Чтение онлайн

— На ґанку сліди іншого взуття, — зауважив Шельга.

Він зазирнув у вікно, тихенько свиснув, гукнув:

— Гей, дядьку, у вас вікно одчинене, як би чого не поцупили.

Ніхто не озвався. З напівтемної кімнати тягнуло солодкуватим неприємним запахом.

Шельга погукав голосніше, виліз на підвіконня, вийняв револьвер і м’яко стрибнув у кімнату. За ним поліз і Тарашкін.

Перша кімната була порожня, під ногами валялися бита цегла, штукатурка, клапті газет. Напівлрочин-епі двері вели до кухні. Тут на плиті під іржавим ковпаком, на столах і табуретах стояли примуси, фарфорові тиглі, скл’яні, металеві реторти, банки й цинкові ящики. Один лрадиус ще шипів згасаючи.

Шельга гукнув знову: “Гей, дядьку!” Похитав головою і обережно прочинив двері у напівтемргу кімнату, прорізану пласким, крізь щілини віконниць, промінням сонця.

— Ось він! — сказав Шельга.

У глибині кімнати на залізному ліжку горілиць лежав одягнутий чоловік. Руки його були закинуті за голову і прикручені до билець ліжка. Ноги обмотані мотузкою. Піджак і сорочка на грудях розірвані. Голова неприродно відкинута назад, гостро стирчала борідка.

— Ага, ось вони як його, — сказав Шельга, оглядаючи під соском убитого до рукоятки встромлений фінський ніж. — Мордували… Дивіться…

— Василю Віталійовичу, це той самий, хто на човні пришшв. Його не більше як години півтори тому вбили.

— Будьте тут, караульте, нічого не чіпати, нікого не пускати, — чуєте, Тарашкін?

За кілька хвилин Шельга говорив по телефону з клубу:

— Наряд на вокзали… Перевіряти всіх пасажирів… Наряди по всіх готелях. Перевірити кожного, хто повернувся між шостою і восьмою ранку. Агента і собаку в моє розпорядження.

До того, як пришлють собаку-шукача, Шельга заходився пильно оглядати дачу, починаючи з горища.

Скрізь валялося сміття, бите скло, клапті шпалерів, іржаві банки з-під консервів. Вікна засновано павутинням, по кутках — пліснява, гриби. Дачу, мабуть, покинули ще з 1918 року. Жилими виявилися тільки кухня й кімната із залізним ліжком. Ніякого затишку, ніяких решток їжі, опріч знайденої в кишені вбитого французької булки та шматка чайной ковбаси.

Тут не жили, сюди приїжджали щось робити, з чим доводилось ховатися. Такий був перший висновок, який зробив Шельга, все оглянувши. Обстеження кухні свідчило, що тут працювали над якимись хімічними препаратами. Досліджуючи купки попелу на плиті під ковпаком, де, певно, брали хімічні проби, перегорнувши декілька брошур із загнутими рїжками сторінок, він встановив друге: вбитий чоловік цікавився всього-на-всього звичайнісінькою піротехнікою. [13]

Такий висновок завів Шельгу в безвихідь. Він ще раз обшукав одяг убитого, — нового нічого не виявив. Тоді він підійшов до питання з іншого боку.

Сліди ніг біля вікна свідчили, що вбивць було двоє, що вони пролізли через вікно, неминуче ризикуючи зустріти опір, оскільки чоловік на дачі не міг не почути тріску виламуваної віконниці.

Це означало, що вбивці хотіли за будь-яких обставин або добути щось надзвичайно важливе, або умертвити чоловіка на дачі.

Далі: коли припустити, що вони хотіли просто умертвити його, то, по-перше, могли це зробити простіше — скажімо, підкарауливши його десь на шляху до дачі, і, по-друге, поза вбитого на ліжку свідчила, що його мордували, зарізали не одразу. Вбивці намагалися дізнатись од цього чоловіка щось таке, чого він не хотів сказати.

Що вони могли випитувати в нього? Гроші? Важко припустити, щоб людина, вирушаючи вночі на покинуту дачу вправлятися у піротехніці, брала з собою великі гроші. Точніше — вбивці хотіли взнати якусь таємницю, пов’язану з нічною працею вбитого.

Отже, хід думок привів Шельгу до нового обстеження кухні. Він одсунув від стіни ящики і помітив квадратний люк у підвал, який часто роблять на дачах під кухнею. Тарашкін запалив недогарок і ліг на живіт, освітлюючії вогкий підвал, куди Шельга обережно спустився трохи підгнилою, слизькою драбиною.

— Идіть-но сюди з свічкою! — крикнув із темряви Шельга. — От де у нього була справжнісінька лабораторія.

Підвал тягнувся під усією дачею: вздовж цегляних стін стояло кілька дощатих столів на козлах, балони з газом, невеликий мотор і динамо, скляні вапни, в котрих звичайно роблять електроліз, слюсарні інструменти і скрізь на столах — купки попелу…

— От що він робив, — якось зачудовано мовив Шельга, оглядаючи притулені до стіни підвалу грубі дерев’яні бруски та листи заліза. І листи, і бруски в багатьох місцях були просвердлені, інші розрізані навпіл, місця розрізів та отворів видавались обпаленими і оплавленими.

У дубовій дошці, що стояла сторчма, отвори були в діаметрі менші за міліметр, ніби від уколу голкою. Посередині дошки виведено великими літерами “П. П. Гарін”. Шельга перевернув дошку і на зворотному боці побачив ті самі літери навиворіт: якимсь незрозумілим способом тридюймову дошку пропалено цим написом наскрізь.

— Тьху ти, чорт, — вилаявся Шельга, — ні, П. П. Гарін тут не в піротехніці вправлявся.

— Василю Віталійовичу, а це що таке? — спитав Тарашкін, показуючи пірамідку дюймів півтора заввишки, майже дюйм в основі, спресовану з якоїсь сірої речовини.

— Де зи знайшли?

– Їх там повен ящик.

Покрутивши, понюхавши пірамідку, Шельга поставив її на край столу, встромив у неї збоку запаленого сірника і відійшов у дальній куток підвалу. Сірник догорів, пірамідка спалахнула сліпучим біло-голубуватим світлом. Горіла п’ять хвилин з секундами без кіптяви, майже без запаху.

— Раджу більше таких дослідів не проводити, — сказав Шельга, — пірамідка могла бути газовою свічкою. Тоді б ми не вийшли з підвалу. Дуже добре, що ж ми взнали? Спробуємо встановити: по-перше, вбивство вчинено не з метою помсти чи пограбування. По-друге, встановлено прізвище вбитого — П. П. Гарін. От поки що й усе. Ви хочете заперечити, Тарашкін, що, можливо, П. П. Гарін той, хто відплив на човні. Не думаю. Прізвище на дошці написав сам Гарін. Це психологічно зрозуміло. Коли б я, скажімо винайшов якусь отаку чудову штуку, то вже напевно від захвату написав би своє прізвище, але аж ніяк не ваше. Ми знаємо, що вбитий працював у лабораторії; отже, він і є винахідник, тобто — Гарін.

Шельга і Тарашкін вилізли з підвалу і, закуривши, сіли на ґаночку, на осонні, очікуючи агента з собакою.

На головному поштамті у віконце для прийому закордонних телеграм просунулася гладка червоняста рука і повисла з тремтячим телеграфним бланком.

Телеграфіст декілька секунд дивився на оцю руку і нарешті збагнув: ага, п’ятого пальця нема — мізинця, і почав читати бланк:

“Варшава, Маршалковська, Селенову. Доручення виконано наполовину, інженер вибув. Документи взяти не пощастило, чекаю розпоряджень. Стась”.

Телеграфіст підкреслив червоним Варшава. Підвівся і, затуливши собою віконце, уп’ялився крізь грати у того, хто подав телеграму. Це був масивний, середніх літ чоловік із хворобливою, жовтувато-сірою шкірою надутого обличчя, з обвислими жовтими вусами, що прикривали рота. Очі заховані під щілинками напухлих повік. На голеній голові — коричневий оксамитний картуз.

— У чому справа? — запитав він грубо. — Приймайте телеграму.

— Телеграма шифрована, — сказав телеграфіст.