Чтение онлайн

– Може, ви вдарилися цим мiсцем?

– Нi... але дуже пече.

– А як же ви щойно йшли, викараскувалися вгору?

– Не знаю. Тодi не болiло. А зараз... ой!

Ван Лун задумався. Швидкими, впевненими рухами вiн промацав ногу Галi, перевiрив, чи вiльно вона згинається в суглобах. Дiвчина з трудом стримувалася, щоб не застогнати, коли рука Ван Луна торкалася її стегна.

– Всерединi нiчого не болить, товаришу Ван, - сказала вона.
– Це зверху... ну, нiбито я обпекла ногу.

– Дивуюся, зауважу. А як же бути? Чи можете ви все ж таки йти? Спробуйте!

– Я постараюся, - вiдповiла Галя. Вона зробила кiлька крокiв.
– Так, можу. Боляче, коли тканина тре ногу. Але нiчого, я йду.

Вони вже вийшли з печери, коли Ван Лун, який пiдтримував Галю, спитав у неї:

– Можливо, це той клiщ? Куди вiн укусив вас, прошу?

– От сюди, - вказала Галя на колiно.

– А болить де?

– Значно вище. I зовнi.

– Хм... якщо клiщ був отруйний, чому отрута пiшла вгору? Чому тiльки вгору?

Вони йшли тунелем. Галя шкутильгала на лiву ногу; сильний пекучий бiль не зникав, а часом навiть збiльшувався. Ван Лун пiдтримував дiвчину пiд руку. Тепер вiн змушений був вiдмовитися вiд своєї звичної швидкої i легкої ходи.

Галя з усiх сил намагалася стримуватись, не давати прориватися болiсному стогоновi. I все ж таки iнодi вона, стискаючи зуби, глухо стогнала. Тодi Ван Лун мiцнiше пiдтримував її i лагiдно говорив:

– Тримайтеся, тримайтеся, дiвчино. Нам уже недалеко. А якщо стане зовсiм погано, донесу вас. Гаразд?

– Ой, що ви, товаришу Ван! Цього ще не вистачало! Я стiльки завдала вам клопоту, та ще нести! Нi, нi, я дiйду сама!

Проте йти їй було дуже, дуже важко. Галя крокувала повiльно i з напругою, кожен рух мов обпiкав їй ногу. I кожен крок здавався їй нестерпною мукою. Але вона йшла i йшла вздовж безконечного пiдземного ходу.

А навколо блакитнуватим сяйвом свiтилися, спалахували i згасали дивнi камiнцi в стiнах - ще одна загадка таємничої природи невiдомої планети, яка приносила мандрiвникам новi й новi несподiванки.

Роздiл дев'ятий,

який, нарештi, проливає свiтло на

вiдкриття Галi Рижко в надрах Венери i

пояснює читачам, що являє собою

iнфрарадiй - невiдомий хiмiчний елемент,

який є потужним джерелом невичерпної

енергiї.

Все пливло i гойдалося перед стомленими очима Миколи Петровича Риндiна. Здається, вiн у астропланi, здається, бiля нього Сокiл, який чомусь тривожно заглядає йому в очi. I Ван Лун... Проте - що робить заклопотаний Ван, навiщо тут лежать подушки з киснем?.. А ось i Галя тут! Значить, усе благополучно, вона повернулася. Але тодi знову питання: чому дiвчина лежить у гамаку, чому вона має теж стривожений вигляд, як i решта?

– Заждiть, - слабким, непевним голосом промовив Риндiн.
– Що тут вiдбувається?

Вiн спробував пiдвести голову. Дуже трудно... Погляд його знову спинився на Галi Рижко. Дiвчина слабко посмiхалася.

– Галю, дiвонька моя люба, - заговорив лагiдно Риндiн, - ви тут? Як прекрасно, адже ми так хвилювалися! Чудово!

Вiн знову заплющив очi. В усьому тiлi вiдчувалася втома, така втома, яка буває хiба що пiсля тяжкої хвороби.

– Все дуже-дуже добре, Миколо Петровичу, - заспокiйливо заговорив Ван Лун.
– Ми з Галею щойно повернулися. Зустрiв її в однiй печерi, куди вона впала.

– А чому ж так довго?
– ледве чутно спитав Риндiн.

Ван Лун посмiхнувся:

– Були маленькi неприємностi. Трохи сперечалися з однiєю твариною. Не зiйшлися характерами з нею. їй сподобалася Галя, i вона не хотiла вiдпускати нашу дiвчину додому. Нiчого, погодилася потiм. Все в порядку, Миколо Петровичу.

Риндiн поворушив кiнчиками пальцiв. На його обличчi з'явилася лагiдна задоволена посмiшка.

– I в нас з Вадимом, знаєте, Ван, була також пригода. Мабуть, вiн уже розповiв вам про неї... про павука... така безглузда iстота, з дзьобами... дуже неприємна...

Галя Рижко вперше бачила Миколу Петровича в такому станi, - змученого, слабкого, вкрай стомленого. Гаряча хвиля спiвчуття сколихнула її душу. Дiвчина забула про пекучий, гострий бiль, що мучив її, вона через силу стримувала себе, щоб не кинутися до Риндiна, - так хотiлося їй допомогти Миколi Петровичу, приголубитися до нього, щось зробити, щоб вiн швидше одужав, став таким, яким був завжди! Але Галя пам'ятала, як суворо попереджав її Ван Лун:

– Микола Петрович дуже втомлений. Розумiєте? Вiн опритомнiє, - треба тодi говорити добре, весело. Нiби нiчого не сталося, запам'ятайте, прошу.

Так говорив Ван Лун ще тодi, коли енергiйно розтирав нерухоме тiло Миколи Петровича, в якому стали помiтнi першi слабкi ознаки життя. Галя пам'ятала тремтячi руки Вадима Сергiйовича, який подавав подушки з киснем i скеровував цiвку животворного газу до напiввiдкритих закипiлих губ Риндiна. Тiльки зрiдка Ван Лун промовляв крiзь зуби:

– Ще кисню, Вадиме. Так. Ще, прошу. Натискувати треба мiцнiше. Бiльше кисню!

А коли Вадим Сергiйович забарився, Ван Лун ущипливо зауважив:

– Треба було одразу зрозумiти. Просив вас не виходити назовнi без пiстолета чи гвинтiвки?.. Бiльше кисню!

I Сокiл, бiдолашний, нiчого не вiдповiдав, а тiльки намагався якнайшвидше виконувати все, що вимагав вiд нього Ван Лун. Галi було дуже шкода Вадима Сергiйовича, шкода любого Миколу Петровича - i, звичайно, Ван Лун мав рацiю, йому нiчого не можна заперечити...

Наполеглива, вперта боротьба за життя Миколи Петровича тривала безконечно, - так здавалося Галi. Одна подушка з киснем замiняла iншу, Ван Лун розмiреними рухами пiдiймав i опускав безживнi руки Риндiна, зрiдка долонею струшуючи пiт з свого чола. Всi мовчали. Галя боялася поворушитися. В неї завмирало серце, коли вона поглядала на посинiле блiде обличчя Миколи Петровича. I навiть власний гострий бiль у стегнi вiдчувався менше, Галя забувала про нього. Та й що там її бiль, коли перед нею без ознак життя лежав сам Микола Петрович!

Галя пам'ятала ще, як раптом їй довелося напружити всi сили, щоб стримати судорожне здригання губiв i не дати ринути потоковi шалених слiз... Зате потiм! Як невтримно хотiлося дiвчинi стрибати, танцювати й спiвати, коли з обличчя Миколи Петровича поступово почала сходити зловiсна синява, коли вперше знову поворушилися його напiввiдкритi губи, ледве помiтно затремтiли повiки... Микола Петрович оживає, вiн житиме, житиме!

I нарештi - радiсна мить, коли Ван Лун полегшено зiтхнув i коротко розпорядився: