Чтение онлайн

— Життя зіткане з протиріч, — процитував свій внутрішній голос Сідалковський.

— Ви про що? — запитав Даромир.

— Про взуття на ваших ногах і на ваших картинах.

— А-а, то, знаєте, все ніколи, — мабуть, Чигиренко-Рєпнінський почервонів, але Сідалковський того, що називається обличчям художника, не знайшов і нічого конкретного не міг сказати. — Картини дуже багато часу забирають. Особливо ескізи шапок та фіндіпошівські транспаранти. А це ж не моя робота.

— Я вас розумію: мистецтво вимагає жертв, але взамін, бува, дає безсмертя, — у Сідалковського був благодушний настрій, як у людей, котрі виходять з комунальної лазні з глибоким переконанням, що цього разу не забуто нічого. Навіть рушника.

Чигиренко-Рєпнінський круто повернувся і вийшов. Жартів він не любив, а претензій на дотепи й поготів.

Збори у «Фіндіпоші» проходили, як свято. Тут, нарешті, всі збиралися у повному складі. Ковбик, як завжди, сидів у президії і обирався головою. Нещадим вів протокол. Часто доводилося секретарювати й Сідалковському, але тоді він просив писати протокол Панчішку чи Зосю, боячись зіпсувати свій почерк.

— Стане як у лікаря, — казав він. — Кури сміятимуться.

З того часу, як профспілкові збори проводив у «Фіндіпоші» Сідалковський, на них ішли, наче в касу за преміальними чи «прогресом», як називав Панчішка прогресивку: весело, життєрадісно і, головне, згуртовано. Не любив цього діла тільки Ховрашкевич. У пошуках затишного місця він натикався на стільці чи на Зосині довгі ноги, щось незадоволено бурмотів собі під ніс і залазив, нарешті, під вішалку. Це викликало в усіх легеньку посмішку, але не сміх, бо, знаючи хворобливе себелюбство Стратона Стратоновича (він тільки собі дозволяв посміятися з Ховрашкевича), усі боялись і того, й другого. Ховрашкевич був з Ковбиком на лівій нозі, і до нього ставилися (принаймні про людське око), як у райцентрі до шофера, що персонально возить голову райвиконкому.

Нарешті Ховрашкевич вмощувався під вішалкою, як падишах під пальмою-віялом, і звідти холодним поглядом обстрілював Сідалковського, якого зненавидів, як і теорію Чарльза Дарвіна.

Ковбик напускав на себе серйозності і сидів, як пам'ятник, витесаний з монолітної брили. На столі, перед Стратоном Стратоновичем, немов біля підніжжя піраміди, стояла чорна мініатюрна авторучка-ракета. Це була улюблена авторучка Стратона Стратоновича. Вона була знаменита тим, що саме нею Ковбик накладав на всілякі документи негативні резолюції. Коли Стратон Стратонович брався за неї, у фіндіпошівців холола кров у жилах.

Сонце опустилося трохи нижче зеніту, не боячись, заглянуло крізь вікно, позолотило своїми проміннями горде й незалежне обличчя Стратона Стратоновича, і він одразу забронзовів, посоліднішав. Сідалковський глянув на нього, і йому здалося, що Ковбик скидається на баню лаврської дзвіниці. У Сідалковського зі старовиною не було пов'язано нічого, хіба що залікова книжка студента історичного факультету та накрохмалені Ією білосніжні манжети, які трішки асоціювалися з іспанським жабо початку XVI століття, але відносилися до того періоду, коли столиця Іспанії ще перебувала не в Мадріді, а в Толедо.

Збори були в розпалі, як жнива на полях під Кобилятином-Турбінним. Ховрашкевич сидів на них, наче сектант-адвентист на лекції войовничого атеїста, і душа в нього закипала, мов тульський самовар на вітрі. Ми не будемо до подробиць описувати технологію зборів. Бо одні лише виступи, які згодом складатимуть фіндіпошівський протокол, із часом будуть переписані гарним почерком Сідалковського і прирівнюватимуться до половини нашого роману, а промова Ховрашкевича, який несподівано запалювався і теж хотів якщо не подати, то хоч розробити чиюсь ідею в деталях, дорівнювала двом з половиною розділам і відрізнялась від них тим, що не мала ні початку, ні кінця. На порядку денному стояло три питання.

Перше: п'ятниця у «Фіндіпоші» — день зміцнення сім'ї. По другому пункту програма була поширена. Його чекали з більшим нетерпінням, ніж третій, бо ще не всі знали, що третій набагато цікавіший за другий. Культмасові заходи раніше зводилися в основному до поїздок в Умань, у Coфіївку, та в кіно. Але оскільки ні в кого ніколи не було часу, то в Умань ніхто і не їздив. Кіно відвідували, але здебільшого в індивідуальному порядку. З приходом Сідалковського у «Фіндіпош» усе пішло по-іншому.

Цього разу Євграф говорив, що вже час надати шефську допомогу підшефному лісництву, де водяться ондатри та виловлюються для експериментів їжаки. Пора організувати у «Фіндіпоші» самодіяльність, залучивши до цього й членів родин, та негайно виїхати з шефським концертом у ліс. Одна лише музична сім'я Бубона могла дати пару концертів. Карло Іванович добре грав на барабані. Особливо вдатно вибивав на тарілочках «Бариню» та «Гоп, мої гречаники». Дем'ян, який свого часу для загального розвитку відвідував музичну школу при якомусь клубі, міг акомпанувати мамі — Мацесті Єлізарівні, котра так задушевно виконувала романс «Скажи, нащо тебе я полюбила», що всі сусіди починали ридати.

Ховрашкевич запропонував організувати квартет «Фіндіпошу». Замість класичного (дві скрипки, альт і віолончель) він пішов на варіації: одну скрипку (Масик Панчішка), одну гітару (сам Ховрашкевич), барабан (К. І. Бубон) і віолончель (Муза Бубон). Окрім цього, Сідалковський попросив Ховрашкевича, як провідного науковця, прочитати лекцію лісникам про нові досягнення в селекції на тему «Штучний добір», зокрема про схрещування ондатр з їжаками в умовах лісостепу. Михайло Танасович, був, здавалося, не проти лекції, але Стратон Стратонович сприйняв таку пропозицію за насмішку над своїм улюбленцем і категорично заборонив, мотивуючи заборону тим, що всякі схрещування — функції науково-дослідних інститутів і лісникам це ні до чого.

Розподілені були й інші ролі. Адам Кухлик мав виконати пісню «І чого тікати?». На біс — «Коли розлучаються двоє» або «Скажи мені правду». Нещадим пообіцяв підготувати арію Остапа «Що ти вчинив?» з опери «Тарас Бульба». Ця арія пропонувалася Стратону Стратоновичу, але він категорично відмовився брати будь-яку участь у концерті. Дульченко і Чудловська складали дует і мали співати всього одну пісню «Два кольори». За «біс» усі були спокійні: вдруге їх не викличуть, а якщо слухачі раптово почнуть стріляти (мається на увазі сидіннями стільців), то щоб не розцінювалося, як останній номер програми.

Сторінку сатири й гумору та роль конферансьє брав на себе Панчішка. На Чигиренка-Рєпнінського покладалися обов'язки старшого художника-декоратора. Старшого на той випадок, якщо в лісництві раптом виявиться свій художник. Загальне керівництво випадало на долю Ковбика.

З третього питання виступив сам Сідалковський. Насамперед він повідомив усіх членів профспілки, що віднині п'ятниця — день зміцнення сім'ї. По-друге, зачитав заяву Адама Кухлика.

— Єва, — казав, не поспішаючи, він, — одержала від своїх батьків спадщину, але у вигляді пережитків минулого. Ми знаємо, що в наших здорових і нормальних сім'ях почуття перевіряються, як гроші, не відходячи від каси. Єва, судячи із заяви Адама, чомусь порушила це святе правило і тепер перевіряє ті почуття десь на стороні, далеко від дому і від чоловіка. Наш обов'язок — перевірити Єву і викорінити те, що ми образно називаємо вчорашнім днем. Саме з таким проханням — зберегти сім'ю і любов — звернувся до нас, — Сідалковський підняв заяву, як прапор, — наш найактивніший член профспілки, її скарбник — Адам Кухлик, вибачаюсь, Адам Баронецький. Він, як ми знаємо, тільки один настільки точно і своєчасно платить членські внески, що йому може позаздрити навіть пошта. А особливо — телеграф. Тому місцевком разом з адміністрацією вирішили, — Сідалковський кожне слово карбував, як металеві карбованці, — перевірку поведінки Єви, пробачте, як вашої дружини прізвище? — звернувся до Адама.

— Гранат. Єва Гранат, — ледве вимовив Адам, зворушений і розчулений промовою Сідалковського.

— Так-от: перевірка поведінки Єви Гранат покладається на голову «бюро уваги», нашого найдостойнішого і найзразковішого сім'янина, шановного Карла Івановича Бубона! — урочисто закінчив він.

— Пробачте, шановний, але у мене професійна хвороба… А для перевірки треба ходити, бігати. У мої роки за молодими жіночками…

— У ваші роки, Карле Івановичу, тільки за молоденькими й гасати, — кинув репліку Ковбик.