Чтение онлайн

Галя кинулася бiгти вздовж тунелю. Ноги її спотикалися об камiння i корiння, що виступало з грунту, кiлька разiв вона майже впала. Проте дiвчина бiгла далi й далi, на мить зупиняючись тiльки для того, щоб прислухатися, чи не доганяє її потвора з лапами-гребiнцями.

I щоразу вона чула тi ж самi звуки - тепер вони не наближалися, хоча й не вiддалялися. Вiдстань мiж нею i твариною не змiнювалася. Потвора не вiдставала, хоч Галя тiкала вiд неї що було сили. Може, тварина чула її здаля? Може, вона переслiдувала дiвчину? А може - i це також було цiлком можливим!
– просто поспiшала норою до свого лiгва? Хто мiг знати це? Галi лишалося тiльки бiгти й бiгти: можливо, що десь виявиться вузьке вiдгалуження чи бокова печера, тодi можна буде сховатися, а потвора проскочить повз неї... чи лягти за крупним камiнням, якщо воно попадеться по дорозi... а якщо заритися в пухкий грунт?.. нi, вона не встигне, не встигне!..

Тисячi думок мелькали в головi Галi, одна фантастичнiша за другу; проте всi цi думки були нездiйсненними. Сховатися, причаїтися в тунелi не було де; рятуватися без кiнця, тiкаючи, дiвчина також не могла, в неї вже пiдломлювалися ноги вiд утоми, вона прискорено дихала широко вiдкритим ротом. Уже кiлька разiв Галя спинялася i вiдпочивала, притулившись до стiни. I кожного разу вона з жахом помiчала, що вiдстань, яка вiддiляла її вiд потвори, зменшувалася: хрипле сопiння тварини стало гучнiшим. Галя кидалася знову бiгти, але сил залишалося дедалi менше й менше. Автоматична гвинтiвка в її руцi помiтно поважчала, її вже тяжко було нести. Але хiба ж можна було кинути її, єдиний захист? Звiсно, нi. I, стискаючи гвинтiвку, дiвчина бiгла далi, вже нерiвними кроками, раз у раз спотикаючись.

Сяючi камiнцi пробiгали повз неї назад, то зливаючись у довгi свiтлi смужки, коли Галя, напружуючи останнi сили, прискорювала бiг, то блимаючи нерухомими свiтляками, коли вона, знеможена, ледве пересувала ноги. Тунель весь час робив повороти, - можливо, тiльки це й рятувало дiвчину, бо цi крутi повороти затримували тварину, яка переслiдувала її. I зненацька тунель цiлком несподiвано обiрвався.

З усього розгону Галя вбiгла до великої печери, яка вiдкрилася перед нею за останнiм поворотом. Ця печера була розташована нижче тунелю i спочатку здалася Галi глибоким проваллям. Тут панувало таке ж саме тьмяне освiтлення, так само розливалося од стiн блакитнувате сяйво. Що ближче до середини печери, то важче було щось роздивитися. А в центрi печери було, здавалося, вже й цiлком темно. I все ж таки широко розкритi очi дiвчини розрiзняли там якийсь рух. Немов у центрi печери хтось ворушився, вовтузився... нi, навiть не один хтось, кiлька невеличких темних тварин.

А ззаду, чи не за тим останнiм поворотом тунелю, вже чути було те ж саме хрипке сопiння: потвора поспiшала до печери...

Мiркувати не було часу. Галя побiгла лiворуч, уздовж стiни печери. Крупне камiння i купи пухкого, наче щойно скопаного грунту заважали їй. Бiгти було вже неможливо, ноги майже по колiно вгрузали в цей пухкий грунт. Iз зусиллям роблячи кожен крок, Галя посувалася далi й далi, вона пригиналася i намагалася ховатися за камiнням i купами грунту. Важливо встигнути якнайдалi вiдiйти вiд виходу з тунелю! Ось велика плеската скеля. За нею можна добре вкритися, якщо спритно примоститися на землi. Сюди, сюди!

I щойно Галя встигла втиснутися в пухкий вологий грунт за плескатою скелею, як гучне ревiння пролунало пiд склепiнням печери: потвора, яка переслiдувала її, вилiзла з тунелю. А у вiдповiдь на її гучне ревiння пролунало тонке гавкаюче скавчання невеличких тварин, що вовтузилися в центрi печери.

Галя вiдчувала, що їй бракує дихання, що серце стугонить конвульсiйними поштовхами, кожен з яких голосно вiддається в її вухах. Але все це - тiльки вiд швидкої бiганини, вiд утоми. Незабаром неприємнi явища зникнуть. Зате думки Дiвчини пропливали тепер значно спокiйнiше, вона хвилювалася менше.

Обережно, щоб не виказати себе, Галя визирнула з-за скелi: вона ж мусила знати, що робиться в печерi. Як це не Дивно, проте зараз Галя почувала себе певнiше, вона поступово опановувала себе. I гвинтiвка здавалася їй надiйним помiчником, з яким не варт було, соромно було б розгублюватися. Адже тридцять патронiв в її магазинi що-небудь таки важили!

Потвора добралася тепер до середини печери i чимсь зайнялася там. Чим саме - Галя розгледiти не могла: синiй туман закривав вiд її погляду центр печери. Хоча чому вона називає це туманом? Не те, не те! Так тiльки здається, бо блакитнувате сяйво не поширюється далеко вiд стiн i склепiння печери, її середина занурена в темряву - i можна хiба що здогадуватися про те, що дiється там. Ось ворушиться щось величезне - це сама потвора. I бiля неї вовтузяться якiсь невеличкi тварини, їх кiлька. Це вони скавчать i видають пронизливi гавкаючi звуки, метушаться бiля потвори.

"Я потрапила до лiгва цiєї тварини, - остаточно вирiшила Галя.
– А маленькi - її дитинчата. Ну й матiнку вони обрали собi, нiвроку, надзвичайно симпатичну!"

Поступово становище прояснювалося. Величезна тварина, мабуть, i пiдозри не мала про iснування Галi. Вона просто поспiшала до своїх малят тим самим пiдземним ходом, яким попереду неї бiгла Галя. I тепер вона так само не помiчала її присутностi у печерi. Але що все це обiцяло Галi? Нiчого гарного... В неї лишалася одна надiя на порятунок - дочекатися, доки гiгантська тварина засне чи знову вирушить на поверхню Венери. Якщо вона засне, можна буде спробувати обережно вибратися з печери в тунель, щоб пiти звiдси. Так, проте коли ж ця тварина засне? Та чи й засне взагалi? I як Галя зможе довiдатися про це?

Чекати, поки тварина знову пiде на поверхню? А коли це може статися? Теж невiдомо. Тваринi можна лежати тут, у печерi, скiльки їй завгодно, їй немає куди поспiшати. Iнша справа у Галi: її час обмежений запасами оксилiту, що дає дiвчинi дорогоцiнний кисень для дихання. На скiльки ж часу їй ще вистачить кисню?

Галя спробувала пiдрахувати, не вiдриваючи погляду вiд неясних тiней, що вовтузилися всерединi печери. Вони всi разом, з Ван Луном i Соколом, подорожували по Венерi близько двох годин. Потiм бiгли до астроплана на заклик Миколи Петровича. Вона впала, покотилася схилом мiжгiр'я. Далi зустрiч з цiєю твариною. Друге падiння. I бiг уздовж тунелю. Все це разом тривало не менше години. Значить, вона дихає киснем з приладiв уже години три-три з половиною. Заряд оксилiту, як говорив Ван Лун, розрахований на дванадцять годин. У неї попереду ще бiля восьми годин дихання... Нi, менше! Адже ж коли вона бiгла тунелем, дихання було прискореним, п легенi поглинали значно бiльше кисню, нiж звичайно. Це також треба врахувати. Тодi запас виявляється значно меншим. Мабуть, тiльки годин на п'ять.

Якщо їй не пощастить через шiсть годин повернутися на астроплан, кiнець. Втiм, тодi не можна займатися пасивним чеканням, треба щось робити, дiяти. Що? Галя гарячково мiркувала, але, як i ранiше, нiчого не могла придумати.

Спробувати зараз пробратися до виходу з тунелю, ховаючись за камiнням i купами грунту? Нi, тварина легко може помiтити її. Вбити потвору? Але для цього треба насамперед добре знати, куди саме стрiляти. Та й невiдомо, чи допоможуть вiдносно маленькi кулi автоматичної гвинтiвки або електричного пiстолета проти такої велетенської тварини... I де, до речi, розташованi її життєвi центри? У головi чи в серцi?.. Нi, все це не пiдходить, не годиться! Ах, як могла вона так легковажно зробити, коли, забувши про радiопередавач, необачно вирушила в цю безглузду подорож уздовж пiдземного ходу! I взагалi, як то можна було не помiтити одразу, що передавач зiрвався зi спини вiд час падiння! Тепер уже не можна розраховувати на допомогу товаришiв, - хiба ж можуть вони розшукати її тут, у далекiй печерi пiд поверхнею Венери?.. Думки стрибали, змiнювали одна одну в безладдi, i тiльки одна з них, найтривожнiша, постiйно поверталася i подавляла решту:

"А час минає, час минає, кисню лишається менше й менше..."

Мама, мила мама, вона вже, напевно, одержала листа вiд Галi. I якщо вона навiть сердилася, докоряла своїй доньцi за те, що Галинка наперекiр усьому потай забралася до астроплана i вирушила в мiжпланетну подорож, то, напевно, тепер уже давно простила їй. I коли Галя потай готувалася до польоту i старанно вивчала все, що стосувалося Венери i iнших планет, - мама повiрила, що її донька справдi вирiшила стати астрономом, i охоче допомагала їй знайомитися з iнструментами i складними приладами обсерваторiї. Бо мама завжди дуже любила свою доньку i прощала їй рiзнi витiвки. I, одержавши листа, також простила. I тепер навiть, можливо, пишалася нею: Галинка учасник мiжпланетної подорожi, її хвалить сам академiк Риндiн. Галя пише, що допомагає академiку Риндiну в його науковiй роботi i всi в астропланi задоволенi нею... Так, задоволенi, куди там! Зараз ось розшукують її, турбуються - замiсть того, щоб працювати... А вона лежить тут, i час минає, час минає, кисню стає менше й менше!

Микола Петрович, мабуть, також дуже незадоволеннi!, вiн сердиться... А що трапилося з ним самим в астропланi? Навiщо вiн викликав їх вибухами? Ах, як погано все це сталося, яких дурниць вона наробила! Замiсть того щоб допомогти милому, доброму Миколi Петровичу в якiйсь бiдi, вона сама ще полiзла в небезпеку, примусила всiх турбуватися про себе... i час минає, час минає, незабаром не буде чим дихати...

Зрозумiло, i Вадим Сергiйович, i Ван Лун розшукують її - i не можуть знайти. Вадим Сергiйович хвилюється, куйовдить волосся - вiн завжди запускає руку у волосся, коли починає хвилюватися. Звичайно, Вадим Сергiйович частенько говорить їй неприємнi речi, пускає рiзнi шпильки, але Галя чудово знає: вiн робить усе це тiльки тому, що хоче приховати вiд iнших, як ставиться до неї насправдi. Вона добре це знає, ще на Землi знала, коли Вадим Сергiйович говорив з нею про "особисте", i завжди затинався при цьому, i так смiшно, зворушливо червонiв. Неможливо зрозумiти, чому вiн, вiдомий вчений, так ставиться до неї, звичайної студентки. Ну, те, що їй вiн подобається, в цьому немає нiчого дивного: вiн такий розумний, надзвичайний дослiдник, не кажучи вже про те, якi в нього вдумливi очi i м'яке, лагiдне обличчя. А от що вiн знайшов у нiй?.. Просто жах, про що вона думає зараз, коли час минає й минає i запас оксилiту дедалi бiльше виснажується...