Чтение онлайн

Золле полегшено підвівся:

— Ну, що ж… Ходімо на автобус, не тут же розмовляти…

— У мене машина, — відповів Бройгам. — Далеко живете?

— Не дуже. Я покажу на карті, важко пояснити, маленький тупичок за озером.

Та коли Бройгам привів його на стоянку, Золле знову відчув себе самотнім і нещасним, і знову запаморочилася голова; журналіст відчинив дверцята величезного сріблястого «БМВ», у таких роз’їжджають тузи, а я думав, у нього якась французька «онуча» чи пошарпаний «фольксваген»; знову кордон; як же трагічно розкреслено наш світ кордонами — не тільки між державами, а й поміж людьми; це страшніше; кожний, хто йде по вулиці, а тим паче їде по автобану, — суверенна держава; повна роз’єднаність…

Дома він знайшов пачку бразільського «Пеле», єдине, що в нього лишилося; холодильник порожній; запропонував Бройгаму чашку кави; той сказав, що крім віскі нічого не п’є, перейшов до діла; спочатку цікавився роботою, просив показати документацію, потім спитав про мету подорожі в Лондон; швидко робив помітки в потріпаному блокноті, з якого раз по раз випадали списані аркушики; ні диктофона, ні фотоапарата; а втім, серйозні журналісти самі не знімають, возять з собою фотографа; Золле пам’ятав, як йому пояснив про це той хлопець, який брав у нього інтерв’ю незадовго до смерті Анни; написав багато нісенітниці, його спростування жодна газета не надрукувала, яке їм діло до фактів, подавай смажене!

— Скільки коштує ваш архів? — спитав Бройгам.

— Усе моє життя, — відповів Золле. — Я віддав цій справі всього себе. Ми відмовляли собі в усьому, моя покійна подруга і я…

Бройгам витяг з пожмаканої пачки (страшно дратував ло Золле, звичка до акуратності в роботі з документами стала його другою натурою; будь-яку розхристаність, неохайність, необов’язковість сприймав як образу) розкришену сигарету, розправив її, закурив, пихнув в обличчя Золле якимось солодким димом, важко закашлявся, довго сидів, заплющивши очі, пояснив — астма; не перестаючи курити, запитав:

— Як про вашу роботу дізналися росіяни?

Золле здивувався:

— Ви маєте на увазі Степанова?

— Так.

— Ми багато років обмінювались інформацією.

— А звідки вона в нього?

— Він часто їздить. Та й потім йому допомагають учені з музеїв Росії. Йому легше…

— Ви багато передали йому документів?

— Дуже.

— А він вам?

Золле не чекав цього запитання; якось не спадало на думку підраховувати, скільки матеріалів привозив йому Степанов із Швейцарії та Голландії; останній раз передав документацію з Варшави; обіцяв надіслати нові дані з Праги. Він згадав, як Степанов віддав йому листа з Баден-Бадена; відтоді почався новий етап пошуків; але ж лист було адресовано не йому, Золле, а саме Степанову; а він зразу відправив його мені; і документи з Берліна передавав цілими папками, і влаштовував мені запрошення, і писав про мене так, як ніхто інший не писав; усі шукали сенсацію, а він розповідав про мене й Анну, про те, як я почав, що знайшов; господи, він був такий добрий до мене, подумав Золле, сидів за цим столом, слухав годинами, допомагав готувати вечерю; ми так славно бенкетували втрьох — я, Анна й він… Боже мій, подумав Золле, зі мною коїться щось недобре. Я думаю спочатку про себе, потім про Анну, а вже потім про нього. Що зі мною?

— Почекайте, — сказав він Бройгаму. — Мені необхідно подзвонити у Франкфурт.

— У мене ще два-три запитання.

— Ні, ні, я повинен подзвонити у Франкфурт, це дуже важливо.

— Заждіть, пане професор доктор Золле, зараз подзвоните. Мене ж покарають, якщо я запізнюся з матеріалом у номер. Хто фінансує вашу роботу, ось що мене цікавить. У вас величезні витрати, як я розумію. Хто оплачує ваш труд?

— Я.

— Джерела? У вас є якісь прибутки? Рента?

— У мене є борги, пане Бройгам. Це все, що я можу вам сказати.

Провівши журналіста, він подзвонив у Франкфурт, в «історичне товариство»; саме ті люди й сказали йому, які гроші Степанов платить іншим дослідникам; його це так приголомшило, що він навіть не поцікавився їхніми адресами й телефонами (розрахунок Фола базувався на його природженій авторитарності; як-не-як німець старшого покоління, у них це в крові; коли говорять люди з «історичного товариства», дипломовані дослідники — значить, правда, інакше й бути не може; спрацювало). Золле був тоді оскаженілий; два дні не знаходив собі місця; яка підлість — використовувати дружні стосунки, а платити зовсім стороннім особам, вклад яких у справу зовсім незначний!

— Алло, здрастуйте, це професор Золле, з Бремена.

— Добрий день.

— Ваші люди дзвонили мені дев’ять днів тому. Я хотів би зв’язатися з ними. Негайно.

— Пробачте, але хто саме дзвонив і з якого питання?

— Я забув прізвище. З питання пошуку російських картин, що пропали під час війни.

— У нас немає російського відділу, пане професор Золле. Ви певні, що дзвонили від нас?

— Абсолютно.

— Будь ласка, почекайте біля апарата, я спробую вам допомогти.

— Дякую.

«Я зараз же подзвоню в Лондон, — подумав Золле. — Старий чванливий учений черв’як! Мене занесло! Так, так, мене занесло! Я повинен був поговорити з Степановим і князем як з друзями. А я образився. На кого?! Не можна ображатися на друзів. Їх треба намагатися зрозуміти. Ах, як правильно ти став думати, коли минув час і все втрачено. Так, втрачено! Без сумніву аукціон у розпалі. Я подзвоню в «Сотбі» й зроблю заяву, що Врубеля було викрадено. Я назву номер, під яким його вивіз рейхсляйтер Розенберг. Сліди цього номера мали лишитися на картині, якщо зробити хімічний аналіз. У лівому нижньому закрайку. Вивести це зовсім неможливо. Експертиза підтвердить мою правоту. А коли не підтвердить? Хто плататиме штраф? Ти? Чим?»

— Алло, добрий день, пан доктор Золле, це Дукс, мене перехопили біля дверей, ішов на обід, як поживаєте?

— Будь ласка, назвіть мені телефони тих панів, яким Степанов платить гроші.

— Що?! Ви мене плутаєте з кимось, пан доктор Золле! Я пропонував гроші за вашу документацію, п’ятнадцять тисяч марок, наші умови залишаються в силі, але я не знаю, про якого Степанова йде мова. Ви мене плутаєте з кимось…

Карбуючи кожну літеру, Золле майже викрикнув:

— Мені дзвонили! З вашого товариства! І назвали імена тих дослідників, яким Степанов платить гроші! Я вимагаю, щоб ви негайно дали номери їхніх телефонів!

— Пан Золле, — голос на іншому кінці проводу став зляканим, — я поговорю з нашими колегами, я передзвоню, не хвилюйтеся, ми знайдемо того, хто з вами зв’язувався.

— Як довго мені чекати?

— Я передзвоню надвечір.

— Ні, я наполягаю, щоб ви з’ясували моє питання негайно! Чуєте? Негайно!

— Але це неможливо, пан Золле. Люди пішли на обід. Троє колег у відпустці, п’ять чоловік у відрядженнях. Я постараюсь зібрати інформацію, але раніше вечора мені нічого зробити не вдасться. Будь ласка, не хвилюйтеся, ми все з’ясуємо.

Розлючений Золле ударив долонею по важелю, почувши довгий гудок, набрав номер довідкової служби, спитав, як з’єднатися з бюро довідок Лондона; йому продиктували; він передзвонив ще раз, не думаючи, що скаже Ростопчину, Степанову чи людям «Сотбі», головне — сказати те, що він мусить сказати; боже мій, що роки й злидні роблять з людьми?! Дівчина з лондонської служби інформації німецької не знала, щось довго пояснювала йому, а він — несподівано для самого себе — почав болісно підраховувати, скільки йому коштуватиме ця нікому не потрібна міжнародна розмова; по рахунках не платив уже три місяці; який жах; ось-ось відключать номер, німота…