Чтение онлайн

Хай там як, а цей останній злочин справив на Жана Вальжана вирішальний вплив. Він пронизав його збурену свідомість і чітко розділив хаос у його душі на морок і світло.

У першу мить, ще й не усвідомивши як слід свого вчинку, він кинувся шукати хлопця, щоб повернути йому гроші, та скоро зрозумів, що всі його зусилля марні. Тоді він крикнув у розпачі: «Який же я негідник!» і в цю мить раптом побачив перед собою страшного й бридкого каторжника Жана Вальжана з палицею в руках, з мішком, у якому лежали крадені речі, з похмурим обличчям, з огидними думками в голові.

Отак Жан Вальжан дивився на самого себе, і водночас крізь цей образ, створений галюцинацією, він помітив у таємничій глибині слабкий вогник. Пильніше придивившись до того вогника, який засяяв у його свідомості, він побачив людську постать – то був єпископ.

Він по черзі роздивлявся цих двох людей, що маячили перед його внутрішнім зором: єпископа і Жана Вальжана. Аж ось єпископ почав рости і все яскравіше сяяти, а Жан Вальжан зменшувався і тьмянів. Зрештою він перетворився на тінь і через мить щез. Залишився один єпископ.

Він наповнив душу цього нещасного чудотворним сяйвом.

Жан Вальжан довго плакав. Він проливав гарячі сльози, він схлипував розпачливіше, ніж слабка жінка або нажахана дитина.

Поки він плакав, свідомість його все дужче прояснювалась. Його перша провина, його довготривала спокута, його зовнішнє отупіння, його внутрішнє очерствіння, вихід на волю з планами помсти у голові, зустріч із єпископом і останній злочин – пограбування малого хлопця (злочин тим огидніший, тим страхітливіший, що він скоїв його після прощення єпископа), – усе це постало перед Жаном Вальжаном у зовсім новому світлі. Він згадав своє життя, і воно здалося йому жахливим; він подивився собі в душу і побачив, що вона бридка. А проте якесь чудесне світло проливалося на це життя і на цю душу. Він мав таке відчуття, ніби бачить диявола в промінні райського сонця.

Скільки годин Жан Вальжан отак проплакав? І що зробив він потім? Куди пішов? Це лишилося невідомим. Правда, один возій, який доставляв вантажі з Гренобля і прибував у Дінь о третій ранку, запевняв, ніби тієї самої ночі, проминаючи єпископське подвір’я, він бачив якогось чоловіка, що стояв у темряві навколішки біля дверей будинку монсеньйора Б’єнвеню.

У першій чверті цього сторіччя була в Монфермеї, поблизу Парижа, корчма, її хазяями було подружжя на прізвище Тенардьє. На дошці, прибитій над дверима корчми, був грубо намальований чоловік, який ніс на спині іншого чоловіка в позолочених генеральських еполетах із великими срібними зірками; червоні плями, мабуть, означали кров; решта картини, затягнена суцільним димом, напевне, зображувала битву. Внизу був напис:

Нема нічого незвичайного в тому, що біля дверей заїзду стояв який-небудь віз. Проте колимага або, власне, рештки колимаги, що захаращували вулицю перед корчмою «Сержант Ватерлоо» одного весняного вечора 1818 року, поза всяким сумнівом, привернули б до себе увагу художника, який би там опинився.

То був передок важких биндюгів, призначених для перевезення дощок, обаполів та колод. Він складався з товстої залізної осі, з якої стримів важкий дишель, і двох величезних коліс. Дерева зовсім не видно було під грязюкою, а заліза – під товстим шаром іржі. Під віссю провисав товстелезний ланцюг, яким колись обв’язували колоди.

Посередині ланцюг майже торкався землі, і того вечора на ньому сиділи, мов на гойдалці, дві малі дівчинки; одній було років два з половиною, другій – десь півтора року, і меншенька сиділа на руках у більшої. Щоб дівчатка не впали на землю, їх було прив’язано хусткою. Якось мати побачила страхітливий ланцюг і сказала: «Та це ж чудова гойдалка для моїх діток!»

Обидві дівчинки, прегарно й досить таки вигадливо вдягнені, променилися радістю. Вони були схожі на дві троянди, що розквітли серед іржавого брухту, – їхні оченята сяяли, рожеві щічки сміялися. Одна дівчинка мала темно-русяве волосся, друга – брунатне. На їхніх наївних личках світився захоплений подив. Квітучий кущ, який стояв поблизу, дихав на перехожих пахощами, і, здавалося, ті пахощі линуть від дівчаток. А над двома гарненькими голівками, наче розчиненими у світлі, здіймався страхітливий передок биндюгів, почорніле від іржі плетиво вигинів та похмурих зламів, схоже на отвір печери. За кілька кроків звідти, на порозі корчми, сиділа жінка з обличчям не вельми привабливим, але в цю мить осяяним щирою материнською ніжністю; вона гойдала діток за допомогою довгої мотузки. На кожен порух ланцюга товстелезні кільця відгукувалися моторошним скреготінням, схожим на лютий звірячий рик. Дівчатка зойкали від захвату, призахідне сонце поділяло їхню радість, – і що могло бути чарівнішого, аніж оця примха випадку, яка перетворила ланцюг титанів на гойдалку для янголят?

Колисаючи своїх діток, мати фальшиво наспівувала дуже модний за тих часів романс:

Захоплена співом і спогляданням дівчаток, вона зовсім не дивилась на вулицю.

А тим часом, якраз у ту мить, коли вона починала перший куплет романсу, хтось підійшов до неї, і раптом над самим вухом вона почула голос:

– Які гарні у вас дітки, пані!

відповіла мати наступним рядком романсу й обернулась.

Перед нею стояла якась жінка з дитиною на руках.

Крім того, незнайомка несла великий і, мабуть, важкий клумак.

Дитина тієї жінки була чарівною дівчинкою років двох чи трьох, вбраною не менш вишукано й кокетливо, ніж дівчатка, які сиділи на ланцюгу. На ній був мереживний чепчик із тонкого ситцю й обшита тасьмою блузочка. З-під задертої спіднички виглядала біла, наче вирізьблена ніжка. Дівчинка мала рожеві щічки й пашіла здоров’ям. Оченята були прикриті довгими віями. Дитина спала.

Тільки малі діти можуть спати таким безтурботним сном. Ніжні руки матерів – для них надійний захисток.

Молода мати дівчинки, навпаки, здавалася сумною. Чи була вона гарна? Можливо. Але в своєму вбранні робітниці, яка прагне знову стати селянкою, цього не було помітно. Густе пасмо білявого волосся вибивалося з-під убогого чепчика, туго зав’язаного біля підборіддя. Гарними зубами можна милуватися, коли людина сміється, але ця жінка не сміялася. Очі її, либонь, давно не просихали від сліз. Вона була бліда, стомлена і здавалася хворою; на дівчинку, що спала в неї на руках, вона дивилась тим незвичайним поглядом, яким мати дивиться на своє маля. Руки в неї були засмаглі і вкриті ластовинням, указівний палець загрублий і сколотий голкою. На ній був брунатний плащ із грубої вовни, полотняна сукня й важкі черевики.

Цю молоду жінку звали Фантіна. Той, хто бачив її рік тому в Парижі, тепер навряд чи впізнав би її.

Фантіна народилася в Монтреї-Приморському. Від яких батьків? Невідомо. Ніхто ніколи не знав ні її батька, ні матері. Чому дівчинку звали Фантіною, а не якось інакше? Хтозна.

Не маючи батьків, вона не могла мати й прізвища. Її не охрестили – тоді ще при владі була Директорія і церкви стояли закриті. Отож малу нарекли так, як заманулося першому перехожому, що зустрів посеред вулиці це босоноге дівча. Мала Фантіна – та й годі. Більш ніхто нічого про неї не знав. У десять років вона покинула місто і найнялася до якихось селян. У п’ятнадцять – подалася до Парижа «шукати щастя». Фантіна була вродлива. Вона мала густі біляві коси й чудові зубки.