Чтение онлайн

Довго не можемо заспокоїтись, дихаємо уривчасто та гучно. Зрештою, плентаємось додому. Треба трохи відпочити після такої пригоди. Прощаємось з Вікушкою до вечора і йдемо на гамак, у тінь. Там довго переживаємо ранкову пригоду, зажовуючи стрес маминими млинчиками...

ЖАХИ РЕАЛЬНОГО ЖИТТЯ

Нарешті настає вечір. Стають довшими тіні біля дерев, спадає спека, повітря солодшає й наповнюється смачною прохолодою. Сонце хилиться за обрій.

Ми, одіті вже по-вечірньому - штани, кофти, з велосипедами в руках йдемо гуляти. Ну, як з велосипедами... У Вікушки "Аіст", у мене - старий перефарбований величезний дорослий агрегат з відрізаною рамою. А Куська на уявному їде. В неї з уявою все добре.

Насправді вона ще просто дуже мала і не вміє кататись. А на багажнику боїться сидіти, хоч я її вже й не раз возила. Отож і бігає за нами слідом, а люди дивуються і лають нас, таких безсовісних сестру і подругу.

Скоро нам докучає їздити напроти подвір'я і Вікушка подає геніальну ідею.

– Давайте, - каже, - поїдемо на гірку в кінець вулиці. Вона там така крута, будемо змагатись хто на неї виїде.

Ми погоджуємось. Гірка, хочу вам сказати, і справді була крута. Така крута, що вийти на неї складно, не те що виїхати. Справа в тому, що на неї треба виїхати з розгону аж на самісінький вершечок, інакше велосипед просто потягне назад і перекине. Але нас це не лякало.

Першою з розгону заїжджає Вікушка. Та ще як заїжджає - вилітає аж на верх. А я що, гірше хіба, чи що?

Набираю швидкості, та тільки не розраховую, що її велосипед набагато легший від мого, бо дитячий. Божевільно крутячи педалі, я лечу, не бачачи куди. Різко смикаю руля... І транспорт розвертає на 180 градусів. Я сторчголов лечу на камінці.

Мабуть, на декілька секунд я втрачаю свідомість, бо болю не відчуваю зовсім, хоч і вдарилася головою. Зате лікоть починає нещадно щеміти.

Вікушка перелякано метушилась, намагаючись мене підійняти.

– Ой, Оксана, в тебе кров!
– Куська кривить губи, збираючись заплакати.

О, ні, ще цього мені тільки не вистачало! Вона зараз зареве від жалю до сестри, а мама подумає, що це знову я її образила і відлупить мене, і так побиту і скривавлену.

Взагалі у нас мати добра й справедлива, просто я насправді досить часто ображаю Куську. Але в моїй голові все зовсім інакше, а тепер, коли я нею ще й вгатилася, то й подавно.

– Оксана, скоріше, в нас є одна хвилина! В тебе вже кров запеклася!
– в очах подруги з'явивляється непідробний жах.

– То й що?
– не розумію я.

– А те, що якщо кров запечеться, то людина вмре!

І звідки вона понабиралася такого? Але ми віримо їй беззаперечно.

Швидко підхопивши велосипеди, ми мчимо у бік дому. Куська залишається далеко позаду. Та раптом Вікушка різко б'є по гальмах, здійнявши стовп пилюки.

Я гальмую слідом.

– Що таке?

– Там... нам не можна туди! Треба перечекати, поки вони поїдуть!
– Вікушка ховається за дерево.

– Хто?
– не розумію я.

– Та хто! Вони!!! Це ті, що дітей на органи здають! Я знаю, мені бабуся розказувала.

Я вирячила очі.

До чийогось подвір'я під'їхала машина. Із неї вийшли троє чоловіків. Двоє зайшли до хати, а один залишився чекати біля хвіртки. Вже сутеніло.

– Бачиш, бачиш?!. Вони пішли дітей красти, а цей залишився вартувати. А потім вони покладуть їх у багажник і поїдуть! Треба заховатись, поки нас не помітили!

Я із сумнівом подивилася на дядька, що смалив цигарку й грався з цуценям, яке вибігло із двору.

– Та ти щось плутаєш!
– протягнула я.
– Ну, які це злодії, які органи?.. Просто собі приїхали в гості до бабусі. Тут же бабуся живе, тут немає ніяких дітей.

– Ага, ага! А може в них тут база!
– витріщає очі подруга від страшної здогадки.

Ми завмираємо. Із хати виходять чоловіки з двома мішками. Той, що чекав на них, відчинив багажник.

– А що, а що я казала!
– перелякано шепоче Вікушка.

– А де Куська?
– теж перелякалась я.

Ми переглядаємось і помічаємо, що Куська, яка значно відстала від нас, біжить, спотикаючись, по дорозі, прямісінько у руки "бандитів". Сестру треба було рятувати.

Ми з диким криком вискочили їй назустріч.

– Тікай, тікай, скоріше!
– волаю я.

– Вони здають дітей на органи! Я телефоную у міліцію!
– приєднується Вікушка.

Куська зайшлася плачем. Усі втрьох, ми, наче вихор, пронеслися біля здивованих дядьків, які приїхали до матері по картоплю...

СВАРКА

Я ще снідаю вчорашньою товченою картоплею, як до хати влітає спочатку Куськин плач, а потім і вона сама.

Я незворушно продовжую їсти.

– Мене... Вікушка... не бачить!
– схлипує мала.

– Як не бачить? Що ти вигадуєш?
– настрій у мене щось не дуже.

– Я не вигадую, це вона! Вона не бачить мене! Я вийшла до неї, а вона продовжує кричати до тебе і не реагує на мене!
– Куська розмазувала сльози по щоках.

Мене взяла злість. Стало жаль маленьку сестричку, над якою глумиться доросла дівка.

Я вискакую з хати і гнівно нападаюсь на подругу.

– Ти що, зовсім здуріла, чи що?!
– сичу я, бризкаючи слиною.
– Вона маленька, думає, що це все насправді! Чого ти її до плачу довела?!.

Вікушка не чекала такого повороту. Вона звикла з нами жартувати, до того ж, я завжди її у цьому підтримувала. Але сьогодні в мені прокинулося співчуття до молодшої сестрички і в ту хвилину я готова була захищати її від цілого світу.

– Та я ж...
– намагається виправдатися подруга, але я її не слухаю.

– Йди від нас! Іди від нашого двору! І не приходь, поки не подумаєш над своєю поведінкою!
– репетую я.

Вікушка розвертається і йде геть.

Я розгублююсь. Я зовсім не хотіла з нею сваритися. Просто жаль стало Куську і я хотіла, щоб Вікушка перестала над нею жартувати.