Чтение онлайн

– Підходьте, приятелю, до вогню, грійтеся. Вечеря зараз довариться, – сказав шинкар.

Подорожній сів біля вогню і випростав затерплі від утоми ноги. З казана струміли смачні пахощі. На суворому, стражденному обличчі незнайомця, затіненому дашком кашкета, проступив вираз полегкості.

Один із чоловіків, які пили за столом, був торговець рибою; перш ніж прийти в цей шинок, він відвів коня у стайню до Лабара і півгодини тому стояв у гурті людей біля його корчми. Тепер він непомітно кивнув пальцем шинкареві. Той підійшов, і вони пошепки перекинулися кількома словами. Чужинець нічого не помічав, думаючи свою думу.

Шинкар повернувся до печі, несподівано поклав на плече незнайомцеві руку і сказав;

– Забирайся звідси – і негайно!

Незнайомець обернувся і лагідно мовив:

– А!.. То ви знаєте?…

– Знаю.

– Мене вже вигнали з одного заїзду.

– А тепер женуть і звідси.

– Куди ж мені йти?

– Куди хочеш.

Подорожній узяв свою палицю, заплічний мішок і пішов собі.

Коли він вийшов на вулицю, кілька хлопчаків, які бігли за ним іще від «Кольбаського хреста» і тепер, здавалося, чатували на нього, стали жбурляти в нього камінням. Подорожній обернувся й люто підняв палицю. Дітлахи сипнули врозтіч, наче зграйка горобців.

Він пішов далі й опинився проти в’язниці. На воротях висів ланцюг, прикріплений до дзвона. Він подзвонив.

Відчинилося віконечко.

– Пане воротар, – мовив подорожній, шанобливо скинувши кашкета, – чи не пустите ви мене переночувати на одну ніч?

– В’язниця – не готель, – відповів голос із віконечка. – Хай вас спершу заарештують, тоді тут і заночуєте.

Віконечко зачинилось.

Подорожній звернув у вуличку, де було багато садків, обгороджених живоплотами. Посеред тих садків і живоплотів він побачив будиночок з освітленим вікном. Він заглянув у те вікно. Велика кімната з побіленими стінами, ліжко завішене запоною з вибивного ситцю, в кутку – дитяча колиска, кілька дерев’яних стільців, на стіні – рушниця-дубельтівка. Посеред кімнати стояв накритий стіл. Мідна лампа освітлювала грубу полотняну скатертину, олив’яний дзбан із вином, огорнуту густою парою миску. За столом сидів чоловік років сорока з веселим і привітним обличчям – він чукикав на колінах мале дитя. Поруч молода жінка годувала груддю іншу дитину. Батько сміявся, малюк сміявся, мати всміхалася.

Якусь мить чужинець замріяно спостерігав цю мирну картину. Що відбувалося в його душі? Про це знав тільки він сам. Либонь, бідолаха подумав, що ця весела домівка має бути гостинною, і там, де він побачив стільки радості, він, можливо, знайде бодай крихту співчуття.

Він боязко постукав у шибку.

Ніхто не почув.

Тоді він постукав удруге.

– Чоловіче, хтось наче постукав, – сказала жінка.

– Тобі вчулося, – відповів той.

Подорожній постукав утретє.

Батько двох дітлахів підвівся з-за столу, взяв лампу і пішов відчинити двері.

Це був високий чоловік, напівселянин, напівремісник. Великий шкіряний фартух сягав йому аж до лівого плеча, і на фартусі віддималися молоток, порохівниця і ще багато різних речей. Він трохи закинув голову назад, і з-під розстебнутої сорочки з відкладним коміром виднілася біла й дужа, як у бика, шия. Він мав густі брови, величезні чорні бурці, банькаті очі, звужене підборіддя і упевнений вираз людини, яка знає, що вона вдома.

– Даруйте мені, добродію, – сказав подорожній. – Чи не могли б ви дати мені миску супу і дозволити переночувати в отому хліві? Я заплачу вам.

– Хто ви такий? – спитав господар дому.

– Я йду з Пюї-Муассона, – сказав подорожній. – Я цілий день на ногах. Я подолав дванадцять льє. Ви згодні? Я заплачу.

– Я не відмовився б дати притулок доброму чоловікові, який заплатить мені. Але чому ви не пішли до заїзду?

– Там нема місця.

– Не може бути. Сьогодні не ярмарок. Ви були в Лабара?

– Був.

– І що?

Подорожній відповів збентежено:

– Я не знаю, але мене туди не пустили.

– А в шинку на вулиці Шаффо ви були?

Збентеження чужинця зростало. Він пробелькотів:

– Мене не пустили й туди.

На обличчі в селянина з’явився вираз недовіри, він оглянув незнайомця з голови до ніг і несподівано з жахом вигукнув:

– То ви той самий і є?

Він ще раз зиркнув на чужинця, ступив три кроки назад, поставив лампу на стіл і зняв зі стіни рушницю.

Тим часом, почувши вигук господаря: «То ви той самий і є?» – жінка скочила на ноги, схопила обох своїх дітей і, навіть не прикривши оголену грудь, сховалася за чоловіка; вона перелякано дивилася на чужинця і шепотіла тихо:

– Злодюга, грабіжник…

Усе це відбулося миттю. Кілька хвилин господар дому пильно розглядав подорожнього, як ото розглядають гадюку, а тоді знову підступив до дверей і сказав:

– Геть звідси!

– Благаю вас, хоч склянку води!

– А кулю в лоба не хочеш? – відрубав селянин.

І грюкнув дверима. Заскреготіли два важкі засуви, а через хвилину зачинилась і віконниця, взята на залізний прогонич.

Сутінки густіли, з Альп налітав крижаний вітер. У тьмяному світлі присмерку незнайомець помітив у одному з садків ніби землянку, обкладену дерном. Він рішуче переліз через дерев’яний паркан і опинився в садку. Всередину землянки вів чорний отвір. Подорожній страждав від холоду й голоду; з голодом він уже змирився, але хотів знайти бодай якийсь захисток від холоднечі. Він опустився навкарачки й заповз у землянку. Там було тепло, й він досить зручно влігся на соломі. Якусь мить він лежав, нездатний навіть ворухнутися, такий був стомлений. Але заплічний мішок заважав, і його можна було використати як подушку, отож він почав розстібати один з ременів. У цю мить почулося люте гарчання. Він підвів очі. На тлі отвору вимальовувалася в сутіні голова величезного дога.

Подорожній потрапив у собачу буду.

Він сам був дужий і страшний; озброївшись своєю палицею і затуляючись заплічним мішком, він сяк-так вибрався з буди, хоч і позбувся при цьому кількох клаптів свого вже й так подертого одягу.

Задкуючи й відбиваючись від собаки палицею, він не без зусиль переліз через паркан і опинився на вулиці – сам-один, без притулку, без даху над головою, вигнаний навіть із тієї жалюгідної буди. Він не так сів, як упав на камінь і вигукнув (цей вигук нібито чув один з перехожих):

– Собаці – і тій краще, аніж мені!

Незабаром він підвівся й рушив за місто, сподіваючись прилаштуватися на ніч десь під деревом або в стіжку.

Він ішов з опущеною головою, та, відчувши, що опинився далеко від людського житла, підняв очі й розглянувся навколо.

Він був посеред поля, вкритого низькою колючою стернею. Обрій здавався чорнішим, ніж сама ніч: густі хмари викочувалися з-за пагорба й розповзалися по всьому небу.

Подорожній повернувся до міста. Було близько восьмої вечора. Бредучи навмання вулицями, він вийшов на Соборний майдан і насварився кулаком у бік церкви.

Змучений втомою, ні на що більше не сподіваючись, він ліг на кам’яну лавку неподалік від друкарні, яка стояла на тому ж таки майдані.

В цю мить із церкви вийшла літня жінка. Було вже зовсім поночі, проте вона помітила, що на лавці хтось лежить.

– Що ви тут робите, чоловіче добрий? – спитала жінка.

– Ви ж бачите – вкладаюся спати, – досить грубо відповів подорожній.

– На цій лаві?

– Дев’ятнадцять років я спав на голих дошках, ну а сьогодні посплю на голому камені.