Заложна душа
Шрифт:
— Куди лізеш, щеня! — замахнувся він мушкетом на Чіпку. Хлопець, немов в'юн, закрутився по подвір'ю, шмигнув у щілину попід тином і у степ кинувся.
— Тримай його! — закричали харцизи.
— Далеко не втече, там його Циган перехопить, — поблажливо махнув рукою Малюта...
А Чіпка щосили біг, плутаючись ногами у густих травах. І боліло його серце, що знов не нагодився він своїм друзям. Згадав він суворого пана Вербовського і веселу Оксану, і покотилися сльози із очей. Став Чіпка — далеко вже зеленіли дерева Таранового урочища, десь височила могила.
— Де ж ти, Трохиме! — гірко ридаючи закричав Чіпка і побрів навмання, розмазуючи кулаками сльози по обличчю. Захотілося йому впасти і вмерти. Сонце вже сідало. Блимнули останні промені з-за обрію і повний місяць викотився на небо.
Раптом декілька чорних галок піднялися з могили і крякаючи полетіли степом. Водночас з могили скотився вниз якийсь чоловік, стрибнув на коня і поскакав до хлопця. Чіпка перелякано застиг, вдивляючись у вершника. Встиг він розгледіти чорну бороду і блискучий довгий ніж у руці. Від цього дременув Чіпка, плутаючи полем, немов заєць від хортів. Циган швидко наздоганяв його. Вже відчував Чіпка спиною хропіння коня і свист вершника. Тікав він до невеличкого ярку, густо порослого деревами. Швидше, швидше — у рятівний лісок. Тут Чіпчина нога втрапила у ховрашкову нору, і малий покотом полетів по землі. Коли ж підняв очі — прямо над ним крутився вершник. Майнула кінська грива, чорна борода, довге лезо. Циган нахилився, намагаючись штрикнути хлопця ножем...
13. Бандуристи
...А боги нікуди не ділися. Біліють у степу камені із висіченими на них рунами, височать кам'яні мамаї, гойдаються між могилами орли-сизокрильці — душі вояцькі... А даждьбожі онуки рищуть Полем, шукаючи собі честі, а Вітчизні слави. Прихилися, козаче до сирої землі, відчуй, як дихає вона, дочекайся, коли серце твоє заб'ється водночас із нею. Вийди тоді вечірньої години на степову могилу, підніми очі до неба і стань по той бік добра і зла, простягни свої долоні до неба, що зазирає на тебе блискучими зірками між темними хмарами... Тоді, якщо кров твоя червона, як сонце на обрії, що відчуває війну, якщо предки твої підставляли ворогам гострі клинки, а не спини, і самого тебе напуває п'янкими пахощами вітер, який б'є в обличчя, і знаєш ти, що в годину смерті буде твоїм оберегом прадідівська пісня — тільки тоді побачиш ти душі воїнів, що зійдуть до тебе із могил; і страх твій, і минуле твоє, і світ звичний твій розтопляться, як віск пасхальної свічки...
...Боги нікуди не ділися. Боги воїнів і хліборобів, боги землі і сонця. Вони живуть там. У Степу, де тисячоліттями молилися на руків'я мечів, встромлених у гарячу землю; у степу, де кожна мить ставила людей перед вибором між вірою воїна і вірою раба — в цьому степу росте Ясень Світу, плещеться море Звитяжців, на узбережжі якого відкривається для обраних Місто Воїнів; в цьому степу ґрунт зорали мечі і списи, засіяли кулі і стріли, а поливала гаряча кров, і в цьому Степу все по-іншому...
... Військо не відправилося за Дунай або у Чорноморію. Насправді Військо залишилося там, у Степу, і його історія не закінчується, вона вічно буде тривати, але далеко не кожному це дано осягти. Це ми, заблукані у глухих нетрях Доби Рабів, марно шукаємо невидимий для наших очей шлях, на якому зможемо приєднатися до Війська, що й досі йде на свою чергову переможну виправу...
— Січовики ніколи панцирів не носили і вежі, подібно стародавнім лакедемонянам, не будували. — Копняк сидів на коні прямо, очі його у ранковій темряві блимали. Козаки вже від'їхали від Залізного урочища і прямували до ріки. Остап уважно слухав розповідь характерника: — Дух завжди вежею для Війська був — тому ніхто у світі перемогти нас не міг. Вежею цією для нас Закон завжди є — Світовий Закон, як для себе, так і для землі. Закон цей зберігали обрані Лицарі, призначенням яких є Боротьба. Де та Вежа зараз збереглася? Що нам залишається — шукати її. Були козаки-вежники, що тільки Закон осягали, були козаки звитяжці, серед них наші полководці великі — Кішка, Сагайдачний, Хмель, Гордієнко... А над ними Зберігачі були — в Літописах імена їх не записували. Але ж вони найперші Закон зберігали. Чого тебе дід Чорнояр за власне життя зі смерті врятував — бо тепер тільки ти його справу Святої Помсти здійснити можеш...
Копняк замовк, уважно вдивляючись у степ, Остап теж придивився, і йому здалося, що він бачить блимання вогника вдалечині.
— Здається, приїхали, тепер обережніше, зараз про цього Горлача довідаємося... — Проїхавши з милю, Остап і Копняк ясно побачили невелике вогнище, навколо якого сиділи сивоусі діди. У кожного в руках була або кобза, або легка козацька бандура, або ж і великий торбан. Між собою вони вели неквапну бесіду. Над вогнищем кипів великий казан, а над ним вовтузився із мішалом чийсь хлопець-поводир. Решта хлопців сиділа за вогнищем неподалік. Над травами стелилися пахощі доброго кулешу. Іноді один з бандуристів стиха проводив пальцями по струнах. Остап глянув на Копняка — обличчя того було непроникним.
— Тепер вже більше слухай, — кинув він і зіскочив з коня. Біля них, немов з-під землі, виник хлопець, який підхопив повіддя. Копняк зайшов до кола, яке креслило полум'я, скинув із голови шапку і низько поклонився кобзарському товариству:
— Моя голова, пане цехмістер Вернигоро, і ви, панове громада цехова!
— Здоров будь, пане-брате! — відповів за всіх приземкуватий сухий перебендя, підіймаючись із місця і схиляючи голову із сивим оселедцем. Потім він підняв голову і Остап помітив, що в нього на очах більма.
— Видно, що і товариш твій козак визначний, — несподівано промовив цехмістер і простягнув до Остапа долонею вперед сухорляву руку. Кобзарі поважно закивали головами. Всі вони були сліпі. Остап відчув, як щось гостро запекло у нього під серцем. Він поточився. Старший над кобзарями уважно вдивлявся у нього сліпими очима, потім мовчки сів на своє місце.
— Сідайте, панове запорожці, до нашого кола, — запросив козаків інший, широкоплечий і, видно, досить могутній як на свої роки кобзар.
Остап сів поблизу вогнища, Копняк примостився поблизу. Тим часом кобзарі загомоніли собі далі. На диво, Остап нічого не розумів з їх розмови. Балакали вони, немов і українською мовою, але такими чудними словами, що козак нічого не міг собі второпати.
— Це мова таємна, кобзарська, — прошепотів на вухо Остапу Копняк і протягнув йому пляшку–гарбузянку, — ось спробуй, мо', допоможе.
Остап ковтнув пекучу рідину із сухої горлянки — на мить йому здалося, що вогнище спалахнуло в очах яскравим синім полум'ям. Втім, те, що казали між собою перебенді, стало йому зрозумілим. Говорив кобзар у подряпаній чорній свитині:
— ...За гріхи наші Лицарство занепало, і тепер Степ пропадає. Недобрі звістки звідусіль йдуть — погань різна силу швидко набирає. Пропала Вкраїна... — кобзар сумно рукою махнув і похилив старечу голову.
— Найгірше те, панове кобзарі, що і наша сила слабішає — ми і Військо завше одного трималися, а тепер єдині ми залишилися, але ж і нас мало — частина нашого цеху кобзарського за Дунай із запорожцями подалася, частина по Вкраїні розійшлася, людські душі охороняти... — додав інший кобзар.
— Що ж, панове, — суворо заговорив цехмістер Вернигора, — поклав на нас Бог честь велику в тяжку годину зберегти славу лицарську до кращих часів. Братчик наш, Гайдабура, нещодавно із Гетьманщини повернувся, чую я, що із недоброю звісткою.
— Правду пан цехмістер каже: не можу я вас, панове, нічим порадувати, — почувся із темряви старий голос, і Остап побачив кобзаря, що сидів, втомлено поклавши сухі долоні на старосвітський торбан. Інші повернули голови до старого. Той помовчав, задля порядку, і продовжив: