Чтение онлайн

— Кляті іроди! — голос тітки Теклі злетів високо і там, на верхній ноті, захлинувся болем. — І піднялась у вас рука, вбивці криваві!

В кінці вулиці з'явилася людина з карабіном за плечима, і Андрій здалеку впізнав другого сільського «яструбка» Богдана Вербицького.

Демчук зупинив воза біля Вербицького, простягнув йому карабіна. Той узяв мовчки, закинув за друге плече, так і стояв, з двома карабінами, і Андрій подумав, що краще б у нього був один автомат.

Демчук відгорнув ватянку з обличчя вбитого й нарешті підняв його руку.

Голова Шелюка лежала на свіжій траві, певно, він сам накосив її, — дивився в небо розплющеними очима, і пасма мокрого від поту волосся прилипли до чола. Здавалось, він живий, просто приліг на хвилину відпочити, і коса з необтертою травою була поруч.

— Ховатимемо з сільради, — мовив Демчук, і Вербицький ствердно нахилив голову.

— Як сталося? — запитав по паузі.

— У спину з автомата, — пояснив Демчук. — Він косив на галявині, а стріляли з лісу. Підійшли кроків на тридцять і вдарили з кущів. Я гільзи знайшов.

— Скільки їх було?

— Двоє. По слідах визначив… Убили й пішли, навіть карабіна не забрали.

Тітка Текля, яка прислухалася до розмови, гукнула в розпачі:

— У спину стріляли, ви чуєте, люди, в спину, вар'яти безбожні, що ж це робиться, люди?

— Отаке й робиться… — якось байдужливо відповів Вербицький, а може, це тільки видалося Андрієві, що байдужливо — адже ж то випадок, що вбили Шелюка, могли ж і Вербицького, і хтозна, скільки ще залишилося йому жити?

Якщо бандерівці з'явилися біля села, то недаремно… З минулої осені не було в Острожанах жодного такого випадку, люди вже звикли до спокою — і ось тобі…

Демчук вйокнув, і Білка потягла віз до сільради.

Половину будинків під чорним тесом займала крамниця, в двох кімнатах розташувалася сільрада, про що свідчив червоний прапорець над ґанком і диктова дошка, на якій друкованими літерами Пилип на замовлення батька вивів: «Острожанська совітська сільрада. Ласкаво просимо».

Тут, у маленькій кімнатці з вікном на вулицю, за звичайним сосновим столом, вкритим червоною скатертиною, засідав Антон Іванович Демчук — голова Острожанської сільради. Щоправда, застати його тут було важко, дядько Антон нудився в кімнаті й вирішував часом усі питання на озері, на вулиці чи на чиємусь городі — тут же тулив печатку, спершу довго й ретельно подмухавши на неї.

Тіло Шелюка перенесли в сільраду. Почали сходитися люди — звістка про вбивство «яструбка» облетіла все село.

Андрій з Вірою й Пилипом стояли біля ґанку, прислухалися до балачок.

— Тепер у ліс не потикайся, — збуджено казала молодиця в квітчастій хустці. — Не до добра це, якщо бандери зуби показують…

— А вони тільки скомунізованих чіпають, — заперечила тітка з довгим, зморшкуватим обличчям. — Ми їм ні до чого!

— Скомунізованих? — взялася молодиця в боки. — У тебе син де? Я ж листи від нього сама тобі читала — тамтих японців б'є, значить, у Совітській Армії. І ти, виходить, скомунізована…

— Ану їх під три чорти, твоїх бандер! — огризнулася тітка.

— Моїх? — затуркотіла молодиця. — Та я б їх!.. — нараз озирнулася, видно, злякалася. — Та бог із ними… — зашилила губи у посмішці.

— Чого це вона? — штовхнула Андрія ліктем Віра.

— А-а, — відмахнувся, — хіба не розумієш?

— Звідки ж їй? — встряв Пилип.

Справді, звідки? Андрій зиркнув на дівчину, наче вперше побачив. У сіро-зелених очах і цікавість, і здивування — що поробиш, дівчина нетутешня, про бандерівців тільки чула, та й, певно, лише краєм вуха…

Віра тонкими довгими пальцями сіпала кінець туго заплетеної коси з рожевою стрічкою. Одягнута в дешевеньку бавовняну сукенку, пошиту, правда, не по-сільському, сільські дівчата носять широкі й нижче колін, а Вірка колінами світить. Та не коротка сукня відрізняла Віру від сільських дівчат, і навіть не сандалії, жовті шкіряні сандалії — предмет потаємної заздрості сільських модниць, — Вірка була комсомолка.

Вона не була першою комсомолкою в Острожанах, до війни тут існувала невеличка організація, яку очолював повішений фашистами Степан Дуда. І тепер селом ходив комсомолець, усі знали, що він комсомолець, півсела пишалося ним, півсела боялося за нього: бандери, кажуть, усіх комсомольців стріляють, підстрілять і цього, дарма що в нього карабін, і не таких стріляли…

Так, першим повоєнним сільським комсомольцем був Богдан Вербицький. Він вступив до комсомолу в армії, демобілізувався за станом здоров'я і приїхав до Острожан.

Ну, Богдан Вербицький — комсомолець, це було зрозуміло й закономірно, ні в кого не викликало здивування. Але коли Вірка похвалилася хлопцям, що перед тим, коли батько привіз її до Острожан, вступила до комсомолу, Андрій не повірив, зареготав навіть зневажливо, та мусив замовкнути, коли Вірка показала комсомольський квиток — справжній квиток з фотографією й печаткою.

Підтримав тоді Андрія тільки Пилип — ось що таке відданий друг!

Взяв у Віри квиток, роздивився уважно, ледь не понюхав, зітхнув, шморгнув носом і запитав:

— Ну, добре, а урядові нагороди маєш?

— Ні… — заметляла косами. — Не маю. А от в мого батька…

— Чекай, — обірвав Пилип. — А в Андрія медаль «За відвагу».

— Не може бути! — округлила очі Вірка. — І за що тебе нагородили?

— Ми радянських розвідників рятували, — пояснив Пилип, — Андрій бій прийняв і скосив двох бандер.

У Вірки витягнулось обличчя. Це сподобалось Андрієві, він удав, що все це ніц не варто, зробив навіть зневажливий жест, мовляв: що ж тут такого — прийняти бій! Та перехопив Пилипів погляд і трохи знітився.

Справді, чого набундючився, як півень, перед дівчиськом!

Слава богу, хоч вона не помітила його миттєвої пихатості, простягла руку й попросила:

— Покажи!

— Чого б я її з собою носив?

— То пішли.

Андрієві хотілося піти й показати, іноді він вдома витягав із скрині гімнастерку з пришпиленою до неї медаллю, мацав медаль пальцями, милувався й навіть надягав гімнастерку. Потім сам соромився свого хлоп'яцтва і зневажав себе за слабкість — невже, думав, і Петро Андрійович отак витягає свій офіцерський мундир і приміряє його на самоті перед дзеркалом?

У Петра Андрійовича, щоправда, три ордени й п'ять медалей, та «За відвагу» нема, нема й у Вербицького, отже, він один з острожанців удостоєний такої нагороди: солдати казали йому, що «За відвагу» — дуже рідкісна й почесна медаль.

І все ж Віра тоді наполягла на своєму, довелося показувати їй медаль. То більше, що Андрій, дізнавшись про належність дівчини до комсомолу, проникся до неї повагою, точніше, не те що повагою — хіба можна по-справжньому поважати голоколінне дівчисько! — просто вони з Пилипом, не змовляючись, визнали її за свою і, як рівну, допустили в хлопчаче товариство.