Чтение онлайн

— Та годі тобі, — поморщився Ростопчин. — Нема чого вдавати з себе богообранця, всі одним миром мазані… Про Никона чув?

— Це про якого? Про стародавнього?

— Та не такого вже й стародавнього… Розкол звідки пішов? Від чого?

— Від англійця, — відповів Петя впевнено.

— Від англійця, — повторив, зітхнувши, Ростопчин. — Нещасні ми люди, Петю. Коли щось не так, зразу шукаємо, на кого провину звалити: а себе винуватими ні в чому не хочемо визнати…

— А хто себе хоче винуватим визнати? — заперечив Петя. — Може, американець? Чи німець? А тутешні люди?! Вони за свою правоту повісяться.

— Американець найчастіше свою неправоту визнавав, Петю. Вони за часів Рузвельта визнали багато своїх помилок, на тому й вистояли… А ми? Мені ж мамочка, покійниця, розповідала, як усі один одному шепотіли, що Побєдоносцев Росію душить, цариця психопатка, тільки чаклунам вірить, що Росією править корумпована банда, але ж шепотіли, Петрику, а вголос славословили! Спробуй зачепити — на дибу! Слався, ура, не чіпай! От і відбувся сімнадцятий рік, коли вибухнуло зсередини… А ти про наше православне єднання… Дурниці це, Петю. Давно вже немає єдності, від Никона ще, від наших обновленців, які хотіли наблизити віру до народу, зробити її з незрозумілої догми храмом людським… Та не відразу піднялися наші дрімучі, хто за букву чіпляється, кому думка страшна, звідки тоді старообрядці з’явилися на Русі? А «безпопівці»? Через сто років докотився західноєвропейський протест проти темноти папських правителів і до нашої слов’янської матері. А вже потім невимовний жах, — скопці, різки… Такого ніде не було, в жодній християнській країні. А чому? Відповідай-но мені, добрий чоловіче? Не відповіси… Ніхто не хоче відповідати, боїмося себе образити, не хочемо в дзеркало глянути… Гаразд, Петю, давай помолимося мовчки, щоб і наступного року нам з тобою разом цей день відзначити. Доглядай могили, як і раніше.

Ростопчин дав Петі банкноту вартістю п’ятсот франків і, не прощаючись, пішов до орендованого «фіатика»; через п’ятнадцять хвилин був у аеропорту, а через дві години приїхав у свій замок над озером, у Цюріху.

Дворецький сказав, що прилетів Шаляпін, Федір Федорович, відпочиває в тій кімнаті, де завжди зупиняється; недобре себе відчув у дорозі, від обіду відмовився.

«Господи, — подумав Ростопчин, — оце так щастя! Коли про когось і можна було мріяти, то лише про нього! Як же добре він зробив, що приїхав, не забув про мій день!»

— Будь ласка, Шарль, накрийте на стіл там, де камін, до телефону не кличте, Федір Федорович любить птицю, нехай приготують фазана, запитайте на кухні, чи встигнуть? Тільки замочити треба не в білому вині, а в червоному, набагато смачніше…

Потім він піднявся до себе, прийняв ванну, як-не-як, намотав за добу більше тисячі кілометрів, узяв аспірин (дивні тут люди, надзвичайно тенденційні, подумав він, «узяв літак», «узяв метро», «узяв аспірин». Все беруть, беруть, коли ж віддати встигнуть?!), закапав в очі мультивітаміни (все-таки брехня прекрасна, добре відомо, що ці краплі зовсім не мультивітаміни, а збуджуючий засіб, вид наркотика, можна взяти тільки, коли припише лікар) і заходився переодягатись до вечері…

— Ох, Женю, — пророкотів Федір Федорович, відкинувшись спиною до великого каміна, складеного з сірого граніту, стиль Кастілії чи північної Шотландії кінця минулого століття, — яке щастя бути безпам’ятним, не знати, скільки нам років, не відати, де наші рідні. Якби пам’ятати лише радісне, якби забути, де тепер наші батьки, друзі, подруги…

— У тебе яка пора найщасливіша?

— Дитинство, звичайно ж… та й у кожного так. Згадай, як Лев Миколайович писав про чарівну зелену паличку, про брата Миколеньку, про доброго Карла Івановича… «Гутен морген [10] , Карл Іванович», за однією фразою весь дух минулої епохи постає, з її спокоєм, неквапливістю, топленими вершками, самоварами на затишних верандах під гасовою лампою… До речі, ти знаєш, чому солов’ї вночі співають?

— Ні.

— О, це дивовижно… Вони, бач, заливаються, бо непокояться, аби самочка не заснула, розважають її, поки вона пташенят висиджує, а то ненароком випаде сонна з гнізда, тоді кінець, загибель роду, катастрофа…

— Та невже?!

— Уяви собі, абсолютна правда. Мені один ботанік казав у Римі, чимось на Дон Кіхота схожий, а втім, усі хороші ботаніки на нього схожі. А в тебе, до речі, яка пора найщасливіша?

— Старість, — Ростопчин зітхнув, але одразу примусив себе всміхнутися; не міг терпіти, коли його настрій передавався іншому, тим паче Федір Федорович приїхав без нагадувань, дуже зворушливо, все пам’ятає, голубчик; з найрідніших один він лишився на всьому білому світі; хазяїн «Максима» преставився, правда, на десятому десятку; Юсупова немає, обличчя Рахманінова й Буніна почав забувати, страшно…

— Ах, облиш, Євгенію, годі.. Не вірю… Дитинство в кожного — щастя…

— Федоре, але ж ти в дитинстві не голодував! А я вволю наївся лише років у сорок п’ять, коли розкрутив діло. Смішно: розбагатівши, я, звичайно, взяв собі особистого лікаря, і перше, що той зробив, — приписав мені найжорсткішу дієту: молоко, сир, шматочок хліба з висівок і фрукти. А я ж у молодості мріяв про великі шматки м’яса, що шкварчало на сковорідці, юшку, про яку мамочка розповідала, коли спершу курку варять, потім у цей бульйон кидають йоржа з щукою, а вже після цього, відцідивши, закладають стерлядь; царська юшка; і неодмінно п’ятдесят грамів горілки в неї, саме так варили на Волзі…

— Щось батько мені про таку обжерливість не казав, Женю… Хоч бурлак, може, не знав, перхебс [11] …

— Спочатку бурлак, — усміхнувся Ростопчин, — а потім— Шаляпін. Я хочу за його світлу пам’ять випити, Федоре.

Випили; точніше кажучи, сьорбнули по маленькому ковточку з високих, важких кришталевих бокалів.

— Я пам’ятаю, наче це щойно було: батько мені з Борисом подарував на день народження, як оце в тебе сьогодні, — всміхнувся Федір Федорович, — іграшковий театр… З цього все й почалося… Ще хлопчаком я зрозумів: театр — це надія, втеча від страху смерті. Так, так, саме так! Адже актор проживає на сцені не одне життя, а десятки. Зовсім різних, неповторних! Під кінець шляху з’являється втома; «і це було під сонцем»; не так страшно помирати. Але це тільки в Росії. У нас ставлення до театру святе. Мені Михайло Чехов розповідав, як кондукторка в трамваї до нього звернулася: «Михайле Олександровичу, я вас бачила в «Гамлеті» чотири рази». А тут усе інакше.

Шаляпін зітхнув; скептична усмішка торкнула його безкровні губи; закурив, глибоко затягся.

— Я до тебе прямо із зйомки, від Фелліні. Знаєш, його хист напрочуд феноменальний. Брак театрального професіоналізму йому заміняє незвичайний, просто-таки дивовижний талант. Я в складному становищі, ми, російські артисти, найвище цінимо професіоналізм, це в нас традиція, а вони нічого в цьому не тямлять. Я в нього якось знявся — майже без слів — у ролі актора Руїджері, забув уже про це, витратив давно ті гроші, й раптом він мене знову кличе: «Гратимеш Юлія Цезаря!» — «Та що це ти, Фелліні, я зовсім не схожий на нього! Згадай портрети імператора!» — «Дурниці! Я зняв тебе в ролі Руїджері, а той грав Цезаря, виходить геніальний монтаж, повір мені, я відчуваю стрічку ще задовго до того, як її зніму!» І я повірив. Взагалі, талановитій людині не можна не вірити, ти помічав це?

— Помічав, — погодився князь. — Твоя правда.

— Велл… Прийшов я в гримерну, роздягаюсь, нашвидку їм, — я ніколи цього не роблю після того, як накладуть грим, можна порушити малюнок, а поправити неможливо, — і тут мені приносять парик Цезаря. Кучері, уяви собі! Лляні кучері! Я людина начебто спокійна, але тут не витримав, кинув на землю парик: «Та як же вам, італійцям, не соромно?! Невже ви не знаєте, що ваш імператор був лисий?» Мене постригли… Обчикрижили. І все через нього, через Фелліні… Добре… Приносять вінок. Грубий, робота незграбна, на голові не тримається, якась дитяча іграшка, батько таке викидав у вікно… Йому Головін не тільки малював костюм, він на примірці біля кравця стояв, кожну складочку перевіряв… Ну, якось цей обруч я переробив, а тут Фелліні: «Як справи, Федоре?»— «Та хіба можна надівати такий вінок?» — «Та чорт з ним! Не витрачай марно сили свої, він однаково впаде у тебе з голови, коли вбиватимуть!» — «Ні, любий Фелліні, я хочу, щоб Цезар помер, як і личить імператорові… Вбраний у тогу… З вінком на голові… Хоч за римським правом його й не могли вважати справжнім імператором, але я, все-таки, сповнений до нього респекту.» Ти думаєш, він зі мною сперечався? Переконував у чомусь, як це заведено в нашому театрі? Зовсім ні! «Коли тобі так хочеться, вмирай у короні!» І — все! Нарешті я вийшов на знімальний майданчик і заявив Фелліні, що відому фразу «І ти, сину мій» скажу по-грецьки, ти ж пам’ятаєш, що в Стародавньому Римі найвищим шиком вважалося розмовляти мовою переможеної Еллади…

— Та невже?! — здивувався Ростопчин. — Я не знав!

— Ти просто забув, Євгенію, ти знав… Лише імператор Клавдій офіційно заборонив вживати в сенаті грецьку, бо ревно пильнував за тим, аби дотримувались римських традицій. Правда, і йому одного разу довелося вибачитись перед тими, хто зібрався, за те, що він сам змушений був вжити грецьке слово, якого не було в мові римлян, а слово це виражало найвищий смисл політики — «монополія»… Отже, сидимо, я жду команди режисера, готуюся до роботи, мізансцену розведено, а Брута все нема та й нема… І раптом приводять старезного діда. Уяви собі мій жах! Я кажу Фелліні: «Але ж Брут був незаконним сином Цезаря! А цей — старший за мене!» Виникла пауза, все завмерло на знімальному майданчику. А Фелліні здвигнув плечима й спокійно сказав: «Але ж це не доведено, лише гіпотеза». Каже, а сам десь далеко, його зовсім не цікавить історична правда, він переглядає свою кінострічку… Мою грецьку фразу, певна річ, під час монтажу він вирізав, залишив тільки два плани з тих десятків метрів, що знімав, а фільм вийшов геніальний… Ото ж я й кажу, його неймовірний талант покриває професію; вихлюпування дару — штука містична, Женю, незбагненна.