Чтение онлайн

– 1 коли ви почали практикувати мольфарське мистецтво й лікувати людей?

– До армії я взагалі не практикував - ні як мольфар, ані як цілитель. По-перше, йшли жорстокі сорокові. 1939 року Західну Україну приєднали до УРСР. Моїх родичів викликали до НКВД і вимагали, щоб вони «віддали магію». Вони захищалися - хто як міг. Я, приміром, вдавав дурника - в прямому розумінні слова. Симулював розумову відсталість...

І Мольфар, у якого в бібліотеці понад п'ять тисяч томів і який дає поради багатьом видатним людям не тільки в Україні, весело сміється. І я сміюся разом із ним, уявляючи подібну сцену. Пересміявшись, Мольфар продовжує:

– 1941 року почалася війна. А в наших краях настав голод. Тоді ж померла моя бабця Ганна - та сама, котра була моїм учителем. Померло багато людей. Я їв кору з бука, підбіл і листя подорожника - і так вижив. У кого ж організм не пристосувався до такої їжі, той умер.

Батька мого забрали на фронт. У селі казали, що «Михайло Нечай пішов у москалі», й «чорні хлоп-

ці» погрожували спалити хату, а нас повбивати. Мама з малим братом щоночі спали в іншій хаті -то в родичів, то в сусідів чи кумів. А я втікав до лісу й там спав на соснових гілках. Дуже застудився й захворів на чорний тиф. Кілька тижнів лежав без тями, не впізнавав ні мами, ні рідних, ані хати. Бачив безодню й червоно-багряне море, а навколо мене літали янголи з вогняними крильми. Так уперше я побачив інший світ, світ духів...

А потім повернувся батько. До речі, на ньому теж була мольфа, зроблена дядьком Іваном. Він пройшов із нею всю війну, кілька разів переходив лінію фронту, побував у фашистському концтаборі, втік звідти - і повернувся додому без жодної подряпини.

А я тоді пішов до школи. Вчитися любив дуже сильно. Постійно ходив до вчителів, просив у них книжок почитати. І саме тоді сталася пригода, яка виявила, що крім цілительських, у мене є ще й магічні здібності. Неподалік від нашої хати була військова частина, і одного разу на мене напав собака з тієї частини. Дуже покусав. Я того пса прокляв, і днів за два він загинув під колесами машини. Солдати плакали за тим псом, як за людиною. А я звідтоді усвідомив, наскільки обережно слід поводитися зі словом...

1954 року я повернувся з війська та почав практикувати як травознай-знахар. Як мольфар-маг не працював, бо ще не мав повноцінної ініціації, а без такого «налаштування», без рукоположения наставника молодий мольфар практикувати магії

не може. Я лікував людей травами. Люди приходили та приїздили вночі, щоб ніхто не побачив і не доніс. Навіть високопоставлені чиновники приїздили, із ЦК... Разом із цим я вдосконалював свою майстерність, навчався ритуалів і магічних обря-додій. І коли досяг належного віку, отримав посвяту - від свого діда Нечая, по спадковості.

Святий Пантелеймон — божественний цілитель. Народна ікона. XIX ст.Із колекції УЦНК «Музей Івана Гончара».

Так я став повноцінним мольфаром. До мене прийшов мій дух-помічник, дух-покровитель. Ним став святий Пантелеймон, покровитель ціли-тельства. Отже, бабця, котра з дитинства вчила мене травознавства та лікувальних аспектів мольфарства, мала рацію... А швидше за все, вона просто знала. Як кожна мольфарка, володіла яс-нобаченням, хоч і не рекламувала цього свого дару. І кому як не їй було розпізнати головний талант свого онука?! Отак уже понад сорок літ іду цим шляхом...

Щороку до Мольфара приїздить багато людей. Він усіх приймає, та не всім береться допомагати. Чому так? Не впевнений у власній силі?

– Ще не було випадку, аби я не поміг, - відповідає він.
– Та не всяку хворобу можна лікувати й не всяку проблему можна вирішувати магічним шляхом. Коли людина приходить, я «зчитую» інформацію з її біополя та приймаю рішення, яке мені підказує мій дух-покровитель. Особливо це стосується хвороб. Якщо хвороба «людського походження», тобто є результатом навроку, прокляття чи перевтоми організму, то я беруся лікувати. Якщо ж хвороба «від Бога», тобто є результатом карміч-ного сплетіння, наслідком неправильних вчинків самої людини або якийсь тяжкий, але необхідний знак - нема на світі мольфара, який би міг упоратися з такою хворобою. Та й не треба цього робити. Треба пояснити людині, що з нею відбувається, порадити розібратися в собі, у своєму житті та вчинках. І якщо людина це зробить - хвороба сама відступиться...

Іноді я допомагаю навіть ворогам або людям-вампірам. їх треба пожаліти, адже в них настільки мало власної енергії, що вони змушені брати її з інших людей. А я прочищаю таким людям їхній власний канал, допомагаю зарядитися космічною енергією - часом людина змінюється просто на очах.

Мольфар - тільки провідник. Перед тим, як почати обряд, він приказує тричі: «Не до мене, не від мене, а почерез мене». Таким чином він налаштовує той канал, яким потече енергія, що її він спрямує до хворого місця пацієнта чи його проблеми...

Лікує Мольфар, крім трав та примівок, ще й дримбою. Особливо допомагають звуки дримби при нервових розладах: Мольфар починає тихенько грати, налаштовує енергопо-ле людини на певну частоту, а потім підбирає мелодію... Звуки дримби, цього унікального шаманського інструмента, мають здатність входити у підсвідомість і так само, як камертон, «настроювати» її. Так відновлюється нормальний стан нервової системи...

Зауважу, що спробувала дію дримби на собі. Коли в мене видається тяжкий день, досить зручно сісти, зосередитися і трохи пограти на дримбі (не маючи музичного слуху, я не граю настільки віртуозно, як це робить Мольфар, але кількох «акордів» цілком вистачає).

У своїх цілительських практиках Мольфар користується різними видами магічного дійства. Наприклад, під час лікування епідемічних хвороб, хвороб психічно-невротичного характеру або при одержимості злим духом здійснюється обкурювання. Для цього разом спалюються верес, ялівець, тріски зі смереки або груші, в яку вдарила блискавка (громове дерево). Іноді додається дрібка якогось зела. Час від часу, холодної зими, Мольфар здійснює ритуал обкурювання для всього села, щоб захистити його мешканців від епідемій та хвороб. Обкурюванням з насіння блекоти лікуються хвороби зубів.

Під час магічно-цілительських ритуалах Мольфар використовує різні метали. Тим більше, що метали - той атрибут, який додає йому сили, адже він ще й мосяжник, змолоду працює з металами. Іноді він використовує мідь, іноді - як частину амулету -рідку ртуть.

Особливе значення в обрядах, спрямованих на вигнання хвороб та лиха загалом має залізо. Залізну підкову вішали на воротях або стіні ґражди, щоб захистити оселю від нечистих духів та упирів. Пастух-ватаг, коли приходить на полонину, перш за все на живе вогнище, розпалене біля колиби, кидає підкову. Залізо мольфари активно використовують у заклинаннях від укусів тварин і змій. І звісно, в магічних ритуалах, спрямованих на замовляння зброї. Одним зі спеціальних оберегів був залізний ніж: його клали в колиску новонародженого, загортали в полу ковдри, в якій дитину несли хрестити. Ніж неодмінно супроводив усякого подорожнього, вівчаря на полонині, господиню в обійсті, мольфара в його подорожах горами в пошуках магічних трав та цілющого коріння.

Щоправда, ніж використовують і в обрядах чорної магії, спрямованої на розбрат у сім’ї чи між друзів, на незлагоду та війни. Тільки тоді зі спеціального металу в певний час виклепують особливого ножа й над ним урочної миті вимовляється страшне заклят-тя чвар та розбрату...

Магічну силу має обручка: замкнуте коло - це надійний захист від злих духів. У кожного мольфара є власний дорогоцінний метал і кожен із карпатських магів має такий перстень - власну мольфу-оберіг, яка захищає його в спілкуванні з потойбічними світами, допомагає втримувати духовні сили. Обручка може бути золотою чи срібною. Цікаво, що мольфари-чоловіки носять здебільшого срібло й практично ніколи не використовують золота. Воно вважається традиційно жіночим металом (можливо, тут діє закон полярності: золото - знак Сонця, чоловічого начала, тож і допомагає він швидше жінкам; срібло - знак Місяця, жіночого начала, тому допомога його - для чоловіків). Але срібло широко застосовують усі мольфари, незалежно від статі. Адже саме срібло несе енергію, що дає захист і оборону і від злих духів, і від лихих людей, духовно очищає та зміцнює. Жінки-мольфарки теж носять срібні обереги та персні - знаки їхнього заняття.