Чтение онлайн

– Дивно... біля самої ущелини... так далеко, - промовив він сам до себе й зараз же наказав правити човни до зимовника.

Звідти, мабуть, помітили човни, бо від чуму відокремились дві постаті й почали наближатися до берега.

Хазяї зимовника, - присадкуватий косоокий тунгус, з понівеченим віспою обличчям, у кудлатій подраній шапці, і росіянин, молодий парняга років двадцяти трьох, безвусий, з обвітреним бордовим обличчям, - здивовано дивились на незнайомих гостей, але охоче взялися витягувати човни. За роботою отак розбалакались і познайомились.

Тунгус, широко посміхаючись тонкими гострими губами, тикав собі пальцем у груди, довго повторював одну фразу ламаною мовою:

– Аванька Лючетан, люче, Аванька Лючетан. Олень... мислівство...

Хлопець суворо пояснив:

– Тунгусом Лючетаном зовуть його. Живе з оленів та мисливства.

– А ти з ним живеш, чи як?
– здивовано й собі запитав Горський.

– Я вроді як син йому, - охоче, але суворо одповів парубок.
– Батько мій тут десь колись багатющу розсип золота знайшов, та попользуватися не встиг - ведмідь на полюванні його порішив, я тоді малюком був.

Парубок помовчавши, хитнув у бік тунгуса головою.

– Так він мене вроді як за дитину взяв.

– А як же з золотом?
– з усмішкою запитав Марич.

Хлопець повернувся до нього, недовірливо окинув зором і притишено буркнув:

– В секреті татко держав. Тепер я шукаю. А ви що, теж по золото?

– Е ні! Ми по камінь «небесний» їдемо. Чув може, на Великій Трясовинні впав?

Парубок насупив брови, повернувшись до тунгуса, проказав йому декілька незрозумілих слів. У того враз жахно розтулилися очі і він, сполохано озираючи всіх, вигукнув:

– Огда! Ой диво, диво! Тайгу валив, тайгу кінчав. Огда тайгу палив!

Горський з усмішкою поклав ліву руку на плече тунгусові, а правою вказав на ущелину, що тяглася чорною смугою геть на північ. Тунгус замовк.

– Слухай, Лючетане, знаєш тропу?

Тунгус, очевидно, не зрозумів слів професора і, безпорадно оглянувши всіх, повернув очі до свого приймака. Парубок переклав слова професора по-тунгуськи. Тоді Лючетан злякано замотав головою, а по тому, ніби подумав трохи, стих і після павзи знову повернув голову до професора. Заговорив щось, швидко-швидко повторюючи фразу: «Джан-пуд мука. Джан-пуд мука».

Парубок переклав:

– Каже, аванька туди сам ходити боїться. Страшно, каже, але з вами піде, якщо дасте десять пудів муки.

Всі позирнули на Горського. Десять пудів муки у тайзі в цю пору - нечувана ціна! Горський, подумавши, відповів:

– Дамо, але прийдеться йти аж до факторії.

Парубок знову звернувся до тунгуса й переклав йому слова Горського. Лючетан радо закивав в знак згоди головою.

– А спитай його - шаманити вміє?
– попрохав з усмішкою Горський.

Хлопець переклав прохання і тунгус, ніяково посміхаючись, замотав головою.

– Ні, люче ні.

– А то перший раз довів мене провідник сюди, довів і хоч би крок далі, - звернувся до всіх професор.
– Прохав, прохав, не допомагає. А потім почав шаманити. Пошаманивши, підвівся і пророче проговорив: «Ідеш бає, ну, іди, іди. Там минеш Ділюшму, потім попадеш на Хушмо, по ній пройдеш Ухогитон і Ухогагіто, а там побачиш струмок Великої Трясовини. Я буду радий, коли мине тебе лихо!»

Професор замислився. Ніхто навіть не посміхнувся.

На ніч біля вогнища лишився вартувати Самборський та приймак тунгуса.

Години за дві зимовник загус в темряві. Ватра спалахувала слабким полум’ям, а згодом ледь-ледь жевріла. Самборський, що сидів, низько схиливши голову на гвинтівку, підвівся, сторожко постояв нерухомо, потім тихо торкнув парубка. Той готовно підвів голову і миттю став на ноги. Згодом обоє, тихо ступаючи, зникли в напрямі берега.

Річка шуміла глухо й тривожно.

* *

*

17-го травня, у недільних додатках, під портретами Реґіни Марич було вміщено сенсаційне повідомлення про те, що славетна артистка їде відпочити на Гавайські острови і днями інкогніто покине Нью-Йорк.

Це, звичайно, не завадило репортерам в день від’їзду Ґіни запрудити буквально перон, з якого відходив експрес «Нью-Йорк - Сан-Франциско», й сфотографувати з усіх боків міс Марич, її супутника містера Сорокіна, комфортабельне купе з шовковими шпалерами, ванну кімнату, тенісну залу, читальню, вбиральню й спеціально замовлений столик у вагоні-ресторані проти величезного блискучого вікна. А деякі навіть сфотографували джаз-банд, що гратиме міс Марич в дорозі улюблені фокстроти.

Сорокіну часом здавалося, що це все галюцинація. І він з жахом озирався навколо. Але ні! Навколо дійсність, прекрасна дійсність; потяг мчить вперед, покриваючи в годину сотню кілометрів. В ресторані щодня чекають його смачні сніданки, обіди й вечері, гримить джаз, а льокаї згинають втроє тулуби - готовно чекаючи наказа.

Сорокін годинами простоював біля дзеркала, оглядаючи свій прекрасний костюм, розчісував ріденьку борідку, суворо хмурив брови, вигадуючи найрізноманітніші пози. Кінець-кінцем, доходив тої думи, що він сміливо може причарувати яку завгодно красуню.

Другого дня Ґіна зайшла до ресторану в шовковій блакитній одежі й пишній зачісці - легка й принадна. Джаз - гримнув тривіальний марш. Всі, що були в ресторані, повернули зацікавлено голову. І Сорокін сяючи, гордий з того, що може близько стояти біля такої вродливої жінки, говорити з нею, готовно підніс стілець і припав довгим поцілунком до руки.

Ґіна сіла, закинула ногу на ногу, недбало поглянула на присутніх. Сорокін оскалив зуби, всім корпусом хвастливо перегнувся до неї.

– Я певен, що міс Марич сьогодні покладе край моїм мукам, - почав він, - і оголосить свій сюрприз.

– Ви не помилились, містере, якраз сьогодні, вірніше зараз, я розкрию його.

Знизивши голос, Ґіна низько нахилилась до Сорокіна й швидко вимовила якусь фразу, від якої той рвучко одкинувся назад.

– Ви шуткуєте?!
– прошептав він, вирячивши очі.

– Ні.

– Не вірю, не може бути! Ви шуткуєте, це неможливо!

Ґіна здивовано подивилась на нього і майже вголос нарочито, щоб усі почули, кинула:

– Ви просто боягуз. Але чуєте, Сорокін, - я так хочу! Чуєте? Я все ж таки не чекала, що ви такий боягуз. Дивно.

Джаз заграв «Джо і Кет». Весело, ніби нічого не трапилось, Ґіна почала наспівувати мотив, відбиваючи такт ногою, а потім безжурно спитала:

– Танцюємо?
– І не чекаючи відповіді підвелася з стільця.

Зчервонілий, сам не свій, Сорокін підвівся і незграбно взяв її за талію. Але ніяк не зміг вловити такта й, кінець-кінцем, наступив на ногу. Ґіна вередливо вголос крикнула: