Чтение онлайн

Восени Андрія одвезли до Києва, а за місяць несподівано помер батько. Після того Андрій рідко коли й у Громополі бував: не доводилося, не можна було. Але всю оту сцену з деревом він добре пам’ятав.

Тепер йому важко було, що плоди з тієї батькової ренклоди здалися на підлизування до суддіїхи.

Вернулася Лаговська додому рада та весела.

— Щоб ти знав, як мене там приймали! — хвалилася вона Андрієві, передягаючись із карикатурної одежі в просте.

— А ви як? На кухню йшли чи на парадні двері? — іронічно перебив син.

— На кухню... — швиденько одмовила мати і гордо оповідала далі,— То мене Клавдія Петрівна покликала до спальні...

— І напувала кавою, — докинув слівце син.

— Ні, не кавою: чаєм із солодкими бубличками... — не завважаючи іронію, пояснила Лаговська. — Вона лежала в ліжкові, опочивала після обід, а мені постановили коло неї круглий стіл і стільчик, то я там-о пила чай... А як дякували за сливи!.. І панночку я бачила... тільки тая щось дуже згорда дивиться... А вже ж яка ласкава сама пані!

— Ну, й радійте! — насмішкувато сказав Андрій і підвівся, щоб іти до себе. .

— Постій-но, Андрію! Казала Клавдія Петрівна, щоб я взавтра поприсилала їй усі квитки. Це, бач, вона бере в мене сметану й масло на квитки. То треба буде полічити, скільки там виходить усього вкупі грошей, та й одіслати. Перед-ше рахував мені один жид, то я йому за те мусила платити. А тепер порахуй ти.

— Гаразд, — одказав Андрій і пішов до себе нервуватися самотою.

IV

Увечері він поробив рахунки.

Другого дня, скоро він вийшов пити чай, мати йому сказала:

— А знаєш? Клавдія Петрівна вернула рахунки; каже, що там помилка: ти щось накинув... Та от тут їхня служанка. Що пані кажуть?

— Пані казали,— вияснила дівчина,— що ви аж тридцять копійок накинули не знать звідки... Та й кажуть до чоловіка: «Що то за погана звичка в Лаговської! Це вже вона вдруге так робить: і пришлого місяця налічила більше, як треба, і тепер знов».

— Це вона... так і сказала?!! — спитав Андрій. Через раптовий пароксизм ядухи він не міг дихнути.

— Скажи, дівчино, панії, що того місяця лічив жид, — без усякої достойності виправдувалася Лаговська, ще начебто й винна, — а тепер — сам панич. То вже ж панич не крутитимуть навмисне... Ти, Андрію, візьми. квитки та й знов порахуй, щоб вивірити.

— Добре, дайте-но квитки, — нервово сказав син і швидше пішов до себе.

Перевірив раз — нема помилки. Перевірив удруге — тож само нема.

— Я, мамо, після обід сам піду до Лоначевської, — сказав він до матері начебто зовсім спокійним тоном.

— Ой, я боюся, щоб ти часом не наплескав їй чого.

На те син одвітив рівним голосом:

— Ні, я попросту покажу їй, де її помилка. Бо хто ж покаже, як не я?

— Ну, добре, — заспокоїлася мати. — Та не забудь, що вона на ймення Клавдія Петрівна.

— Клавдія Петрівна? Гаразд! Нехай і Клавдія Петрівна!

Вона й сама сіла та й налагодилася слухати панича.

— То ви син... мадам Лаговської?.. Вибачайте, я не знаю, як вона буде на ймення і по батюшці.

— Марії Степанівни Лаговської,— трошки іронічно підказав молодик. («Бач! — обуривсь він на думці. — Вона навіть не знає, як мама зветься! А мама й поза очі титулує її на ймення і по батькові! Що за бридкий сервілізм!») — Я вчора поробив рахунки мамі і можу завірити, що зовсім гаразд. Як же ви сьогодні сказали, що буцім я наплутав, то я знов двічі перевірив... (Голос йому задрижав)... Я помилок не робив... (Він засапувався)... бо я студент четвертого курсу математичного факультету... А вже ж обдурювати вас я тож само не хотів... Ви сказали перед покоївкою, буцім мама хотіла в вас украсти і тридцять копійок...

— Як прийде покоївка з города, то я її зараз геть витурю, бо мені не треба такої язикатої, — спокійненько сказала судціїха. — А щодо помилок, то воно таки може бути, що помилилась я, а не ви. Правду кажучи, я порахувала аби-абияк, нашвидкуруч.

— І проте послали служанку сказати мамі, що в рахунках є помилка?!

— Ах, боже мій! — трошки капризно одказала дама. — Ну так що ж тут такого? Послала!

— Це зветься падлюцтвом! — згукнув Лаговський, шарпнувшись на кріслі.

Лоначевська, замість спокійної ліниво-примхливої дамочки, одразу зробилася величною леді.

— Я думала, що університетська освіта зробила з вас обтесану, виполіровану людину, — процідила вона гордо й зневажливо, — та вже бачу: ніяка освіта не вижене того хамства, що зроду сидить у крові.

— Добродійко! — скрикнув парубок гнівним голосом, в якому чути було вже болючу нотку.

— Я бачу, — безжалісно тягла судціїха далі, — що мені треба було одразу повести з вами розмову не як із студентом, а як із сином тієї перекупки, що має од мене заробіток. Тоді б я була не дочекалася ніяких прикростей од вас... бо ваш власний меркантильний інтерес не дозволив би вам

вражати покупця... а надто такого, як я... Я знаю, що ваша мама бере з других людей вісім копійок за стакан сметани, а з мене — десять копійок. То їй невигода одіпхнути такого гарного покупця, як я... А з тих грошей, які вторгує ваша мама, вже ж і вам дещо перепадає? Еге?

Лаговський хотів був вигукнути якусь зовсім непристойну лайку. Він підвівся зо стільця. Губи йому затремтіли, зуби зачеркнулися один об один, лице геть перекривилося. Він був роззявив рота, та, замість промовити слово, він, наче який оберемок, упав на стілець і мовчки схопився за голову обома руками. Очі дивилися вгору, без усякого виразу, каламутно, ніби олов’яні.

— Ах, господи!! — злякалася суддіїха. — Випийте швидше води!.. Ось... Що ж я це наробила!! — заголосила вона.

І вона мерщій налила юнакові в склянку воду.

— Не треба! — пробурмотів він. Підвівся і швидко-швид-ко пішов до коридору. Лоначевскка миттю побігла наздогін йому.

— Та куди бо ви? Куди? Постійте, от я вам щось скажу... Та постійте ж бо! Отже ж однаково не втечете, бо двері зачинено... — сумовито-жартівливо засміялася вона, наздогнавши Лаговського коло самих дверей. Тут вона зупинилася перед ним.

— Я хотіла вам... та не бійтесь-бо, я вас заразісінько ви-пустю, — з лагідним усміхом перебила вона себе, побачивши, що Лаговський стоїть понуро і вдивляється нетерпляче в дверну клямку. — Я хотіла, бачте, тільки сказати, що я дуже винна проти вас, але ж ви ще більше винні. Бо як-таки не було вам сорому, вам, студентові, образити беззахисну жінку, знаючи до того, що й чоловіка її нема вдома? А втім, здається, що ви самі дуже мучитесь? Ви дуже нещасливий, правда?

Вона промовила ці слова щиро й прихильно. Андрій різко порвався до виходу і шарпнув клямку.