За сестрою
Шрифт:
Вiн здiйняв шапку i став вигукувати:
– Пугу, пугу!
То була ватага Недолi.
Харциз пiд'їхав ближче.
– Братики, козаки! Слава Богу, що я з вами стрiнувся…
– Ти звiдкiля?
– Я з татарської неволi втiк. П'ять лiт мене поганцi мучили, та вдалось менi на татарському краденому конi втекти. Десять днiв степом їхав та хiба сирою рибою живився, бо й кресива в мене нема, щоб вогонь розвести. Дайте, братцi,.що-небудь їсти.
– Ну, гарно, - каже Недоля, - будь нашим гостем. Дайте йому що-небудь їсти.
Козаки подали йому кiлька сухарiв та сушеної риби. Вiн, не злазивши з коня, заїдав, аж трiщало. Козаки почали до нього пильно приглядатись. Особливо Непорадний оглядав його на всi боки.
– Добрий у тебе кiнь, небоже, звiдкiля ти його взяв?
– питає Непорадний.
– Татариновi вкрав, прости Боже грiха, - каже харциз, усмiхаючись.
– Пане сотнику, - каже Непорадний, - вiн бреше, цього коня я знаю, це той, що хлопець на ньому втiк, i сiдло те саме. Харциз поблiд.
– Про якого хлопця, - каже, - ви говорите? Я нiчого не знаю.
– Ось зараз будеш знати, чортiв сину, - крикнув Непорадний i вмить закинув йому петлю на голову.
Харциз став оборонятись, та вiдразу кинулось на нього кiлька козакiв. Його стягнули з коня i зв'язали.
– А дивiть, хлопцi, - каже один, - i Петровi пiстолi має.
– Признайся, душогубе, де ти хлопця дiв?
– гримнув Недоля.
Харциз мовчав. Козаки обступили його кругом i оглядали.
– Хлопцi, нам ночувати пора. Розпалiть вогонь, а вiдтак припекти його залiзом, поки не скаже 'правди.
До харциза наблизився й татарин, що тепер пристав до козакiв.
Вiн заговорив до нього кiлька слiв по-татарськи.
Харциз мовчав.
– Я його знаю, - каже татарин до сотника.
– Вiн потурнак, татарам служить, людей продає. Його звуть Карим. Харциз поблiд ще бiльше, тепер йому амiнь.
– Егеж, це той Карий! Його цiла Заднiпрянщина знає, жiнки дiтей ним лякають… Ось ти, небоже, знав, де охорони шукати!..
– Чи ти скажеш вже раз, де ти хлопця запропастив?
– питає Недоля.
– Я з тебе шкуру зняти накажу.
– Я продав його татарським крамарям.
– Панове молодцi, в сiдлi ще захованi є грошi, так як були.
– Панове товаришi, - питає Недоля, - зробiмо над цим безбожником суд. Вiн вiдрiкся Христа, пристав до нашого найтяжчого ворога, зраджував братiв своїх, продавав християнськi дiти поганцям. Що йому за це зробити?
– Смерть!
– гукали козаки.
Вони готовi були кинутися на нього й розiрвати на шматки.
– Чуєш, Гусейне, - каже Недоля до татарина, - вiзьми його i скарай на голову.
Татарин махнув ножем i вiдрiзав голову харцизовi. Тодi взяв Карого за ногу й поволiк у степ.
Проклiн Павлусiв здiйснився.
VII
Павлусь заспокоївся. Вiн сидiв на татарськiй арбi, пiдiгнувши колiна пiд бороду i задумався, що йому тепер робити. Татарин пiдсунув йому кусок паляницi й кухоль молока. Павлусь був дуже голодний. Вiн з їв паляницю i випив молоко, не знаючи, що воно кобиляче.
"Може воно так лiпше", подумав Павлусь, "що я мiж татар попався. Вони мене завезуть у Крим, то може й сестру легше знайду".
– А куди ви їдете?
– осмiлився запитати Павлусь.
– Ми їдемо в Крим, i ти їдеш з нами. Як будеш добрий, то й тобi буде добре.
Татари видавались Павлусевi якимись добрячими людьми, не такими, як тi, що Спасiвку грабили. Це були крамарi, такi самi, як тi, що не раз у Спасiвку заходили.
Хлопець повеселiшав i почав татар цiкаво розпитувати про все. Вiн їм подобався. За кiлька днiв вiн освоївся з таким життям. Помагав татарам у всьому i вчився запопадливо татарської мови. Вiн був понятливий, i татари не могли надивуватись тому. Iншi бранцi були якiсь неприступнi, дикi, все плакали, а Павлусь, вивчивши татарськi слова, послугувався ними в розмовi.
– Ти вiд нас не втечеш?
– питає його раз найстарший татарин iз сивою бородою.
– А куди менi втiкати? Без коня, без зброї? Менi мiж вами добре. Я й не знав, що мiж вами такi добрячi люди бувають…
– Ми купцi. Ти лишися з нами, прийми нашу вiру.
– Я ще не знаю, яка ваша вiра. А хiба ж мiж вами хрещених нема?
– Нема. Ти мусиш виректися хреста, плюнути на нього.
Павлусь плюнув би татариновi в очi за таку зневагу християнської вiри.
– Я насамперед хочу вивчити вашу мову, а це потiм…
– Добре, добре!- говорив татарин - Коли станеш мослемом, то й вiльний будеш, а потому можеш до великої почести у нас дiйти… ти гарний хлопець. Не один з ваших був у нас великим везиром у падишаха в Царгородi…
– А що це падишах?
– Не знаєш? То цар турецький, дуже великий пан, знаєш?
– Того не знаю. У нас в Українi немає царiв, а є гетьман, а на Сiчi кошовий отаман…
– То ще бiльший. Вашого гетьмана, можуть скинути i вибрати другого. А в нас не так. У нас хто вродиться падишахом чи ханом, то вже й до смерти ним буде…
– А кiлько ви за мене заплатили тiй собацi?
– питає iншим разом татарина.
– Двадцять золотих.
– Ов, так мало!
– каже Павлусь, смiючись.
– - А ти вартий бiльше?
– Я був би вам дав за себе вдесятеро стiльки.
– Хiба ж у тебе є грошi?
– Тепер нема, але були в сiдлi; той собака харциз забрав разом iз конем.
– Чому ти нам не сказав цього? Ми були б вiдбили…
– Може, я колись з ним стрiнуся… Як вiн зветься?
– Ми його звемо Карим.
– А чи у вас, татарiв, продають теж?
– Нi, не можна людей своєї вiри продавати; за це велика кара.
– От бачите, а вiн свою вiру продав…
– Вiн не має вiри. Ми знаємо його. Вiн з нами торгує.
"Такi то й ви", подумав Павлусь, "що з злодiями крамарюєте!".
Павлусь побоювався, що його теж продадуть в Криму на базарi i запитав раз про те татарина.
– Добрих хлопцiв нiхто не продає, а держить собi.
Павлусь не хотiв з цими купцями розставатися. Вiн гадав, що з ними їздитиме по цiлому Криму та так i сестру вiдшукає.