Чтение онлайн

До речі, про книги. Зараз в ученому світі їх зазвичай називають апокрифами. Народні перекази розповідають, що ці «чарівні книги» створені богами в незапам’ятні часи. Згодом їх доповнювали ті, кому вони належали, - волхви, чародії, згодом ворожбити й мольфари. Вони записували до книг народні перекази, замовляння, прикмети. Легенди розповідають, що ці «апокрифи» -то частини великої Чорної Книги, яка «з на-щада світу» зберігалася у Вирії, під золотим Алатир-каменем.

Вважалося, що, помираючи, чародій мусить передати наступникові разом із даром і свою Книгу. Від цього в пізніші, християнські часи, людей із магічними властивостями називали чорнокнижниками, і християнська церква жорстоко переслідувала тих, кому до рук потрапляла така книга, а самі книги намагалася знищувати.

До наших днів дійшли назви та приблизний зміст кількох із таких «Чорних Книг». Наприклад, «Врата Аристотеля» - збірник відомостей про медицину, фізіономіку і астрологію, «Громник» - передбачення погоди, врожаю, подій за допомогою спостережень за громом і блискавкою 20 . Популярним апокрифом був «Зелійник» - опис чарівних та цілющих трав із вказівкою на примівки, що використовувалися в цілительстві, а також «Колядник» - прикмети відповідно до днів, на які випадало Різдво. Наприклад, якщо Різдво випадає на середу - зима буде довга й тепла, весна з дощами, жнива добрі тощо. Ще однією «таємною книгою» був «Путник» -книга про зустрічі, що суджені людині 21 .

Але найбільшої слави зазнала «Зодія» або «Зодій» - збірка астрологічних відомостей про вплив зірок на долю новонароджених, на долю цілих народів, віщування майбутнього. Я особисто знаю старих людей, які в молоді літа ходили до мольфарів ворожити про майбутнє саме на цій книзі 22 .

‘краз закінчилась друга світова війна. 'Чоловіки, батьки, брати верталися додому. І вже доходив кінця 1945-ий, а в одну хату батько так і не повернувся. І його дочка вирішила піти до якогось ворожбита, аби дізнатися: чи чекати батька додому? Старі люди порадили їй піти до Гоя із Ше-шор: той старий ведун мав славу на всі гори як ворожбит і примівник, і мольфар-цілитель. Казали, правда, що з нечистим духом знається і не від світлих сил його майстерність, та кращого від нього, мовляв, на всю Верховину не знайдеш.

Пішла дівчина до нього. А людей на подвір’ї — тьма-тьмуща, і всі за якоюсь потребою. Аякже, хіба з доброго життя людина піде до мольфара? Дочекалася дівчина своєї черги, зайшла в кімнату. Навпроти, під стіною, стоїть великий стіл, за столом — сидить

господар. І тут дівчина глип на піч — а в запічку щось сидить. Спершу вона подумала, що то кіт, а потім придивилася — для кота нібито велике: чорне, волохате, з величезними вухами, жовтими очима, і язик червоний звисає аж до припічка. Дівчина хотіла не виказати, що вона щось побачила, глянула на інших людей, і зрозуміла, що вони нічого не бачать. Але як би вона не вдавала байдужості, все одно погляд тягся до дивної істоти. А воно сидить — і вмивається та очима світить.

А Гой устав з місця, підійшов до дівчини й суворо мовив: «Іди геть, коли дивишся на те, що не належить бачити...» І виштовхав її з хати.

І тоді вона вирішили піти до іншого діда, який, казали, мав чарівну книгу, по якій міг розповісти «всеньку долю світу білого». Пішла. Дід посадив дівчину, не питаючи, що її тривожить, дав розгорнути величезну книгу. Потім глянув на малюнок і каже: «Твій батько був у полоні, але вже йде до тебе. Він повернеться з далекої дороги, але ти його не впізнаєш».

Здивувалася дівчина: як це я не впізнаю свого батька? Але так і сталося... За місяць по тому ворожінні повернувся батько додому. Зайшов у хату, привітався. А дочка його й пи- Г тає: «Вам кого? Може, я допомогти можу?» у А батько сів на лаву, та й каже: «Марічко, чи Г ти мене не впізнала?» І тоді вона згадала, що 1 їй казав старий мольфар... J

До речі, Гой із Шешор помер лише два роки тому, було йому понад сто літ, і він до останніх днів приймав людей. Мій наставник каже, що це був справді один із останніх Великих Мольфарів, хоч і сила його давалася від темних духів. Він був великим провидцем, і такою була магічна сила цього мольфара, що навіть примівок він ніколи не читав. Коли людина приходила до нього, Гой брав воду, виходив на дві хвилини з нею в іншу кімнату, повертався, казав, що треба зробити, та й по всьому! Нікому старий Гой не передав своїх знань: не було в нього учнів, жив він самотньо. І помирав тяжко - як кожен мольфар, котрий не передасть своїх знань. Настільки тяжко помирав, що інші мольфари з усієї Гуцульщини (хоч і мало їх зосталося), відчули, приїхали до Шешор, і три дні молилися над умираючим, щоб полегшити його страждання...

Ще одне мольфарське мистецтво - звіз-дарство. Звіздарями називали тих мольфарів, котрі вміли читати людські долі по небесних тілах. Це не обов’язково була «традиційна» астрологія, бо крім знання шляхів небесних тіл та значення їхнього впливу на долі, звіздарство також включало справжню магічну практику. Наприклад, якщо дівчина не могла вийти заміж (здається, усе в неї є: і врода, й посаг, і розумом Бог не обділив, а вродилася, як кажуть мольфари, «бездоль-ною », та й не може знайти свою пару), то вона йшла до звіздаря чи звіздарки, й ті проводили ритуал «парування зірок». Темної, безмісячної, але ясної ночі (коли всі зорі видно на небі) йшов чародійник разом із дівчиною до старої криниці, у воді, де відбивалося зоряне небо, попарно лічив зорі, за визначеними і відомими тільки йому ознаками. І коли знаходилася зоря без пари, - то й була доля людини. І за тією зорею звіздар розповідав дівчині, де живе її суджений, бідний він чи багатий, яку має вдачу, та до чого вдатний, із якої він родини та в якій стороні світу живе. І якщо дівчина погоджувалася на такого чоловіка, звіздар проводив ритуал, щоб люди, суджені одне одному, зустрілися...

Люди завжди прагнули розгадати свою долю за допомогою небесних світил.

ш

•і

Звіздарство було важливою складовою мольфарського мистецтва.

До зірок зверталися дівчата з примівка-ми й тоді, коли хотіли надовго зберегти красу та молодість.

орі, зірниці, єсть вас на небі три рідні сестриці, четверта народжена (ім’я). Ідіть ви, зберіть ви красу, покладіть на хрещену народжену (таку-то). Як ви ясні, красні межи зірками, щоби була така красна межи дівками.

Тож зимові святочні ночі - це час для ворожбитства. Але не тільки мольфари-чарів-ники цим займалися. Прості люди, ґазди теж ворожили: на врожай, на те, яким буде рік; звертали увагу, хто в Різдво першим прийде до хати, і по тому вгадували, чи буде щастя для родини в наступному році.

Якщо ґазди підозрювали, що на їхній двір «наведено», то ґаздиня брала висушене линовище змії, звивала його в кільце та підвішувала на своїй волосині серед хати на сволоку. В який бік найдужче хиталося кільце - там, вважалося, й живе та відьма, що навела чари. Тоді йшли до мольфара і просили відвести напасть.

А дівчата збиралися вечорами й ворожили намилих-суджених, на щасливу долю, на вдале заміжжя, на майбутнє життя. Одним із найгарніших дівочих обрядів було ворожіння, що його й тепер називають « ладування». Назва цього обряду нагадує нам про ім’я богині Лади - покровительки краси, кохання та щасливого життя, однієї з головних іпостасей Великої Богині в слов’янському пантеоні, а також слово «лад» - гармонія, злагода, єдність... «Ладування» - цеворожіння на «німій воді» та золотій обручці. Вдосвіта напередодні Святвечора дівчина набирала воду: її годилося набирати мовчки, вночі (звідси й назва - «німа»). Впродовж Святків ту воду «вистоювали на зорях» (тобто виставляли на вікно, в якому найкраще було видно зірки), а в ніч напередодні Водохрещі («хрещенський вечір» у християнській традиції; до речі, він і понині вважається найкращим періодом для «страшних ворожінь») дівчата збиралися на дівочі вечорниці та здійснювали сам обряд «ладування». Воду наливали в миску, обабіч запалювали воскові свічки, прикликаючи божества стати їм на поміч та захист, а на дно миски з водою опускали золоту обручку молодої жінки, котра недавно вийшла заміж і була щаслива в шлюбі.

Так у ворожінні спліталися всі можливі символи: вода, символ життя, того Предковічного Океану, з якого вийшло все живе на землі, золота обручка - знак сонця, яке посилає на землю життєдайну енергію, а також символ щасливого, злагодженого сімейного життя, що його посилає Велика Богиня.

У таких дерев’яних макітрах терли мак до куті та інших різдвяних ритуальних страв. Часто макітру використовували й для святочних ворожінь. Гуцульщина. XIX ст.Із колекції УЦНК «Музей Івана Гончара».