Аукціон
Шрифт:
Хойзер був у стареньких джинсах, поношеній вицвілій куртці; кеди стоптані; лейка, правда, хороша, стара, надійна, в Токіо на базарі коштує шалені гроші; за одну таку, тридцятих років, можна купити три нові камери, чудового дизайна.
— Голодні? — спитав Ростопчин.
— Що? — Хойзер не зразу його зрозумів. — Я?
— Ви, — всміхнувся Ростопчин. — Можу почастувати паштетом і смачним сиром.
— Велике спасибі, не відмовлюся. Вранці пив каву, а потім мотався по місту.
— Вовка ноги годують, — сказав Ростопчин.
— Що? — знову не зрозумів Хойзер.
— Це російське прислів’я.
— Так, але ж вовка годують зуби.
— Це — заключна частина операції, — зітхнув Ростопчин. — Спочатку треба почути, потім наздогнати, а вже загризти — як за іграшку, раз, два, і нема зайця…
Він вийняв з холодильника, вмонтованого в стелажі, їжу, поставив її на маленький столик біля каміна (і в кабінеті зробив камін, боявся холоду, з часів війни хворів на хронічний бронхіт, найкраще почував себе, коли починалася суха спека, часто згадував вірші Пастернака «Своєї зими останньої відстрочений прихід»), відкоркував пляшку пива, запросив хлопця:
— Пригощайтесь. І запивайте «пльзенським». У вас диктофон?
— Ні, я пишу сам, — відповів Хойзер. — І їм дуже швидко, навіть незручно, мов екскаватор.
— Хто швидко їсть, той швидко робить, тут немає нічого поганого. Я теж швидко їм.
Ростопчин з насолодою і спокоєм, що раптом пойняв його, дивився, як хлопець уминав паштет, тоненько й акуратно намазував на хліб крекер, умудрявся їсти так, що жодна крихітка не впала на стіл, тим більше на підлогу (все-таки ця спритність у них природжена, генетичний код, століття за цим стоять), як спритно розправлявся з сиром, запиваючи його маленькими ковтками пива. Все в ньому було націлено на одне — підкріпитися, — і гайда, за роботу.
— Спасибі, — сказав Хойзер, — я славно повечеряв. Ви такі люб’язні.
— Ще пива?
— Ні, ні, спасибі. Я п’янію від пива, як не дивно, — він витяг з кишені блокнот і ручку. — Моє перше запитання: чому ви, російський аристократ, князь, вигнанець, повертаєте в Москву культурні цінності?
— Я не вигнанець. Мої батьки добровільно виїхали з Росії. Їх ніхто не примушував. Я не вважаю себе вигнанцем. Ви хто за освітою?
— Юрист.
— Російської історії не вивчали?
— У загальних рисах.
— Значить, не вивчали. Ми всі завинили перед Росією, пане Хойзер. Особливо ми, російська аристократія двадцятого століття. Але це питання складне, в годину не вкладемося, та й у цілий день навряд…
— Я хотів би зрозуміти, що спонукає вас відправляти в Москву твори мистецтва із Заходу.
— Я повертаю Росії те, що їй належить по праву. Коли хочете знати, я таким чином дякую Батьківщині за те, що саме вона врятувала Європу від гітлеризму. До того ж, я високо ціню той величезний внесок у світову культуру, яку вона зробила.
— В минулому?
— Зараз — також. Ви не були в Радянському Союзі?
— Ні.
— Тоді нам важко говорити про це. Я дуже добре пам’ятаю Росію стару і багато разів бачив Росію нову…
— Вважаєте її країною обітованою?
— Я читаю їхні газети… Вони пишуть про свої вади… Тепер — особливо… А ми брехливо лаємо Росію за те, що вона Радянська. Це — погано, не можна закривати очей на їхні досягнення.
— А м’ясо вони купують на Заході.
— Правильно. Бо раніше м’ясо в Росії їли тисячі, — варто почитати російську статистику десятого чи дванадцятого року, — а тепер вимагають усі. За шістдесят сім років історії Радянської Росії понад десять років припадає на війни і років з двадцять на те, щоб підняти міста з попелу. Ні, знаєте, — чомусь дратуючись, спинив себе Ростопчин, — оскільки ви не спеціаліст у цьому питанні, нам буде важко порозумітися, давайте краще про культуру, тут, як показує життя, особливі знання не потрібні, всі судити про неї мастаки…
— Ви сердитесь?
— Та ні… Просто трохи прикро, коли про країну, з якою підтримують дипломатичні відносини, не говорять інакше, як про «криваву тиранію», про культуру — «так звана культура»; якась невпинна злобливість, відсутність об’єктивності…
— Так, але права людини…
— Паяє Хойзер, чому в такому разі жодна з місцевих газет не пише про те, що відбувається в Албанії, і хіба тільки там? Чілі, Йоганесбург, Парагвай… Чому така неприязнь до Росії? Чи розумно це? Гаразд, — він знову спинив себе, — повернемося до вашої справи.
— Добре, — Хойзер подивився на Ростопчина задумливо, мабуть, заново аналізуючи, що той сказав йому; князь говорив дивно, несподівано, з болем. — Скажіть, будь ласка, які картини ви відіслали в Москву?
— Доведеться піднімати документи. Я не пригадую. Багато. Ваш російський колега Степанов веде реєстр поверненого. Та ще доктор Золле з Бремена, Георг Штайн з Гамбурга. Ми послали Полєнова, Куїнджі, Коровіна, Рєпіна, ікони новгородських церков, унікальні книги часів першодрукаря…
— Пробачте? — не зрозумів його Хойзер. — Кого ви майте на увазі?
— Я маю на увазі людину, яка розпочала книгодрукування.
— Гутенберг?
— Це тут Гутенберг… У Росії — Іван Федоров…
— Он воно як… Скажіть по буквах імена російських художників, я не встиг записати…
— Давайте я запишу вам.
— О, велике спасибі, — Хойзер подав Ростопчину блокнот. — Така мука з цими іменами…
— Ви нічого не чули про Рєпіна?
— Ні.
— Цікаво, а кого з російських письменників ви знаєте?
— О, я дуже люблю російську літературу… Толстой, Достоєвський, Пастернак…
— А що вам найбільше подобається в Пастернака?
— «Доктор Живаго».
— А вірші?
— Ні, віршів не знаю…
— До речі, я повернув у Москву малюнок Пастернака-батька, він був найкращим ілюстратором Толстого.
— Та невже? Як цікаво! А в яку суму можна оцінити те, що ви передали в Москву?
— Я не підраховував.
— Яка доля тих картин, які ви повернули?
— Вони зайняли своє місце в експозиціях музеїв. Там чудові музеї.
— Ми про них нічого не знаємо.
— На жаль… Вони друкують дуже мало проспектів. А шкода. Російський живопис надзвичайно цікавий.
— А чому вони друкують мало проспектів?
Ростопчин розвів руками.
— Росію в думці не збагнеш… Це знову ж таки російський поет, Тютчев. Думаєте, я все розумію, хоч і росіянин? На жаль, аж ніяк.
— Скажіть, а пан доктор Золле… Чим він керується у своїй роботі? Адже він німець…
— Я не цікавився цим… Допомагає, ну й спасибі…
— Гамбург передав, що ви маєте намір взяти участь в аукціоні, який проводить «Сотбі». Це правда?