Чтение онлайн

Розповідь пана Миколая, слово в слово повторена Качуром, не сподобалась Кальошеві:

— Хіба ви не знаєте нашого Миколая! Він завжди все перебільшує… І коли є хоч половина правди в тому, що я тільки-но почув, добровільно вип’ю цілу пляшку рицини.

В розмову втрутився Ластатий і зразу ж пригадав ту ніч, коли Кальош з акторською майстерністю розігрував мученика.

— Мабуть, тобі таки доведеться випити рицину… і після цього в тебе таки заболить живіт. До Казика сікаєшся, а сам повівся як боягуз.

Ось у такій атмосфері й готувалися хлопці до мандрівки в таємничі підвали. Треба ще додати, що Богдан Ліпка, великий мастак розвіювати бурі, був нині зайнятий приємнішими справами. Він навдивовижу наполегливо готувався до переекзаменовки, й до незгод між Справедливими ставився з явною байдужістю. Зате хлопцям гімназичне майбуття Богдана не було байдуже. Зразу ж після повернення з Варшави вони почали гуртом намовляти його взятися до книжок. Однак Ліпка був непохитний і сказав, що зробить вчительці Бродзіцькій неабияку несподіванку — не відповість на жодне запитання. Правду кажучи, це не було б несподіванкою ні для Бродзіцької, ні для Справедливих. Адже за весь шкільний рік Богдан і разу не опустився так низько, щоб добре вивчити урок. І раптом, коли вже навіть Адам утратив надію, що недавній ентузіаст подорожі до Америки скине з себе апатію і присвятить історії польської мови бодай п’ять хвилин у день, — почали діятись дивні речі. Ліпкою оволоділа гарячка науки. Ніхто досі не бачив такого Ліпки. Тож дивилися на нього товариші з радістю, але водночас і з неспокоєм. Пильно приглядались до сина і батьки. Цілими днями Богдан сидів за книжками. Коли наставав вечір, старанний учень обводив кімнату затуманеним поглядом, потім брів до ліжка і, не чекаючи на вечерю, поринав у сон.

Важко уявити, які сни снилися найгіршому учневі 1-А, проте нам здається: однією з найголовніших осіб, котрі приходили до Богдана з нічним візитом, був, певне, Ян Кохановський, який декламував свої фрашки…

— От, будь ласка, — скрушно говорив Ліпка часом, — кажуть: фрашка… а згодом виявляється, що звичайна та фрашка — не просто собі в житті коротенький віршик. Це ж справжня драма.

Але забудемо про той чорний день у житті Богдана. Бо вже настала середина серпня, і багато що за цей час докорінно змінилося. Справедливі стежать за Богданом з дедалі більшим піднесенням. Сперечаються, губляться в здогадах. Адже виходить, як у казці: ліг спати запеклий ледар, а прокинувся справжній титан праці. Хіба це не підозріло?

Ягелло намагався всіх переконати, що це саме він розпалив у серці Ліпки полум’яну любов до рідної літератури:

— Адже я був у нього кілька разів; ви ж знаєте — я вроджений педагог, незважаючи на моє письменницьке покликання. Коли я розповідав Богданові про фрашки, я бачив у його очах дивні вогники. От саме з цих вогників і спалахнуло полум’я…

Кальош перервав цю натхненну розповідь грубим хихотінням, а Ластатий сказав переконливо:

— Ти, Ягелле, обережніше з цим полум’ям… Тобі мало Казикової трагедії? Тепер хочеш нам і Ліпку спалити?

Отже, ніхто не міг здогадатися, чому Богдан так раптово змінився. Бо не було Справедливих при тій розмові, з якої, власне, все й почалося.

Богдан відвідав Довгоноса аж тоді, коли зовсім заспокоївся після невдалої подорожі до Щеціна. Довгоніс запросив гостя в садок, почастував насінням і, випльовуючи лушпиння, іронічно сказав:

— Недовго ти пробув у Америці. Не сподобалось тобі там, чи тебе вигнали?

Ліпка почав розповідати про свої злигодні, про втечу від кондукторів і товаришів, а Довгоніс весь час усміхався.

— Чого зуби щириш? — Богдан уже був ситий по зав’язку цими іронічними усмішками.

— Бо ти збрехати нормально і то не можеш…

— Не можу й не хочу. Я правду тобі кажу.

Довгоніс знову виплюнув лушпиння, витер долонею рот, підвівся з лавки й виголосив коротке, але вельми різке звинувачення:

— Я знав, що ти зламаєшся. Був певен — вернешся з півдороги. Батько мені казав, що Америка для сміливих. А ти злякався… Ну й розкошуй тепер у цьому чудовому місті, де чекає на тебе кілька автомобілів, мішок доларів і пані Бродзіцька, власниця фабрики, на якій виготовляються гарненькі двійки… А що тебе чекає? Працюватимеш у шевця, або вирядять тебе на село. Мені батько казав…

Проте Богдана вже не цікавило, що казав батько Довгоноса. Богдан відчував — у ньому зростає якась дика впертість. І він заговорив із злістю:

— Авжеж… твоя правда: ніхто за мною не гнався. Я роздумав, вернувся з півдороги. Перехотілось мені їхати в Америку. Чхав я на автомобіль! Краще буду із своїми друзями й нікуди від них не тікатиму. Що ти, Довгоносе, можеш знати про дружбу? У тебе ж немає друзів… Ніхто не приходить до тебе… Бо ти дереш носа, бо тобі здається, що ти наймудріший, що ти — пуп землі!

Він пішов був до хвіртки, але за мить обернувся:

— І не забудь спитати свого батька, чому він приїхав з тієї багатої Америки назад у Красностав, маленьке містечко, де навіть воду розвозять у бочках! Спитай його… Він стільки років пробув у Америці… А де ж ваші багатства? Купили півсадка та будиночок, який через кілька років завалиться від старості… А Бродзіцьку не чіпай! Я сам знаю, що мені робити. Ще покажу тобі, як складають екзамени. З блиском, без будь-яких поблажок! Ти підеш до шевця, а не я! Я вступлю до університету! Зрозумів, Довгоносе?

— Зрозумів…— пробелькотів Довгоніс, ураз збагнувши, що кожна спроба протесту закінчиться розмовою на кулаках. А в цьому рівних Богданові не було.

Мандрівка в підвали була призначена на п’ятницю, але в четвер уранці сталася катастрофа. Адам пішов до комірчини по дрова і раптом побачив — скобу на дверях зірвано, комірчина відчинена. Досить було десяти секунд, щоб перевірити, з якою метою це зроблено. В кутку, де було складено воєнні трофеї, лежала тільки стара ковдра. Зникли рюкзаки, мотузки й лампи.

— Кінець усьому! — прошепотів Адам у розпачі.

Через півгодини в комірчині відбулась надзвичайна нарада. Прибули всі, крім Казика. Навіть Богдан оцінив серйозність моменту і відірвався від історії польської мови, щоб познайомитися з історією рюкзаків, які або повернулися до своїх власників, або стали здобиччю якоїсь злодійської зграї.

— Якщо наша нічна здобич повернулася до капітана Антося, то в нас буде з біса клопоту, — міркував Качур. — Якщо ж рюкзаки потрапили в інші руки, то клопоту буде ще більше.

Врешті-решт дійшли висновку, що це таки діло рук Антося. Він дізнався про все, напав на слід, або йому хтось сказав. Виходить, зрада? Але хто ж тоді зрадник?

Хлопці міряли один одного підозріливими поглядами. Зрадника неодмінно треба викрити й покарати! Замкнути його в цій комірчині щонайменше на тиждень. Посадити на хліб і воду. А може, зрадника нема? Може, капітан сам усе пронюхав? Але як?..

— Слухайте, а може, це Казик? — раптом вихопилось у Ластатого. — Всі прийшли на нараду, а його нема. Може, не сміє нам у вічі глянути?