Чтение онлайн

– Клавусю, дорогий Віктор Миколайович не знає Аскольда, - і, повернувшись до Марича додав, - уявіть собі істоту, в якої при слові «подорож» починає текти слина, рефлекс, так би мовити. Ми лишимо йому листа... А то доведеться обійтись і цей раз без оператора.

Професор знов задумливо поглянув на ясне весняне небо.

Так, треба поспішати, бо буде запізно. Весна запізнилася й треба вирахувати не то що дні - години. Професор згадав далеку Ангару, тисячі кілометрів простяглися в далину і тисячі дрібних перешкод ще зустріне експедиція. Ось такі дрібненькі перешкоди ввесь час лежать під ногами. То ж вони дотримали його до самого травня в Москві, коли треба давно вже бути, принаймні, хоч в Тайшеті.

Гроші, терміново асигновані ще в березні, якимось робом установи умудрились видати лише вчора, й то половину, й лише сьогодні - решту.

Клавдія Марківна сиділа в кутку, примостившись на великому пакункові, мовчазно й тоскно дивилася на свого любого «хлопчика».

Разом з надмірною любов’ю вона почувала біль і хвилювалася більше за нього. Ці хвилювання були болючіші й неспокійніші за хвилювання вченого. І ось зараз, коли він радіє з перемоги, вона тоскно думає, що там десь у тайзі, за тисячі кілометрів від людського житла, він буде самовіддано тратити рештки свого здоров’я, може, в бруді, в холоді, і голодний, забувши навіть про неї, а вона в той час буде самотньо просиджувати довгі вечори в порожньому кабінеті. Боязка ревність тисла тихо серце - очі заблищали слізьми. Горський глянув на жінку й, помітивши сльози, хутко підійшов, ніжно обнімаючи, здивовано промовив:

– Клавусик, хіба можна плакати, наша взяла, ти зрозумій: по Азіятський Аероліт їду, - й хустиною почав ніжно витирати сльози.

Так їх застав Марич, що вийшов замовляти вантажників.

– Бач, на старість літ милуємось, - усміхнувся Горський і жартома запитав: - А скажіть, Вікторе Миколайовичу, й за вами хтось слізки лити буде?

Марич у відповідь похмуро посміхнувся.

* *

*

Аскольдові перший раз у житті довелося їхати (й так несподівано) в міжнародному вагоні.

Він силкувався не проґавити жодного руху незнайомого громадянина й з точністю до одної сотої мистецьки копіював їх. Та як же ти в біса не копіюватимеш, коли навколо тебе все блищить, вилискує, а ти не знаєш, як його ступнути.

Розглядаючи великі люстра, м’які канапи, електрику, умивальник, зручні полиці, Аскольд здивовано й щиро думав: «Чого тільки доходить наука й техніка».

А товариш вже спокійно роздягся, кинув на поличку недбалу валізку й, закуривши цигарку, привітно звернувся до нього:

– Може, ми познайомимось?

Аскольд заметушився, почервонів, швидко забалакав, стиснувши простягнуту руку:

– От йолоп, так закрутився. Аскольд Горський.

– Павло Самборський. У Москву?

– Так.

– У справах яких?

– Власне, не в Москву. У Сибір. У Москві мушу пристати до експедиції як оператор. Може чули, експедиція розшуку Азіятського Аероліту.

– Звичайно, чув, прекрасна ідея, заздрю вам.

– А ви москвич?

– Як вам сказати, - і москвич і ні.

– Цікаво. А де ж працюєте?

– Я роз’їзний кореспондент «Наукової Думки», оце з Сванетії вертаю.

– А-а, - зрадів Аскольд, - значить, і ви перелітна пташка?

– Як бачите.
– Самборський підвівся, одяг піджак і запитав: - Звичайно, не снідали? То, може, до ресторану підемо?

Аскольд покірно й радісно згодився. Йдучи позаду ставної фігури свого нового товариша, що так щиро й безкорисно врятував його, Аскольд остаточно з властивою йому щирістю й легковажністю порішив, що молодий журналіст хлопець свійський, у доску, й взагалі найпрекрасніша людина у всесоюзному масштабі.

У ресторані Самборський зайняв затишний куточок і, взявши до рук меню й картку вин, лукаво запитав Аскольда:

– Ви як, перед сніданком по чарчині коньячку, а? Я грішним ділом того... трохи іноді. Згода?

Аскольд погодився.

– Пляшку сараджієвського, - компетентно кинув Самборський офіціантові, - цитрину з цукром.

Аскольд зроду не пив коньяку й тому з радістю погодився випити, та й гріх було відмовитись, бо щосили намагався показати, що він теж не з лопуцька.

Досі він, коли і траплялося випивати з товаришами, частіше всього глушив пиво й міг випивати солідну кількість пляшок, і тому, цокнувшись з Самборським, ледве не задихнувся від міцного напою.

Опісля другої чарки він уже умудрився хилити так, що рідина клубочком зникала в горлі, а шматок нацукрованої цитрини приємно освіжав рота.

За третьою Самборський лукаво запитав:

– І не шкода було ото вам лишати русяву дівчину?

Запитання приємно вразило й разом з тим заповнило його вже затуманену алкоголем голову легкою зажурою, й він, зітхнувши, нахилився до товариша, щоб розповісти про своє горе й радість.

Самборський налляв йому й собі по чарці. Аскольд запально випив, і йому здалася оця недавно зовсім незнайома людина враз такою близькою й рідною, й вимовити важко, і він п’яно, вже раз перейшовши на «ти», ніжно звернувся до журналіста:

– Ех, Павлику, перший раз у житті так закохався. І ти зрозумій, сьогодні у Загс мусили піти, і пішли б, коли б не дядькова телеграма. Але стривай, ти не знаєш, хто мій дядько - дядько, браток, у мене велика людина, відома, чув за професора Горського, того, що у 1918 році оголосив у пресі, що він більшовик? О! Так розумієш, учора ввечері - солов’ї співають, повітря пахне, любов груди розпирає, то ми й порішили поженитись. Коли приходжу додому - цок! телеграма й гроші - «приїжджай негайно» й т. ін. А я ж оті експедиції так люблю, як... Ні, порівняння немає. Мучився, мучився, не витримав. А ти б витримав - не куди-небудь, а по Азіятський Аероліт, знаменитий легендарний небесний камінь, за тисячі кілометрів, у непролазні таєжні хащі, де не ступала нога білої людини, а? Ти не поїхав би?

Аскольд вихилив ще чарку й мутними скорботними очима вставився на товариша. Той, хитаючи в знак згоди головою, щиро співчував. І рівне, красиве Павлове лице стало Аскольдові ще милішим, ще ближчим. Він нахилився до нього й несподівано скрикнув благаюче:

– Павлушко, знаєш що, пробач мені, зебра смужаста, знаєш, їдьмо зі мною. Ну що тобі? Бери доручення від редакції й катай! Ми ж удвох гори перевертати будемо, тайгу ламатимемо. Ну? Їдьмо? Ніхто ж проти не буде. Я тобі таку атестацію перед дядьком дам, що ну! Дядько - це ж людина! Павлушечко, їдем? Амба, їдем, і не говори, ти писатимеш, а я зніматиму! Йди, я тебе обніму. Ну дай же хоч руку потисну!

Він остаточно сп’янів і поклав голову на руки. Самборський, заплативши за сніданок, узяв легенько його під руку й повів у купе. Аскольд покірно йшов і лише тихенько бурмотів собі під ніс:

– Факт - їдемо! Порішено й підписано. Ти писатимеш, я зніматиму... Гори перевертати будемо й тайгу ламатимемо. Накажи мене бог, ламатимемо. Під’їдемо до кедра столітнього, наляжемо, трісь і нема! Накажи мене РСІ, ламатимемо.

* *

*

– Значить, Аскольде, рівно о третій у мене - обід, до цього часу я за всяку ціну дістаю командировку, гроші й гайда у радянські джунглі. А як що трапиться - дзвони 21-23. Бувай!