Чтение онлайн

Що ж сталося з матір’ю, тією самою, котра, як вважали в Монфермеї, покинула свою дитину?

Залишивши Козетту в Тенардьє, вона пішла далі своєю дорогою і дісталася до Монтрея-Приморського.

Це було, як ми вже згадували, 1818 року.

Близько десятка літ минуло відтоді, як Фантіна покинула батьківщину. За цей час Монтрей-Приморський змінився. Поки Фантіну все глибше засмоктували злидні, її рідне місто багатіло.

Років два тому в місцевій промисловості відбулася зміна, яка призвела до справжнього перевороту в житті цього провінційного містечка.

З незапам’ятних давен промисловість Монтрея-Приморського спеціалізувалася на виробництві імітацій англійського чорного бурштину та англійських оздоб із чорного скла. Ця місцева промисловість завжди ледь животіла через брак необхідної сировини. Коли Фантіна повернулася в Монтрей-Приморський, у виробництві «чорного скла» відбулася нечувана зміна. Наприкінці 1815 року в місті оселився нікому доти не відомий чоловік, якому спало на думку замінити в процесі того виробництва гумілак на деревну смолу.

Ця невеличка зміна різко зменшила вартість сировини, а це, у свою чергу, дозволило: по-перше, підняти платню робітникам – вигода для краю; по-друге, поліпшити якість виробів – вигода для споживача; і, по-третє, продавати товар дешевше, водночас потроївши прибуток, – вигода для промисловця.

Отак одна цікава знахідка дала аж три результати.

Менш ніж за три роки винахідник удосконаленого процесу забагатів – і це добре; крім того, він збагатив усіх навколо себе – а це ще краще. Він з’явився звідкись іздалеку. Ніхто не знав, хто він такий, де жив і що робив раніше.

Розповідали, що коли він прийшов до міста, у нього було зовсім мало грошей, кількасот франків, не більше.

Саме на цьому мізерному капіталі, використаному для здійснення надзвичайно вдалого задуму, він і побудував свій добробут, а також добробут усього краю.

Розповідали, ніби в той день, коли він, нікому не відомий і бідно вдягнений, з дорожнім мішком за спиною і сучкуватою палицею в руці, прийшов у Монтрей-Приморський – це було в грудні, надвечір, – у ратуші несподівано спалахнула пожежа. Цей чоловік кинувся у вогонь і, ризикуючи життям, урятував двох дітей, які виявилися дітьми жандармського капітана. Через те нікому не спало на думку вимагати в нього паспорт. Згодом стало відомо, що звати його дядечко Мадлен.

Це був чоловік років п’ятдесяти, завжди замислений і дуже добрий. Ото й усе, що можна було сказати про нього.

Завдяки швидкому розвитку промисловості, яку він так чудово вдосконалив, Монтрей-Приморський став осередком жвавої ділової активності. Іспанія, яка купувала багато чорного бурштину, щороку замовляла тут величезну кількість товару. У торгівлі цими виробами Монтрей-Приморський почав майже складати конкуренцію Лондону й Берліну. Дядечко Мадлен отримував такі прибутки, що вже на другий рік зміг побудувати велику фабрику, де були дві просторі майстерні: одна – для чоловіків, друга – для жінок. Кожен злидар міг розраховувати там на роботу і шматок хліба. Від чоловіків дядечко Мадлен вимагав сумлінного ставлення до праці, від жінок – порядної поведінки, від тих і тих – чесності.

Отож його поява стала справжнім даром провидіння для міста і краю. Раніше тут усе хиріло; тепер кожен жив здоровим трудовим життям. Безробіття й нужда зникли. Не було такої кишені, в якій би не знайшлося бодай трохи грошей, і радість завітала до найубогіших осель.

Дядечко Мадлен брав на роботу всіх, хто до нього просився. Він вимагав тільки одного: «Будь порядним чоловіком! Будь чесною жінкою!»

Як ми вже сказали, Мадлен досить швидко нажив багатство, але – дивна річ як на фабриканта – здавалося, це для нього не головне. Він більше піклувався про інших, ніж про самого себе. Було відомо, що на 1820 рік він поклав у банк Лаффіта на своє ім’я шістсот тридцять тисяч франків; але перш ніж відкласти собі ці шістсот тридцять тисяч, він витратив понад мільйон на потреби міста та на бідняків.

Лікарні бракувало коштів – він утримував там на свої гроші десять ліжок. Монтрей-Приморський ділиться на верхнє місто і нижнє. Нижнє місто, в якому він жив, мало одну школу – жалюгідну розвалюху. Він збудував там дві школи: одну для хлопчиків, другу для дівчаток. На свої кошти він заснував сирітський притулок, яких тоді на всю Францію були одиниці, і касу допомоги для старих робітників та калік. У новому кварталі, що виріс навколо його фабрики, він відкрив безкоштовну аптеку.

У перші часи, коли він тільки починав свою діяльність, зазвичай люди казали: «Цей чоловік хоче забагатіти». Коли ж він насамперед подбав, щоб забагатіло місто і край, добрі люди вирішили: «Це шанолюб».

Та ось одного дня 1819 року в місті поширилася чутка, що, враховуючи заслуги дядечка Мадлена, король, за пропозицією префекта, призначить його мером Монтрея-Приморського. Ті, хто оголосив цього чужинця «шанолюбом», вигукнули: «Ну, а що ми казали?» Чутка виявилася небезпідставною. Через кілька днів про призначення було оголошено в урядовій газеті «Монітер». Наступного дня дядечко Мадлен відмовився від цієї честі.

Того самого 1819 року вироби, виготовлені за способом, який винайшов Мадлен, демонструвалися на промисловій виставці; за пропозицією журі король ушанував винахідника орденом Почесного легіону. Знову в містечку зашепотілися. Ага! Он чого він хотів! Ордена! Дядечко Мадлен відмовився від ордена.

Таки справді цей чоловік був загадкою. Добрі люди й тут не розгубилися: «Хай там що, а це авантюрист», – сказали вони.

Як бачимо, край завдячував Мадленові дуже багато, бідні завдячували йому усим. Робітники фабрики обожнювали свого хазяїна. Коли він забагатів, люди з «вищого товариства» почали вітатися з ним, і в місті стали називати його «пан Мадлен»; проте робітники й діти, як і раніше, казали «дядечко Мадлен» – він відповідав на це звертання напрочуд доброю усмішкою. Що вище він підіймався, то частіше стали запрошувати його в гості. «Світські» салони міста, зачинені для ремісника, широко розчинили двері перед мільйонером. На нього сипалися тисячі запрошень. Він не прийняв жодного.

У цьому випадку добрі люди теж відразу знайшли пояснення. «Він не вміє триматись у світському товаристві. Може, він навіть не знає грамоти».

Коли він став заробляти гроші, про нього казали: «Це торговець». Коли він почав щедро їх роздавати, то заявили: «Це шанолюб». Коли він відкинув почесті, то дійшли висновку: «Це авантюрист». Коли він відхилив світські запросини, то вирішили: «Це неук».

1820 року, через п’ять літ після того, як він тут з’явився, заслуги дядечка Мадлена перед краєм були такі великі, а народна думка настільки одностайна, що король знову призначив його мером міста. Він знову відмовився, але префект не прийняв його відмову, усі поважні люди міста прийшли просити його, бідняки підходили до нього просто на вулицях і благали погодитись, і зрештою він таки погодився. Ходили чутки, ніби остаточно переконав його вигук однієї старої, яка роздратовано гукнула з порога своєї оселі: «Від доброго мера велика користь, то чому ж ви не хочете зробити людям добро?»

Отак він піднявся на третій щабель успіху. Дядечко Мадлен став паном Мадленом, а пан Мадлен перетворився на пана мера.

Але він і далі жив так само скромно. У нього було сиве волосся, серйозні очі, смаглий, як у простого робітника, колір шкіри, завжди замислене обличчя. Він носив крислатого капелюха і довгий редингот [10] із грубого сукна, застебнутий аж до підборіддя. Він виконував свої обов’язки мера, але жив самотою і мало з ким розмовляв. Улюбленою його розвагою було прогулюватись у полях, їв він завжди на самоті, почитуючи книжку. У нього була невеличка, проте добірна бібліотека. Він любив книжки, адже це друзі спокійні й незрадливі. Коли з багатством у нього з’явилося й дозвілля, він користався з нього, щоб удосконалювати свій дух. У Монтреї- Приморському помічали, що мова його з кожним роком ставала вишуканішою і м’якшою.