Чтение онлайн

— В християнський монастир?! До політеїстів?! Ну, ні!.. — іронічно розсміявся професор. — Вже нащо я поважаю давніх християнських письменників Сирії, та й там мене сердить віра в трьох богів та в богиню.

— В яку богиню? — не зрозумів Костянтин.

— А в матір християнського Бога!.. Думаєте, що як назвете її церковнослов’янським терміном, то вже й затулили свій політеїзм! Кажете, приміром, «успеніє пресвятия Богородиці», а не думаєте, що в перекладі на людську мову це значить: «У нашого Бога сьогодні мати померла!..» А ваша віра в трьох богів — хіба може не обурити кого хочете!.. А віра в дрібних божків — «святих угодників?» А віра в ідолів, в ті ікони?!

— З отої вашої гарячої ворожнечі проти християнства я можу напророкувати вам, що колись буде з вас найширіший християнин, який віруватиме і в ікони, і в усе, — розсміявсь Костянтин.

— Не увірую в трьох богів нізащо. Цього логіка ніколи не прийме!

— Ет, Андрію Йвановичу! — добродушно перебив його гість. — Пригадуються мені слова одного мого знайомого атеїста: «Найважча річ — визнати бога взагалі, увірувати в якогось бога. А вже коли ви віруєте, що бог — єсть, то я не розумію, чому б той бог мав не бути в трьох особах? Ба, навіть чому б йому не бути аж у тридцятьох особах?! Чи бога в одній особі визнати, чи в тридцятьох особах — це ж однаково важко для розуму». І він щиру правду сказав... От ми, молода школа початкуючих письменників, ми геть усіма силами вмовляємо себе й доводимо собі, що треба вірити в право-славіє з найменшими його дрібницями, з найтяжчими його догматами, бо credo quia absurdum1.1 кажемо собі з ентузіазмом, що ми повинні вірити й молитися по-православному, по-мужицькому; ми і в письменстві ламаємо списи за це... Та на ділі нічого путнього не виходить! Бо в нас — органічна атрофія для віри: хоч розуми наші й бажають віри, та душі наші в основі своїй — атеїстичні й холодні; через те всі наші доводи й слова зостаються теоретичними фразами. І молимся ми, а душевної щирої молитви ми не зазнаємо. А ви — ви в основі самій є натура, що вірує. Ви, коли схочете, могтимете навіть глузувати з бога і голосно заперечувати його, а прийде година, то помолитеся йому і сумніватися не будете. Ну, а такі люди, звичайно, можуть і міняти одну свою віру на іншу віру без усякого труда. Аби віра! Не поручуся, що сьогодні ви пантеїст, а завтра не будете православний з чудотворною іконою богородиці-троєручиці або католик з мадонною.

Професор недовірливо слухав молодого парубка.

— Християнство я попросту аж ненавиджу, — сказав він,

— і навіть усі особи євангельські мені хочеться розуміти навиворіт, на злість соборному християнству. От, приміром, чи пам’ятаєте ви в Євангелії Йоановому, в главі XIII та XXI, згадку про того вченика, що його був любив Ісус? Про того вченика, який на тайній вечері, схилившись на груди Ісу-сові, сказав: «Господи! Хто — той, що тебе викаже?» Як ви думаєте? Хто справді той ученик? Як він на ймення?

— Та вже ж сам апостол Іван!

— Вибачайте! Такого факту нізвідки не видко, — може, то був і не він. І мені дуже бажалося б довести світові, що то був якраз не апостол Іван, а котрийсь інакший ученик, який по смерті Ісусовій холодно й байдужно забувся про свого вчителя, а через те євангелісти не захотіли навіть називати його на ім’я.

— Нащо ж вам бажалося б того?

— Нащо? На злість християнам! їхній бог Ісус любив того ученика найбільш од усіх, любив більше навіть, ніж вірних йому апостолів, а той чолов’яга безжурно забувся про Йсуса. Для християн Ісус є бог, що його любов — величезна честь; а для того вченика був він звичайна собі людина, що її любов має дуже невелику ціну... як, приміром, моя для когось... Або, знов, візьмімо Юду Скаріотського. Для християн це особа ненавидна, а мені він видається тільки дуже безталанною людиною, яку варто пожаліти і якої Йсус навіть не зрозумів. Та хочете, може, прочитати цілу мою поем-ку на цю тему?

Він погортав свою записну книжку, нашукав потрібну сторінку і подав Костянтинові.

Костянтин найпередше звернув увагу на заголовок для поемки. Попереду було написано: «Йошуа га-Ноцрі та Єгу-да з Керйоту». Тільки ж цей заголовок був уже замазаний, та й натомість поставлено інший: «Іуда Скаріотський».

— Як на мене, то я б був не міняв заголовка, — завважив Костянтин. — Оригінальна назва: «Йошуа га-Ноцрі та Єгу-да з Керйоту» виходить колоритніша, ніж буденне: «Іуда Іс-каріотський».

— Ну, це я й сам почував, — одказав Лаговський. — Але потім я надумавсь поставити в заголовку саме таке ймення, яке всі християни одразу впізнають та й одразу наберуться

ненависті: «Іуда Іскаріот». Тут у мене певна тенденція: виразна, свідома провокація для християн.

Костянтин задовольнився цією відповіддю та й потиху прочитав:

ІУДА СКАРІОТСЬКИЙ

(Історія озлобленої душі)

І

Чому не коло Вчителя Іуда?

В куточку під оливою він сів;

Ненавистю душа його палає,

Кипить на серці проти Йсуса гнів.

II

Кохав він дівчину, тому три роки:

Та зрадила тоді його вона.

Бажав він помсти, лютував, казився...

Аж чує, ллється мова чарівна:

— Любіте ворогів, прощайте кривду,

Благословіть того, хто вас клене. —

Це ж ти так проповідував, Ісусе!

Ти ставсь для Юди сонечко ясне.

Тебе він слухав, плакав щирим серцем,

Забув про зрадницю, забув любов, —

В твоїй науці мав єдину втіху,

В твоїй науці черпав силу знов.

III

Прийшли оце в Єрусалим на свято —

Як стій заслаб Ісус; в постелю зліг;

І вилежав весь день. А коло нього Іуда поравсь більше од усіх.

І руки грів слабому він Ісусу,

І прихилився до його груді.

— Який ти добрий, Юдо! — рік Учитель.

Який щасливий Юда був тоді!..

Аж ось отут, на святі в Русалимі, їх стріла тая дівчина в’юнка.

Гурток жінок тягався за Ісусом —

Вона пристала до того гуртка.

З закоханими, п’яними очима,

Вона тремтіла, як Ісус ішов.

А в серці бідолашного Іуди Прокинулась минулая любов.

— Естеро, полюби мене! — шепнув він,

Як опинився з нею тільки вдвох.

— Тебе любити?! Та хіба ж це можна,

Коли тут єсть Ісус!.. Ісус — мій бог!

Близь моря — хто погляне на калюжу?!

Ісус — він море, а калюжа — ти,

Я рада вмерти за Ісусів погляд:

Він — сонце, що сіяє з висоти!..

Ударила Іуду в серце заздрість — Зненавидів суперника свого:

— Він — сонце, море й бог, а я — калюжа!.. Естеро! Мало бачила його!

Коли б ти знала, що за вдача в нього!

Це ж бабська вдача!.. Я — так чоловік!..

Він — бог і сонце?! Глянула б учора —