Чтение онлайн

От би з таким щупаком зайти до двору, хай би позаздрив, батяр недорізаний!

А тут навіть підлящики не беруть, шляк би їх трафив, у коші всього півдесятка плотиць, коропець та окуні в долоню — на чверть юшки не вистачить.

Нарешті Грицько збагнув, що сьогодні так і не вдасться похизуватися виловом. Риба одразу перестала цікавити його, спорожнив кіш просто в озеро і погріб до берега, де — давно запримітив — зранку крутилися обидва Демчуки.

Важкий човен ішов повільно, нарешті розсунув носом очерети й тицьнувся в пісок.

Грицько витяг весла, поклав акуратно вздовж бортів, вискочив на берег. Зсунув солом'яного бриля на потилицю, примружився, підставивши сонячним променям веснянкувате обличчя. Постояв трохи — гарно жити на світі, коли гріє ранкове сонце і ніц не треба робити.

Якби ще не задачки!

Мати знову лаятимуться, що не розв'язав, зрештою, полаються й відчепляться, йому це не первина, а чи варто забивати собі голову задачками, коли з лісу пахне травами і в озері скидається риба?

Згадка про рибу трохи зіпсувала настрій, але не дуже, і Грицько почимчикував до Демчукової рибальської хижки, біля якої стриміла з очеретів голова одного з цих гицелів.

Ще за сотню кроків Грицько здогадався, що то Сергійко — вітерець куйовдив його чорну чуприну.

— Агов, Сергію, — покликав, — іди-но сюди!

Той обернувся невдоволено, приклав пальця до губ, вимагаючи тиші.

— Що там у тебе? — не вгамовувався Грицько.

Сергійко ворухнувся. Нараз почулося ляскання крил — молода качка вискочила ледь не з-під ніг хлопця, піднялася над очеретами і відразу важко впала в них, ховаючись.

— Ех, ти ж, — збуджено загорлав Грицько, — дрючком треба було її, помітив і відразу дрючком, тут без дрючка й ходити не можна!

Сергійко вибрався з очеретів. Стояв і дивився спідлоба, і у вирластих очах його Грицько помітив причаєний переляк, а може, це тільки здалося йому, бо хлопець відвів погляд і запитав не до ладу:

— Ти що тут?..

— Гайда купатися, — запропонував Грицько, — риба не бере, та біс з нею.

— Спекотно, — солідно пояснив Сергійко, — от і не бере.

— А де Пилип?

Малий озирнувся, і Грицько знову помітив у його очах тривогу.

— Додому побіг.

— Ви чого тут зранку вовтузитесь?

— Батько сітку звеліли полагодити. — Сергійко кивнув у бік розтягнутої на дрючках рибальської сітки.

— А-а… нудна робота… То підеш купатися?

— Не хочу.

— А я скупаюся. — Грицько підійшов до озера, очерети відступали тут від берега, вкритого білим піском, далі тягнулася мілизна, вода тут прогрівалася ще зранку, і купатися було приємно — вода прозора, зайдеш по груди й бачиш, як сновигають під ногами великі озерні раки.

Нараз Грицько зупинився. Примружив хитре око, кивнув на руку, яку малий заклав за спину.

— Що там у тебе?

Побачив, як відлила кров од щік Сергійка, ступив крок убік, зазирнув хлопцеві за спину. Тримає стиснутий кулак, а що в ньому?

Грицько вдав, що Сергійкова таємниця йому ні до чого. Роздягнувся, залишившись у синіх сатинових плавках із зав'язками збоку. Такі плавки мав на селі тільки він, — хлопці купалися голяком, — і дуже пишався ними.

Перев'язав мотузок, а сам не спускав ока з закладеної Сергійком за спину руки. Цікавість мучила його що там у малого в кулаці?

– Іди сюди! — покликав, та Сергійко не зрушив з місця. — Я тобі покажу щось…

— Що покажеш?

— Ти знаєш, що в мене є? Дві протитанкові гранати. Сьогодні глушитимемо рибу! — Побачив, як загорілися в малого очі, вів далі, інтригуючи: — Увечері поїдемо човном до соснового берега, і там на глибині…

Сергійко облизав язиком засмаглі губи, витиснув з себе жалібно:

— Сьогодні не зможемо.

— Чом не зможете?

— Та батько звеліли… — хлопець зам'явся. — Щось там у них по господарству…

— Не бреши! По очах бачу… — Грицько нараз пружно ступнув до Сергійка, схопив його за руку, вивернув. — Ну, показуй, що тут?

— Не чіпай! — малий смикнувся, але Грицько тримав міцно. — От зараз Пилип повернеться, він тобі дасть!

— Ми твого Пилипа — одною лівою! — Грицько почав викручувати Сергійкову руку.

— Пусти!

— Покажеш? — нараз Грицько закричав і випустив хлопця. — Ти що, кусатися! Я тобі зараз! — наздогнав малого, який відскочив до очеретів, підставив ногу і штовхнув на пісок. Навалився всім тілом, викрутив руку й нарешті розтиснув пальці.

Сергійко лежав, уткнувшись обличчям у пісок, і плакав.

Грицько тримав червону зірку з серпом і молотом — такі зірки носили радянські солдати на пілотках і кашкетах, він сам бачив їх, коли відступали з боями через Острожани, навіть зірвав одну з кашкета вбитого командира. Зберігав кілька днів, поки батько не побачив — облаяв і викинув на смітник.

А тут — блискуча червона зірочка…

— Де взяв? — запитав гнівно.

— У лісі знайшов. — Сергійко дивився злякано.

— Брешеш! — схопив малого за вуха, притиснув потилицею до землі. Вдивлявся пильно в чорні очі. — Кажи правду, де взяв?

Сергійко заскиглив жалібно:

— Пусти, боляче

— Де взяв?

— Та давно вона в мене!

Раптом Грицько побачив в очах малого торжество. Не встиг здивуватись, як щось важке й гаряче навалилося на нього, боляче стиснуло шию.

Грицько відпустив Сергійка і закричав тонко й жалібно, бо, здалося, прийшла його остання хвилина.

Пилип налетів на Грицька, мов коршун. Кинув клунок з продуктами, який прихопив з дому, впав з розгону, схопив за чуприну й тицяв обличчям у мокрий пісок.

— У-у, гад, тебе хто вчив на малих кидатися? Їж землю, вар'ят паршивий, ось тобі!

Грицько вже оговтався, він був сильніший за Пилипа — спритно викрутився й зробив спробу підім'яти того під себе. Та Сергійко потягнув його за ногу, а Пилип навалився знову — Грицько зрозумів, що проти двох йому не впоратись, і одразу заканючив: