Чтение онлайн

Погук нормандців, що кликав до бою, долинув до передніх лав англійців і нагнав на них страху. Була п’ята година ранку 14 жовтня 1066 року; починало світати.

Повернувшись із Нормандії, Анна й Рауль, усе ще закохані одне в одного, провели кілька днів у своєму замку в Крепі. Тут граф Валуа дізнався, що, попри настійливі його вимоги, єпископ Верденський Тьєррі не сплатив йому данину — ту саму, яку попередники цього єпископа ретельно сплачували, вважаючи, що заступництво володаря цілком варте двадцяти ліврів. А Тьєррі гадав інакше. Рауль не звик до такого непослуху, отож страшенно розлютився й підняв військо. Вдершись до графства Верден, він ущент спустошив його, влаштував облогу міста, спалив його й повбивав силу-силенну верденців. Приголомшена такою жорстокістю чоловіка, Анна замовила молитви за упокій душі нещасних жертв.

Почувши про загибель зятя, хороброго короля Норвезького Гаральда, Анна дуже засумувала. Вона потерпала за долю сестри Єлизавети й небожа, які перебували, наскільки вона знала, в Англії, і Рауль де Крепі надіслав Вільгельмові Нормандському листа, в якому розпитував, що з ними сталося. Відповідь надійшла через два тижні; Гаральд виявив велике благородство, він відіслав королеву й слуг на батьківщину, пообіцявши більше не наступати на Англію. З трьохсот суден, що відпливли від Шетландських островів, до норвезького порту дісталися лише вісімдесят чотири. Анна написала сестрі довгого листа, в якому зазначила» що Єлизавета завжди буде бажаною гостею Французького королівства.

Юний Філіпп з нетерпінням чекав свого повноліття. Не тому, що його обтяжувало опікунство Бодуена Фландрійського, а тому, що розповіді про звитяги Вільгельма — його тепер називали не інакше, як Завойовником — надихали хлопця, і він прагнув одного: якомога швидше приєднатися до славетного переможця. Це не могло не занепокоїти його опікуна, якому поки що вдавалося тримати Францію осторонь від сварки між англійцями та нормандцями. Звістка про коронування 25 грудня 1066 року герцога Нормандського заспокоїла графа Фландрійського. Коли Вільгельм став королем Англії, війна скінчилась.

На початку наступного року Бодуен Монський, син графа Фландрійського, на подвір’ї почестей санліського замку посвятив Філіппа в рицарі. Королю тоді ще не виповнилося й п’ятнадцяти. Провівши ніч у молитвах біля церковного престолу, Філіпп висповідався перед капеланом Годефруа, вислухав відправу й причастився. На двох високих трибунах, застелених фландрійськими килимами, повсідалися знатні дами, прелати й вельможі. Серед дам сиділа королева-мати, вроду якої підкреслювала яскраво-червона парчева сукня, підбита білячим хутром, та зелена накидка з виготовленого в Брюгге сукна, бо була застебнута на плечі на золоту застібку, а також гарні рукавички й чобітки. Хоч сяяло сонце, надворі було дуже холодно. Слуги подавали довгими кліщами кухлики з гарячим, міцно приправленим прянощами вином. Біля королеви сиділи Адель Фландрійська, Аделаїда де Ла-Ферте, Біота Понтуазька, Гільдебранда Валуа й Бланш Арльська. Анна повернулася в бік другої трибуни й кивнула головою своїм давнім вірним друзям Гослену Шонійському, архієпископу Жерве Реймському, Готьє де Мо, а також Раулеві де Крепі, такому прекрасному в своєму чорному, розшитому золотом та сріблом костюмі.

Філіпп, надто високий і міцний як для свого віку, стояв простоволосий, у білому бліо [6] , схрестивши руки й заплющивши очі.

Гослен Шонійський спустився з трибуни, підійшов до Філіппа, надяг йому сталеві латні рукавиці й вручив золоті остроги; Рауль де Крепі натяг на нього кольчугу, а Бодуен Монський прочитав йому рицарські заповіді:

— Ти віритимеш у все, чого навчає церква, й дотримуватимешся її заповідей. Ти захищатимеш її. Перейматимешся співчуттям до всіх слабких і будеш їхнім оборонцем. Любитимеш країну, де народився. Не відступатимеш перед ворогом. Вестимеш нещадну й непримиренну війну з єретиками. Виконуватимеш свої рицарські обов’язки. Ніколи не обманюватимеш і дотримуватимеш свого слова. Будеш щедрим і даватимеш усім милостиню. Скрізь і завжди захищатимеш правду й добро від несправедливості й зла.

На шию Філіппові наділи ремінець із батьковим щитом. А тоді Філіпп укляк навколішки. Бодуен Монський помазав йому чоло єлеєм і вручив меча, промовивши:

— В ім’я Бога, святого Михаїла й святого Георгія я посвячую тебе в рицарі. Будь витязем!

Новопосвячений рицар, вельми розхвильований, підвівся й пішов уклонитися матері. Анна нахилилася й наділа йому яскраво-червоний шолом.

Привели улюбленого Філіппового коня. Хлопець ураз скочив у сідло, не скориставшись стременами, чим викликав бурхливі оплески, потім схопив ясенового списа із сталевим вістрям і помчав чвалом збивати опудало — рухливого манекена, що правив за мішень.

Хоч погода стояла погана, розваги тривали до вечора.

Незважаючи на хутряний одяг та гаряче вино, холод мало не став фатальним для королеви-матері: наступного дня після свята, влаштованого на честь її сина, вона злягла з великою гарячкою. Вона не одужала зовсім до самого Великодня й не змогла поїхати до Нормандії на свято з нагоди повернення Вільгельма. Король Філіпп дав згоду на те, щоб за відсутності його самого та матері Францію там представляв граф Валуа як вітчим короля.

При французькому дворі ще довго й заздрісно говорили про гостинність короля Вільгельма, про розкішно оздоблені шати його баронів, англосаксонську знать із довгим волоссям, золотий і срібний посуд, різьблені буйволячі роги, численні незнайомі страви, про музик та турніри, де змагались англійці й нормандці, про переосвячення монастирської церкви |Богоматері на церкву святого Петра, про щедроти й добрі діла, що їх герцог-король зливою вихлюпнув на свій народ. Філіпп, повернувшись із чергової поїздки до Фландрії, із заздрістю вислухав розповіді про все це.

Першого вересня помер граф Бодуен, переобтяжений літами й почестями. За два місяці до цього пішов у кращий світ і архієпископ та канцлер Реймський Жерве. Тепер Аннин син мусив правити країною сам.

У травні наступного року королева-мати поїхала до Англії, щоб узяти участь у коронуванні герцогині Нормандської. Худенька, у важкому вбранні, Матільда вся аж сяяла, коли в церкві Вестмінстерського монастиря архієпископ Йоркський Ельдред поклав їй на голову королівську корону. Вона була при надії й залишилася разом з Анною до пологів в Англії. Батько проголосив новонародженого сина, названого Генріхом, спадкоємцем усіх своїх англійських володінь, і це рішення схвалили й місцеві вельможі. Четвертий син переповнив Вільгельма радістю.

Повернувшись до Франції, Анна разом із сином Гуго та чоловіком Раулем проводила час у короля Філіппа спершу в Парижі, потім в Орлеані, Комп’єні та Суассоні.

Здавалося, Філіпп і Гуго пробачили матері її друге одруження, вони ввічливо поводилися з графом Валуа та його синами Готьє і Сімоном. Сімон мав великий авторитет в обох французьких принців, бо він супроводжував Вільгельма до Англії. Звісно, Сімон був усього лиш один із герцогових зброєносців і через свій юний вік тримався далеко від найзапекліших боїв. Проте на прохання Філіппа хлопець довгими вечорами розповідав про найважливіші моменти битви. Зручно повмощувавшись на м’яких подушках перед величезним каміном у просторій залі санліського замку, принци, графи, рицарі й зброєносці захоплено слухали розповідь юнака:

— Роллонів син Тюстен підніс угору нормандський прапор. Засурмили сурми, і грізні воїни пішли в наступ із криком: «Тhог аїе!» Наші лучники першими пустили стріли, які понесли смерть у лави супротивника, а він відповів таким густим градом каміння, що ми мусили відступити. Англійські сокири хоч і не надовго, але все ж улаштували справжню січу в наших рядах. Бретонці кинулися тікати, зчинилася товкотнеча, і в ній наших людей загинуло не менше, ніж від англійських стріл. Раптом у цій метушні пролунав чийсь крик: «Герцог загинув!.. Герцог загинув!» І тоді почалася безладна втеча. Але тут над натовпом здійнялася закривавлена постать рицаря, який розмахував мечем, намагаючись затримати втікачів. Він зірвав із себе шолом і вигукнув: «Погляньте на мене, я живий і з Божою допомогою переможу! Що за дурість штовхнула вас на втечу? Ви — зграя боягузів! Ви дозволили відкинути й убивати себе тим, кого самі можете перерізати, мов худобу! Ви втікаєте від перемоги й вічної слави і рветесь до поразки та страшної ганьби. Якщо ви втікатимете й далі, то ніхто з вас не уникне смерті!» Побачивши свого герцога живим і почувши його гнівні слова, нормандці сповнилися хоробрості й кинулись до бою з таким завзяттям, що невдовзі англійці вкрили землю, пошматовані нормандською зброєю. Найзапекліше бився сам Завойовник, який махав важким мечем, наче ціпом. Довкола нього лежали гори трупів. Ніхто з тих, хто на нього нападав, не вцілів. Герцог мав у бою лише одного рівного собі воїна, який завжди був поряд із ним у найзапекліших сутичках: це той, кого ми між собою називали Рицарем у масці або Рицарем із блискучим обличчям. Вони вдвох перерубали більше ворожого війська, ніж це могла б зробити ціла сотня хоробрих вояків! Не раз ми думали, що наш командир загинув. Троє коней упало, порубані під ним. З дивовижною спритністю як на свій високий зріст і огрядність він щоразу встигав сплигнути на землю й помщався за свого бойового коня. Двічі він, щоб збити з пантелику ворога, наказував своєму війську вдати, ніби воно відступає, і обидва рази ця хитрість йому вдавалася: сотні англійців склали голови на полі бою. Запалені успіхом, нормандці вже не відчували ні болю, ні втоми й знову йшли в наступ з таким жахливим войовничим криком, що навіть найхоробріші воїни не могли слухати його, не здригаючись. Бойовий дух у них підтримував під час коротких перепочинків відважний бард Тайєфер. Сидячи на коні, він, байдужий як до ворожого, так і до свого каміння та стріл, читав бійцям епопею про Роланда та його богатирів: