Чтение онлайн

— Та ж він був! — Геніальна думка помалу виливається в геніальні слова, — Дядько мені купив. Сам і в кишеню мені поклав…

— Мій обов’язок перевіряти квитки, а не дядьків.

— Але якщо ви знаєте мого дядька, то можете його спитати, купував він мені квиток чи ні…

— Не знаю я твого дядька. Годі дурника клеїти!

— Та я серйозно. Дядько на залізниці працює, в Познані, невже ви його таки не знаєте?

Кондуктор раптом починає дуже пильно приглядатися до Богдана. Триває це надто довго. Ніякі людські нерви не витримають такого довгого й тяжкого випробування.

— Міхал Ліпка?

— Авжеж, Міхал, — мерщій притакує пасажир.

— Отже, черговий по станції Міхал…

— Мабуть, черговий, я в цьому не розбираюсь. Він з червоним прапорцем ходить.

— І це — твій дядько?

— Я приїздив до нього на кілька днів, а тепер їду в Щецін, до дідуся.

На обличчі кондуктора знову з’являється приязна усмішка. Він віддає посвідчення Богданові. По-дружньому плескає його по плечу.

— Твоє щастя, що Міхал — мій товариш. Чоловік він — те, що треба…

— Мій тато дуже його любить. А як надходять якісь свята, то за столом тільки й розмов, що про дядька Міхала.

— Може, хочеш перейти у вагон другого класу?

— Ні, я більше люблю їздити в третьому класі. Та й вільніше тут.

— Ти мені подобаєшся… І знаєш, ти дуже схожий на Міхала. Очі, ніс… Ти в Щеціні бував коли-небудь?

— Ніколи…

— Гарне місто, тільки дуже зруйноване. Ну, то до побачення…

Кондуктор вийшов, а Богдан сказав раптом так голосно, що пасажири в купе здивовано глянули на нього:

— Любий кондукторе! Мій дядечко Міхал — золотий чоловік!

Якийсь час Богданові здавалося, що інцидент з кондуктором уже остаточно залагоджено. Він навіть був трохи розчарований, оскільки не любив надто легких перемог. І, може, саме тому повторна поява кондуктора була сприйнята Богданом з істинно джентльменською усмішкою. Але цього разу кондуктор був так глибоко зосереджений, наче розв’язував складну математичну задачу, в якій треба було перемножити кількість пасажирів на кількість гвинтиків у паровозі. Тому усмішку Ліпки він зустрів з цілковитою байдужістю. Зрештою, засмучуватись через це ще не було причин. Виявилось, на жаль, що справа багато серйозніша. Може, не настільки серйозна, як результат множення пасажирів на гвинтики, однак контролерові, а потім і Богдану довелося над нею неабияк задуматись.

Кондуктор сів навпроти хлопця, який мав честь бути родичем чудової людини, сердечного приятеля, Міхала. Щось тут не в’яжеться, здається кондукторові. Обличчя в нього таке, наче він виявив помилку в уже надрукованому розкладі руху.

— Ти казав, що твій тато дуже любить дядька Міхала…

— Тато… тато просто обожнює його!

— А я оце пригадав, що Міхал Ліпка взагалі не мас брата.

Кондуктор повідомляє це з такою втіхою, ніби цілком самостійно натрапив на слід винуватців жахливого злочииу.

— Не має брата? — дивується літній сивий пасажир, що досі сидів мовчки. Він з неприхованою цікавістю прислухався до мальовничої розповіді, в основі якої лежала біографія дядька Міхала. Він, мабуть, уже навіть встиг полюбити цього таємничого дядечка, бо зараз дуже співчутливо звертається до кондуктора: — Не має брата? Ви певні? Ой, як прикро без брата, без родичів, що то за життя!

— Вас це не стосується, — несподівано перебиває його кондуктор.

— Авжеж, — вторує кондукторові Богдан, — вас це не стосується. Дядько Міхал і без брата чудово себе почуває.

— А ти ж сам казав…— кондуктор підозріливо дивиться і на Богдана, і на сивого пасажира, який без достатніх на те причин втручається в дуже серйозні, майже службові розмови. — Ти ж казав, що твій батько… Ну, тепер не відмовляйся.

— Від кого мені відмовлятись? Від батька чи від дядька Міхала?

— Я тобі ясно кажу: в Міхала Ліпки немає брата, тож дядьком твоїм він не може бути.

— А я говорив, що в дядька є брат?

— Говорив.

— Ви, певне, щось переплутали. Я тільки казав, що мій батько дуже любить дядька Міхала.

— Ну от бачиш.

— А дядько Міхал — брат моєї матері. Це ж зовсім просто.

На мить очі в кондуктора лагіднішають. Справді, про Міхалову сестру він кілька разів чув. Як він зразу до цього не додумався? Замучив хлопця підозрами, замість почастувати його бутербродом із сиром.

— Тоді все правильно, — з полегкістю зітхає залізничник. — А сюди я вернувся, бо в мене всі кінці з кінцями мають сходитись. Така вже професійна звичка. Точність у всьому… Тільки-но яка-небудь дрібничка не грає, в мене зразу голова пухне від сумнівів. Розумієш?

— Розумію…— Богдан раптом починає любити не лише дядька Міхала, а й цього симпатичного кондуктора, який виявився справжнім спецом логічного мислення.

— Ти не голодний? — Запитання, як, зрештою, й передбачалося, дуже доречне. Ліпку розпирала гордість від того, що йому довелося схрестити зброю з таким мудрим, а отже й небезпечним противником.

— Що-небудь з’їв би…— Боротьба боротьбою, але в цьому разі не можна завдавати противникові прикрощів, відмовляючись від частування.

— Хочеш бутерброд із сиром? — питає залізничник і витягає І8 сумки загорнені в цупкий папір бутерброди.

— Я дуже люблю сир.

— Достоту як наш Міхал, — радіє кондуктор, — він за добрий сир будь-яку ковбасу віддасть.

— Я теж за добрий сир віддав би будь-яку ковбасу, — з цілковитою щирістю заявляє Богдан. Адже відмова від ковбаси проголошується виключно в плані теоретичному…

— Слухай, хлопче…— залізничник уже подає бутерброд Богданові, та раптом відсмикує руку й нашорошується, — ти кажеш, що твоя мати — рідна сестра Міхала Ліпки?

— Хіба я так сказав? — перепитує Богдан, бо в нього знову починає все плутатись.

— Саме так і сказав, — втручається в розмову сивий пасажир.

— Вас це не стосується! — уриває його кондуктор.

— Це справді вас не стосується, — вторує кондукторові Богдан.

— Отже, твоя матуся й дядько Міхал…— заговорив кондуктор таким тоном, ніби розповідав казку малюкам.

— Брат і сестра! — вигукнув Богдан, бо саме пригадав зміст цієї казочки.