Чтение онлайн

Відтак Ходжі довелося зараз сказати те, що він планував розповісти набагато пізніше. Він сказав, що вже давно вивчає зірки і отримав непогані результати. Поки падишах зачудовано слухав, широко розплющивши очі, Ходжа скористався його зацікавленістю й сказав, що для спостереження за зірками потрібно створити обсерваторію, так, як це було споруджено дев'яносто років тому для покійного Такіюддіна-ефенді за наказом Мурада III, діда Ахмеда І, онуком якого є наш падишах, та з часом їй не знайшлося застосування, і, занедбана, вона просто зруйнувалася; та зараз треба будувати щось досконаліше — храм наук, де б можна було вивчати не лише зірки, а весь земний світ — річки й моря, хмари та гори, квіти та дерева, природу, тварин. Потрібно, щоб учені зійшлися разом і мали можливість обмінюватися думками, дискутувати з приводу своїх розвідок, лише так наша наука буде розвиватися.

Падишах сприймав проект Ходжі, про який я теж чув уперше, як приємну казку. А коли вони повертались до палацу, він знову запитав: «Як ти гадаєш, кого ж народить левиця?» Оскільки Ходжа вже думав над цим питанням, він, не вагаючись, відповів: «Самців і самок народиться порівну». Коли він мені про це розповідав, то зауважив, що його відповідь була обдуманою, та ні до чого не зобов'язувала, і додав: «Цього малого дурника я швидко приберу до своїх рук! Я кращий за головного астролога Хусейна!» — прорік Ходжа. Не можу пояснити чому, та коли він так говорив про падишаха, мене це здивувало й уразило, я навіть образився. На душі було кепсько, і я почав поратися коло хатніх справ.

Згодом це слово — «дурень» — він почав використовувати як чарівний ключ, що відмикає будь-які двері. Як-от: через свою глупоту вони дивляться на зірки, що у нас над головами, не задумуються ні про що, або, ще не вивчивши чогось, думають, яка їм з цього буде користь, через глупоту висновки їх цікавлять більше, ніж деталі, через глупоту вони так схожі один на одного… Декілька років тому, коли я ще жив у себе на батьківщині, подібні висловлювання мене страшенно дратували, та зараз я мовчав і не реагував на слова Ходжі. Цікаво, що мене і мою «глупоту» він не чіпав, вона ж, моя глупота, була для нього іншого роду. Ми вели довгі розмови, і я розповів Ходжі сон, який побачив саме тими днями: ніби він посідає моє місце й повертається на мою батьківщину, зустрічається з моєю нареченою, одружується, і під час весілля ніхто не помічає, що я — то не я, а мій двійник. Я теж прийшов на весілля, переодягнений в турецьке вбрання, самотньо стою в кутку кімнати й спостерігаю, як мати обіймає щасливу наречену. Я гірко плачу, та вони не зважають на мене, не пізнають, а лише, повернувшися спинами, поволі віддаляються. Я прокинувся від гірких ридань.

За цей час Ходжа двічі був у палаці паші. Здається, останньому не до вподоби зближення Ходжі із падишахом, якщо це не стосується розмов про його дослідження. Паша навіть влаштував Ходжі справжній допит. Набагато пізніше, коли пашу було вдруге вигнано із Стамбула, мені стало відомо, що він запитував про мене, мало того, провів маленьке розслідування. Якби мені випало дізнатися про таку ситуацію раніше, я б не позбувся страху, що мене можуть отруїти. Вкотре інтуїція мені підказувала, що паша цікавиться мною більше за Ходжу. Було приємно, що, незважаючи на нашу схожість, паша віддавав перевагу саме мені. Саме у схожості й полягав секрет, який надавав мені тієї таємничої сили, про яку Ходжа навіть не здогадувався. Інколи мені здається, що саме завдяки неймовірній схожості, поки житиме Ходжа, я теж буду в небезпеці. Може, через це я сердився на Ходжу, коли той зараховував пашу до дурнів, а він, звісно, на мене скалився. Усвідомлення того, що він ніяковіє переді мною і водночас хоче мене позбутися, додавало мені снаги. Час від часу я починав запитувати про пашу, допитувався, що саме він говорив або хотів дізнатися про мене. Ходжа скаженів, мало розуміючи при цьому причину свого гніву. Тоді він з упертістю повторював: проти паші плетуть інтриги, та незабаром яничари почнуть діяти, а в палаці готується заколот. Тому, якщо він розроблятиме зброю, як велить йому паша, то не для якогось тимчасового візира, а для самого падишаха.

Певний час мені здавалося, що Ходжа працює над розробленням якоїсь незрозумілої зброї, я думав, що він даремно пітніє, бо нічого з того не виходило. Якби ж то діло йшло, я переконаний, він неодмінно б поділився зі мною, щоб принизити мене або довідатись мою думку про його доробок. Одного вечора (а це була звична справа, до якої ми вдавалися двічі, а то й тричі на тиждень) пішли до будинку в Аксараї [17] послухати музику та провести час із жінками. Як поверталися додому, Ходжа бовкнув, що до ранку буде працювати, а потім почав запитувати про жінок. Дивно, бо про жінок ми ніколи не розмовляли, раптом у нього вихопилося: «Я думаю…», та він замовк, а коли дійшов до будинку, зачинився в кімнаті. Я залишився у вітальні серед книг, які мені набридло навіть гортати, думаючи про Ходжу. Я уявляв, як він сидить, зачинившись у кімнаті, за столом, до якого й досі не зміг звикнути, розмірковує над черговим проектом, який, я переконаний, не доведе до пуття, бездумно дивиться на чисті аркуші, його сповнює гнів та відраза до самого себе…

Під ранок він вийшов з кімнати і простодушно, як учень, що звертається по допомогу через якісь дрібниці, покликав мене до свого столу. Ні на йоту не соромлячись, він сказав: «Допоможи!.. Подумаймо разом, інакше немає діла». Мені на мить здалося, що думати йому заважають жінки, я мовчав. Помітивши мою розгубленість, він провадив досить серйозно: «Я думаю про дурнів… чому вони такі невігласи?» І відразу, ніби знаючи, як я зреагую, поправив себе: «Не зовсім-то й дурні, просто в голові клепки не вистачає». Я не став запитувати, хто ці «вони». «Невже немає в них у головах місця, щоб утримувати ці знання?» — він поглянув на речі навколо, ніби підшукував влучне слово. «Треба, щоби в їх головах була коробка до коробки, ну як очі оцієї шафи, куток серед гармидеру мотлоху, куди можна розмістити й це, та очевидно, немає такого місця. Ти мене розумієш?» Я хотів запевнити, що розумію, та даремно. Ми довго мовчали, не зводячи очей один з одного. Нарешті він кинув: «А хто знає, чому люди такі різні? Ох, якби ж ти й справді був лікарем та й навчив мене лікарської справи! — раптом почав він, — розповів, як влаштований наш організм, з чого складається тіло, а з чого голова». Мені здалося, що він трохи соромився. Він не хотів мене налякати, тому спокійно й тверезо пояснив, що не збирається здаватися, буде йти до кінця, по-перше, в нього немає іншого вибору, а по-друге, йому цікаво в усьому розібратися. Я нічого не розумів, але втішала думка про те, що всього він навчився саме у мене.

Пізніше він неодноразово повторював ці свої слова, так ніби нам обом добре відомо, про що йде мова. Однак за показовою рішучістю причаїлась цікавість учня, який без кінця ставить запитання; і кожного разу, коли він повторював, що йтиме далі, до кінця, мені здавалося, що я чую сумний та сердитий стогін безнадійно закоханого, котрий скаржиться на лихо, що випало на його долю. В той час він постійно про це говорив. Особливо часто повторював тоді, як дізнався, що яничари готують заколот, чи тоді, як розповідав мені, що дітей у школі більше цікавлять ангели, аніж зірки, чи коли розлючено кидав книгу, яку задорого придбав, але, читаючи, навіть не дійшов середини, чи коли приходив з муваккітхане й кричав, що лише через звичку ще ходить туди, чи коли приходив після запланованої зустріті зі своїми друзями, чи коли мерз у непротопленому хамамі, [18] чи після того, як умощувався спати, обіклавши квітчасту ковдру улюбленими книжками, чи як чув дурні балачки біля мечеті, коли брав абдест, [19] чи коли чув, що флот зазнав поразки від венеціанського війська, чи після того, як вислуховував сусідів, котрим кортіло його одружити, бо вік він мав немолодий; він усе торочив, що йтиме до кінця.

Зараз я думаю: хто дочитав мою писанину, покірно слідкуючи за всім, що відбувалося реально чи, може, й за вигаданим, зможе сказати, що Ходжа не дотримав свого слова.

Якось наприкінці літа ми почули, що на березі Босфору в Істіньї [20] було знайдено тіло головного астролога Хусейна-ефенді. Коли врешті-решт паша отримав фетву [21] на вбивство, астролог не зміг усидіти спокійно в своєму притулку, про який ніхто не знав, бо прочув, що незабаром паша помре; він почав посилати всюди листівки й тим самим видав себе. Головний астролог мав намір податися до Анатолії, та кати швидко його вистежили й удавили в човні. Ходжа дізнався, що майно астролога було арештовано, тож відразу вдався до дій, йому кортіло заграбастати книжки, зошити і папери Хусейна-ефенді. Всі гроші, які мав на той час, Ходжа витратив на хабарі. Наступного вечора він притягнув додому величезну скриню паперів астролога й за тиждень проковтнув усе до останнього рукопису і по тому довго нарікав, що міг написати в стократ ліпше.

Ходжа взявся писати власні книжки, і я в цьому йому допомагав. Для падишаха він мав намір підготувати два трактати: «Життя звірів» та «Чудернацькі створіння», я розповідав йому про коней, що паслися на лугах нашого просторого саду біля будинку в Емполі, [22] про диких віслюків, ящірок, зайців. І хоч Ходжа завжди дорікав, що в мене обмежена уява, я невпинно провадив про вусатих французьких жаб, які оселилися у лататті на нашому озері, блакитних папуг, котрі говорили з сицилійським акцентом, про білок, які перед паруванням сідали одна проти одної та вилизували одна одній хутро. Підготували ми й великий розділ про життя мурах, над яким працювали довго й наполегливо. Мурахи, до речі, дуже цікавили падишаха, адже хлопець навіть не мав змоги бачити цих комах, бо двір палацу тримався в ідеальній чистоті.

Коли Ходжа брався описувати закономірності мурашиного життя, підпорядкованого прагматичному раціо, розраховував на виховну силу, що не пройде поза увагою молодого падишаха. Виходячи з таких міркувань, опис звичайних чорних мурах здався йому занадто простим, тож він звернувся до рудих мурах, що мешкають в Америці. Це наштовхнуло його на думку написати трагічну і водночас повчальну історію про місцевий люд зміїної країни, яка зветься Америка, про її населення, яке не прагне нічого змінити в своєму житті. Ходжа без кінця торочив мені, що напише книжку про хлопчика-короля, який обожнював тварин та мисливство, але через те, що зневажав науку, був повішений італійцями-кяфірами, однак я переконаний, що книжку такого змісту він ніколи не наважиться написати. Щоб книжка була переконливішою, ми запросили художника, аби він написав мініатюри описуваних нами звірів: крилатих буйволів, двоголових змій, шестиногих биків, однак його ілюстрації нам не сподобалися. «Так, як ти, малювали ще позавчора, — сказав Ходжа, — однак зараз усе по-іншому: тривимірне зображення, все має свою тінь, поглянь-но, навіть звичайнісінька мураха тягне за собою тінь, ніби вона її близнючка».

Від падишаха звісток не було, тому Ходжа вирішив передати написані книжки пашею, хоча потім і пошкодував. Паша казав, що наука про тварин — пусте заняття, що Хусейн-ефенді взявся не за свою справу і почав плести інтриги, через які й постраждав. Він навіть запідозрив Ходжу що той мітить на місце головного астролога, при цьому він не заперечував доцільності розвитку науки, от тільки під наукою він розумів інше: не астрологію, а хоча б інженерію чи, краще, технологію виробництва зброї. А посаду астролога він вважав такою, що приносить суцільні нещастя, адже астрологів, як правило, вбивали, або ж вони самі зникали, коли дізнавалися про сокровенні таємниці двору, ось чому паша не хотів, щоб Ходжа, якого він глибоко поважає та щиро любить, мав цю посаду, окрім того, вакансії вже не було, оскільки на місце претендував дурнуватий та наївний Ситки-ефенді, який прекрасно впорався б зі своїми обов'язками. А наостанок паша додав, що чув про інтерес Ходжі до книжок покійного астролога і зовсім не радить перейматися ними. Ходжа запевнив, що цікавить його винятково наука, і попросив пашу передати падишаху два трактати про тварин. Увечері дома, проклинаючи пашу, Ходжа лише й торочив, що наука для нього понад усе і, щоб займатися нею, він готовий на будь-які випробування. Наступний місяць ми роздумували, яке враження справлять наші кольорові книги на падишаха, Ходжу ж постійно непокоїла думка, чому його й досі не кличуть до палацу. Нарешті, запросили на полювання. Ходжа тримався падишаха, я позаду його чималого почту, — всі ми попрямували до володінь Мірахор, що на річечці Кагитхане. Бостанджи вже все підготував: зігнав зайців, лисиць та нацькував на них хортів, а ми спостерігали. Один русак відокремився від свого стада і плигнув у воду, наші погляди були прикуті до нього, а коли він переплив на протилежний берег, бостанджи хотіли й на нього нагнати псів, та падишах крикнув: «Не чіпати зайця!» Навіть ми, стоячи осторонь, чули цей наказ. Однак на тому березі була інша собака і русак знову спробував плигнути в воду, та не встиг, пес перехопив його. Бостанджи кинулися до пса, вирвали з його щелеп зайця й поклали до ніг падишаха. Хлопець пильно оглянув зайця і, не побачивши пошкоджень, щиро зрадів. Він наказав віднести бідолашну тварину до підніжжя гори і відпустити. Я помітив, як навколо падишаха зібрався натовп, серед якого розгледів і Ходжу та рудоволосого карлика.