Чтение онлайн

— Ти, — коротко відповів батько й, піднявши вказівний палець, прямо вказав на Тенґо. — Так ведеться, хіба ні? Порожнє місце, яке хтось зробив, заповнив я. А ти заповниш порожнє місце, яке я зробив. За своєрідною чергою.

— Так, як коти заповнили збезлюдніле місто?

— Пропадаємо, як місто, — сказав батько і в задумі подивився на вказівний палець, як на щось дивне й недоречне.

— Пропадаємо, як місто, — повторив Тенґо батькові слова.

— Жінки, яка тебе народила, ніде нема.

— Ніде нема.Пропала, як місто. Тобто ви хочете сказати, що вона померла?

Батько промовчав.

Тенґо зітхнув.

— То хто ж мій батько?

— Просто порожнє місце. Твоя мати народила тебе, злигавшись з порожнім місцем. А я це порожнє місце заповнив.

Сказавши ці слова, батько заплющив очі й стулив губи.

— Злигалася з порожнім місцем?

— Так.

— І ви мене виховували. Ви це хочете сказати?

— Тому-то я, здається, вже казав, — неквапливо відкашлявшись, мовив батько, ніби напоумляючи непутящу дитину, — що без пояснень не зрозумієш або, точніше, хоч би скільки я пояснював, усе одно не зрозумієш.

— Так що, я походжу з порожнього місця? — спитав Тенґо.

Відповіді не було.

Сплівши пальці обох рук на колінах, Тенґо ще раз глянув прямо на батька й подумав: «Ні, цей чоловік — не порожня шкаралупа, не порожній дім, а жива людина з упертою, обмеженою душею і похмурими спогадами, що сяк-так доживає на примор'ї. І хоч-не-хоч співіснує з порожнім місцем, що поволі розширюється в ньому. Поки що порожнє місце й спогади змагаються між собою. Але згодом, незалежно від його бажання, порожнє місце, напевне, цілком поглине залишки спогадів. Це лише питання часу. І порожнє місце, до якого він тепер прямує, таке саме, з якого я походжу?».

Тенґо видалося, ніби він почув шум далекого моря, змішаний з надвечірнім вітром, що пролітав крізь вершини сосон. А можливо, це йому тільки причулося.

Коли Аомаме зайшла всередину, Голомозий за її плечима негайно зачинив двері. В кімнаті панувала темрява. Важкі штори заслоняли вікна, внутрішнє освітлення було погашене. Крізь щілини у шторах ледь-ледь просочувалося світло, але воно лише підкреслювало навколишню пітьму. Минув якийсь час, поки очі призвичаїлися до неї, як це буває, коли заходиш у кінотеатр під час сеансу або в планетарій. Спочатку Аомаме впав в очі циферблат електронного годинника, що стояв на низькому столику. Його зелені цифри показували 7:20 вечора. Потім, через певний час, вона помітила велике ліжко під протилежною стіною. Електронний годинник стояв в його узголів'ї. Порівняно з просторою суміжною кімнатою ця була трохи тіснішою, але більшою за звичайний готельний номер.

На ліжку видніло щось чорне-чорнісіньке, схоже на горбок. Знову минув певний час, поки стало ясно, що невиразні, зовсім незмінні обриси горбка належать сонній людині. Ніяких ознак її життя Аомаме не помітила. Не почула й дихання. Лише тихо шипів, розганяючи повітря, кондиціонер, підвішений майже під стелею. Однак це не означало, що людина мертва. Голомозий поводився згідно з припущенням, що вонажива.

Це був досить великий чоловік. Напевне, таки чоловік. Здається, своїм обличчям він одвернувся в інший бік. І не лежав навзнак під ковдрою, а долілиць на ліжку, застеленому укривалом. Як велетенська тварина, рани якої лікували, оберігаючи від остаточного виснаження у печері.

— Уже пора, — звернувся Голомозий до цієї тіні. В його голосі вперше пролунало напруження.

Невідомо, чи почув чоловік це звертання, чи ні. Темний горбок на ліжку так і не ворухнувся. Стоячи коло дверей в незмінній позі, Голомозий чекав. У кімнаті панувала мертва тиша, що навіть було чути, як хтось ковтав слину. І в ту ж мить Аомаме збагнула, що це вона сама її ковтає. Затиснувши в правій руці спортивну сумку, вона так само, як і Голомозий, очікувала, що буде далі. На електронному годиннику змінилися цифри — спочатку на 7:21, потім на 7:22, а далі на 7:23.

Незабаром обриси людського тіла на ліжку, ледь-ледь сколихнувшись, явно заворушилися. Очевидно, чоловік міцно спав. Або перебував у стані, схожому на сон. Його м'язи прокинулися, верхня частина тіла підвелася, а свідомість начебто поволі оживала. Тінь випросталась на ліжку й сіла, схрестивши ноги. «Безперечно, це чоловік», — подумала Аомаме.

— Уже пора, — ще раз повторив Голомозий.

Було чути, як чоловік гучно видихнув. Повільно, грудним голосом, наче з дна глибокої криниці. Потім різко, загрозливо, як буревій, що пролітає між деревами лісу, вдихнув. Такі два різні види звуку повторювалися почергово. А тим часом запала тривала мовчанка. Ритмічне й багатозначне повторення цих звуків насторожило Аомаме. їй здалося, ніби вона ступила ногою в незнайому досі сферу. Скажімо, в морську западину або на поверхню невідомого астероїда, звідки нема вороття, якщо навіть туди якось потрапиш.

Потроху очі звикли до темряви. Стало видно тільки до певної віддалі, а далі — ніяк. Поки що зір Аомаме доходив до темного силуету чоловіка. Однак не було зрозуміло, куди він звернув своє обличчя і що бачить. Аомаме впевнилася лише в тому, що він — здоровань і його плечі спокійно, але сильно піднімаються й опускаються у такт з диханням. А воно було незвичним — із особливою метою і функцією, до яких долучався увесь організм. Аомаме уявляла собі, як рухаються — розширюються і звужуються — його лопатки й діафрагма. Звичайна людина так потужно дихати не здатна. Цього можна навчитися лише завдяки тривалому наполегливому тренуванню.

Голомозий стояв поруч з Аомаме в незмінній позі, випрямивши спину й злегка випнувши підборіддя. На відміну від чоловіка на ліжку, дихав неглибоко й швидко. Знітившись, насторожено чекав, коли скінчиться цей ряд глибоких вдихів і видихів. Очевидно, таку процедуру чоловік практикував щоденно для того, щоб привести себе в нормальний стан. Як і Голомозому, Аомаме нічого іншого не залишалось, як чекати її закінчення. Можливо, це був процес, потрібний для пробудження.

Невдовзі, немов робота велетенського механізму, дихання поступово затихло. Інтервал між його етапами мало-помалу подовшав, і нарешті все скінчилося сильним довгим видихом. У кімнаті знову запала глибока тиша.

— Уже пора, — втретє нагадав Голомозий.

Чоловік неквапливо ворухнув головою. Здається, повернув її до Голомозого.

— Можете йти, — сказав він йому. У нього був виразний глибокий баритон. Рішучий, без жодної двозначності. Очевидно, він остаточно пробудився.

Голомозий у темряві злегка вклонився і без зайвих рухів — так само, як заходив — покинув кімнату. Двері зачинились, й Аомаме залишилася наодинці з чоловіком.

— Вибачте, що темно, — сказав чоловік. Очевидно, він звертався до Аомаме.

— Мені однаково, — відповіла вона.

— Темрява мені потрібна, — м'яким голосом сказав чоловік. — Але не турбуйтесь. Шкоди від цього вам не буде.

Аомаме мовчки кивнула. І, згадавши, що перебуває в темряві, сказала:

— Розумію. — її голос був твердішим і гучнішим, ніж завжди.

Після того якийсь час чоловік розглядав Аомаме в темряві. Вона відчувала на собі його уважний погляд. Точний і прискіпливий. Здавалось, він бачить її наскрізь. Наче за одну мить зірвав з неї весь одяг і залишив цілком голою. Його зір не лише торкався її шкіри, але й доходив до м'язів, нутрощів і навіть матки. «Цей чоловік бачитьу темряві, — подумала Аомаме. — Бачитьнавіть те, чого не видно очима».