Чтение онлайн

— Тоді — радіо?

— Щоб горланити на всю Європу… Ні…

— Через третю особу?

— Ні… Я збагнув, — сказав Вольф, — ваш Шельга молодця. Дайте вирізки…

Він розклав їх на колінах і уважно почав читати підкреслене червоним:

“Всю увагу зосередьте на аніліні”. “Розпочинаю”. “Місце знайдено”.

– “Місце знайдено”, — прошепотів Вольф, — це газета з К., містечко поблизу Н… “Тривожусь, призначте день”. “Відлічіть тридцять п’ять од дня підписання угоди…” Це можуть бути тільки вони. Ніч підписання угоди у Фонте-нбло — двадцять третього минулого місяця. Додайте тридцять п’ять — буде двадцять вісім, — термін продажу акцій аніліну…

— Далі, далі, Вольф… “Які заходи ви вжили?” — це з К., запитує Гарін. Другого дня в паризькій газеті — відповідь Роллінга: “Яхта напоготові. Прибуває на третю добу. Буде повідомлено по радіо”. А ось — чотири дні тому — запитує Роллінг: “Чи не буде видно світла?” Гарін відповідає: “Навколо пустка. Відстань п’ять кілометрів”.

– Іншими словами, апарат встановлено в горах; вдарити променем за п’ять кілометрів можна тільки з високого місця. Слухайте, Хлинов, у нас страшенно мало часу. Коли взяти п’ять кілометрів за радіус — у центрі заводи, — нам треба винишпорити місцевість, не меншу за тридцять п’ять кілометрів по колу. Є ще які-небудь вказівки?

— Ні. Я щойно хотів подзвонити Шельзі. У нього мають бути вирізки за вчора й сьогодні.

Вольф підвівся. Було видно, як під його одягом випнулися м’язи. Хлинов запропонував подзвонити з найближчого кафе на лівому березі. Вольф пішов через місток, так стрімко, що якийсь дідок з курчачою шиєю, у забрудненому піджачку, просякнутому, можливо, самотніми слізьми по тих, кого забрала війна, захитав головою і довго дивився з-під запиленого капелюха вслід іноземцям, що бігли.

— О-о! Іноземці… Коли гроші в кишені, то й штурхаються, і бігають, начебто вони дома… О-о… дикуни!..

У кафе, стоячи біля цинкового прилавка, Вольф пив содову. Він бачив крізь скло телефонної будки спину Хлинова, який розмовляв, — ось він підняв плечі, весь насунувся на трубку; випростався, вийшов з будки; обличчя його було спокійне, але бліде, як маска.

— З лікарні відповіли, що сьогодні вночі Шельга зник. Вжито всіх заходів до його розшуку… Думаю, що його вбили.

Потріскував хмиз у кухонній печі, прокоптілій за два століття, з величезними іржавими гаками для ковбас та шинок, з двома кам’яними святими по боках, — на одному висів світлий капелюх Гаріна, на другому — засмальцьований офіцерський картуз. Край столу, освітленого лише піччю, сиділо четверо. Перед ними — обплетена сулія і повні склянки вина.

Двоє чоловіків були одягнуті по-міському, — один вилицюватий, міцний, з низьким їжачком волосся, у другого — довге, зле обличчя. Третій, хазяїн ферми, де на кухні відбувалася нарада, — генерал Субботін, — сидів у полотняній брудній сорочці із засуканими рукавами. Геть-чисто виголена шкіра на голові його рухалась, опасисте обличчя з скуйовдженими вусами побагровіло від вина.

Четвертий, Гарін, у туристському костюмі, недбало водячи пальцем по краю склянки, говорив:

— Все це дуже добре… Але я наполягаю, щоб моєму бранцеві, хоч він і більшовик, не було завдано ані найменшої шкоди. їжа — три рази на день, випо, овочі, фрукти… Через тиждень я його забираю од вас… Бельгійський кордон?..

— Три чверті години на автомобілі, — квапливо нахилившись уперед, сказав довголиций чоловік.

— Все буде нишком-тишком… Я розумію, пане генерал і панове офіцери (Гарін усміхнувся), що ви, як дворяни, як беззавітно віддані пам’яті замученого імператора, дієте тепер тільки з вищих, чисто ідейних міркувань… Інакше б я і не звернувся до вас по допомогу.

— Ми тут усі люди суспільства, — про що балакати? — прохрипів генерал, смикнувши шкірою на черепі.

— Умови, повторюю, такі: за повний пансіон бранця я вам плачу тисячу франків на день. Згодні?

Генерал перекотив залиті очі у бік товаришів. Вилицюватий показав білі зуби, довголиций опустив очі.

— Ах, он воно що, — сказав Гарін, — даруйте, панове, завдаточок…

Він вийняв із револьверної кишені пачку тисячофранко-вих білетів і кинув її на стіл у калюжу вина.

— Будь ласка…

Генерал крякнув, підсунув до себе гроші, оглянув, витер їх об живіт і заходився лічити, сопучи волосатими ніздрями. Товариші його потроху почали присуватись, очі їхні поблискували.

Гарін сказав, підводячись:

— Введіть бранця.

Очі Шельги зав’язані хусткою. На плечі накинуто автомобільне шкіряне пальто. Він одчув тепло, що йшло від печі, — ноги йому затремтіли. Гарін підставив табурета. Шельга зразу ж сів, поклавши на коліна гіпсову руку.

Генерал і два офіцери дивилися на нього так, що, здавалося, подай знак, моргни-від людини ріжки та ніжки залишаться. Але Гарін не подав знаку. Поплескавши Шельгу по коліну, сказав весело:

— Тут у вас ні в чому не буде нестатку. Ви в порядних людей, — їм гарно заплачено. За декілька днів я вас звільню. Товаришу Шельга, дайте слово честі, що ви не намагатиметеся втекти, скандалити, привертати увагу поліції.

Шельга заперечливо хитнув похнюпленою головою. Гарін нахилився до нього:

– Інакше важко буде ручитися за зручність вашого перебування. Ну, даєте?

Шельга проказав поволі, неголосно:

— Даю слово комуніста… (Одразу у генерала голена шкіра на черепі поповзла до вух, офіцери швидко лерезир-нулися, недобре посміхнулися). Даю слово комуніста — вбити вас при першій нагоді, Гарін… Даю слово відібрати у вас апарат і привезти його до Москви… Даю слово, що двадцять восьмого…

Гарін не дав йому договорити. Схопив за горло…

— Замовкни… Ідіот!.. Божевільний!.. Обернувся і владно:

— Панове офіцери, попереджаю вас, ця людина дуже небезпечна, у неї нав’язлива ідея…

— Я й кажу — найліпше тримати його у винному погребі, — пробасив генерал. — Вивести бранця…

Гарін змахнув борідкою. Офіцери підхопили Шельгу, штовхнули у бічні двері і потягли в погріб. Гарін почав надівати автомобільні рукавиці.

— В ніч на двадцять дев’яте я буду тут. Тридцятого ви можете, ваше превосходительство, припинити досліди над розведенням кроликів, купити собі каюту першого класу на трансатлантичному пароплаві і жити паном хоч на П’ятій авеню в Нью-Йорку.

— Треба лишити якісь документи для цього сучого сина, — мовив генерал.

— Прошу, будь-який паспорт на вибір.

Гарін вийняв з кишені згорток, перев’язаний мотузкою. Це були документи, які він викрав у Шельги в Фонтенбло. Він ще не переглядав їх за браком часу.

— Тут, певно, паспорти, приготовлені для мене. Завбачливо. Ось, беріть, ваше превосходительство…

Гарін жбурнув на стіл паспортну книжку і, все ще нишпорячи в гаманці, чимось зацікавився, присунувся до лампи. Брови його зійшлися.