Чтение онлайн

— Хоч би що йому доручали, нічого в нього не виходило. Нічого нормально не міг зробити. Ні ґудзика застебнути, ні зад як слід витерти. А от у різьбі був неперевершеним. Якщо тільки мав у руках ножа й шматок дерева, то вмить якусь гарненьку річ вирізьблював. Не малюючи ескіза, точно відтворював тривимірний предмет, образ якого раптом виник у голові. Тонко, реалістично. Був по-своєму геніальним. Чимось дивовижним.

— Із savant syndrome, [18] — сказала Аомаме.

— Так, справді. І я пізніше про це дізнався. Це так званий «синдром ученого». Існують люди, наділені такими незвичайними здібностями. Але тоді про це ніхто не здогадувався. Вважали, що він розумово відсталий. З тупою головою, але спритними руками, які майстерно різьблять. Однак чомусь він вирізьблював тільки мишей. Вони в нього гарно виходили. Як не дивись, здавалися живими. Однак нічого іншого він не робив. Усі його просили вирізьбити інших тварин. Скажімо, коня або ведмедя. Заради цього водили його навіть у зоопарк. Та хлопець не виявляв до інших тварин жодного зацікавлення. Тому всі з цим примирились і дозволили йому вирізьблювати тільки мишей. Як йому подобалося. Він створював мишей різноманітної форми, розміру й вигляду. Що й казати, дивовижа, та й годі! Бо в сиротинці не жили миші. Було надто холодно, й поживи бракувало. Там навіть миші бідували. Ніхто не розумів, чому хлопець так прив'язався до мишей… У всякому разі, історія про мишей набула розголосу, про неї написали в місцевій газеті, а тому з'явилися люди, готові купити мишачі скульптурки. І от директор сиротин-ця, католицький священик, домовився, щоб цих мишей з дерева продавала туристам якась крамниця виробів народного мистецтва. Це приносило певний зиск, але самому хлопцеві не перепадала жодна єна. Куди пропадали вторговані гроші, невідомо, та, мабуть, їх використало належним чином начальство сиротинця. Хлопець, діставши ножа й деревину, постійно сидів у майстерні й вирізьблював мишей. Можна сказати, що йому пощастило, якщо робив скульптурки мишей, а не працював тяжко на полі.

— А що потім з ним сталося?

— Не знаю. У чотирнадцятирічному віці я втік із сиротинця й жив сам. Потім, сівши на пароплав, перебрався до центральної Японії, й відтоді моя нога не ступала на Хоккайдо. Коли я бачив його востаннє, він, низько нахилившись над робочим столом, вирізьблював скульптурку миші. Навіть якби тоді я щось сказав, він не почув би. Тому я і не попрощався з ним. Якщо він ще живий, то, напевне, й тепер різьбить мишей. Бо ні на що інше не здатний.

Аомаме мовчки очікувала продовження розповіді.

— Я й тепер часто думаю про нього. Життя в сиротинці було жахливим. Завжди голодним і холодним. Робота — тяжка, а знущання старших дітей над молодшими — нестерпне. А от він, здавалося, не вважав таке життя гірким. Вирізьблюючи ножем мишей, почувався щасливим. Коли в нього забирали ножа, він ставав напівбожевільним, але в інших випадках поводився цілком спокійно. Нікому не завдавав клопоту. Лише мовчки вирізував мишачі скульптурки. Довго тримаючи в руках шматок деревини, він міг побачити, якої форми миша в ньому приховується. Але потребував багато часу, щоб побачити. Та як тільки бачив, за допомогою ножа лише витягував мишу з дерева. Він часто повторював фразу: «Витягати мишу». І витягненамиша, здавалось, от-от побіжить. Інакше кажучи, він постійно звільняв мишей, замкнених у шматку деревини.

— І ви того хлопця обороняли?

— Не тому, що хотів, а через те, що опинився в такому становищі. Це була моя позиція. І якщо вона мені судилася, то будь-що я мав його захищати. Такі були правила. І я їх дотримувався. Якщо хтось на зло забирав у нього ніж, то я збивав напасника з ніг. Старшого, міцнішого за мене, ба навіть кількох разом. Байдуже. Звісно, й мені від них добряче перепадало. І то не раз. Не мало значення, хто перемагав, а хто програвав — кого збивали з ніг чи хто збивав з ніг. Я обов'язково забирав ножа. Це було дуже важливо. Розумієте?

— Здається, розумію, — відповіла Аомаме. — Але врешті-решт ви його покинули.

— Я мусив жити сам-один і не міг вічно доглядати за ним. Цього я не міг собі дозволити. Це ж природно.

Аомаме знову розтулила праву руку й глянула на неї.

— Я кілька разів помічала, що ви тримали в руці маленьку скульптурку миші. її зробив той хлопець?

— Так. Він дав мені одну маленьку. Я забрав її, коли тікав із сиротинця. І зараз я її маю.

— Тамару-сан, чого це ви сьогодні про це мені розповідаєте? Адже, гадаю, ви не з тих, хто просто так про себе розказує.

— Зокрема, я хочу тим сказати, що часто про нього згадую, — відповів Тамару. — Це не означає, що хочу з ним зустрітися. Спеціально не хочу. А якби зустрівся, то не мав би про що розмовляти. Але в моїй голові все ще залишилася яскрава, дорога для мене картина того, як він, не відриваючи очей, витягуєз дерева мишу. Ця картина мене чогось навчає. Або намагається чогось навчити. Щоб людина жила, їй потрібна картина, що має зміст, який не можна пояснити словами. Ми живемо для того, щоб щосьяк слід пояснити. Я так думаю.

— Ви хочете сказати, що це стане фундаментом для нашого життя?

— Можливо.

— І я бачу таку картину.

— Бережіть її.

— Берегтиму, — сказала Аомаме.

— І ще одне я хочу сказати: захищатиму вас, як тільки зможу. Якщо доведеться збивати когось з ніг, зіб'ю. Будь-кого. Незалежно від того, переможу чи програю, напризволяще вас не покину.

— Дякую.

Кілька секунд тривала спокійна тиша.

— Якийсь час не виходьте з квартири. Вважайте, що опинитеся в джунглях, якщо зробите один крок назовні.

— Зрозуміло, — сказала Аомаме.

І розмова урвалася. Поклавши слухавку, Аомаме відчула, що міцно стискає це слово в кулаці.

«Мабуть, Тамару хотів передати мені, що я — незамінний член їхньої родини, а наш зв'язок, одного разу встановлений, ніколи не перерветься, — подумала Аомаме. — Ми поєднані, так би мовити, умовно кров'ю». Аомаме відчула вдячність до Тамару за таке послання. Очевидно, він знав, в якій скруті вона зараз перебуває. Саме для того, щоб дати їй відчути себе членом родини, він потроху відкривав їй власну таємницю.

Та коли Аомаме подумала, що такі тісні стосунки виникли внаслідок насильства, то вже не могла заспокоїтися. «Усупереч закону вбивши кількох людей і опинившись в особливому становищі, коли мене хтось переслідує і, може, збирається вбити, я відчула, що міцно з ними пов'язана. Однак якби вбивства не було, то хіба про такі довірливі стосунки взагалі могло йтися? Навряд».

Попиваючи чай, Аомаме дивилася телевізійні новини. Повідомлення про затоплення станції Акасака-Міцуке вже не було. Коли вдосвіта вода відступила й відновився нормальний рух поїздів метро, все здавалося далеким минулим.

І про смерть лідера секти «Сакіґаке» люди все ще не дізналися. Цей факт був відомий лише жменьці людей. Аомаме уявила собі, як горить у крематорії труп того здоровенного чоловіка. «Жодної кістки від нього не залишиться», — казав Тамару. Незалежно ні від благодаті, ні від страждань, усе обернеться в дим і розчиниться в осінній атмосфері. Аомаме в думках бачила цей дим і небо.

У новинах повідомлялося про зникнення безвісти сімнадцятирічної дівчини, авторки бестселера «Повітряна личинка». Про місце перебування Фукаері, тобто Еріко Фукади, невідомо вже понад два місяці. Поліція, отримавши від її опікуна заяву про розшук, проводить докладне розслідування, але поки що без особливого успіху. Так повідомляв диктор. На екрані показали купи «Повітряної личинки» на прилавках книгарень. Стіни книгарні прикрашували афіші з фотографією цієї вродливої дівчини. Молода продавчиня перед мікрофоном телевізійної компанії пояснювала: «І зараз книжка успішно продається. Я також купила її й прочитала. Це цікавий твір, сповнений багатої уяви. Гадаю, було б добре, якби Фукаері-сан швидко знайшлася».