Чтение онлайн

Байда

Про всіх князів кра­сою Гальшка пиш­на,

Про всіх царів уро­дою ве­лич­на.

Княгиня

Ні, син­ку, бе­зум не бу­ває пи­шен,

Ані за­не­пад ро­зу­му ве­ли­чен.

Господь ска­рав на ній лу­ка­ву матір:

Вдовуючи ди­ти­ну по­яви­ла

Недоноском, не­до­род­ком без­душ­ним.

Нема душі у гарнім тілі в Гальшки.

Вона, мій си­ну, об­раз тілько но­сить

Величної Ост­розької кня­гині.

Від неї виє на то­го бідою,

Хто на її маєтки й рід польститься.

Ти при­ве­зеш мені в отецький за­мок

Страшилище, а не ди­ти­ну лю­бу.

Ти знай­деш у Кос­тецької не до­лю,-

Веселих літ і мо­ло­дощів згу­бу.

Байда

Коли мо­го под­руж­жя ти боїшся,

То я знай­ду собі при­ту­лок інде.

Нехай ту­ман все по­ле пок­ри­ває,

А ма­ти си­на з до­му про­га­няє.

Широкий світ, ще шир­ша на­ша во­ля,

Козацька щас­на й бідо­лаш­на до­ля…

Пійду пос­ли з чу­жих зе­мель віта­ти:

Давно во­ни одп­ра­ви ждуть у ме­не.

Один привів мені ту­рецькі коні,

А дру­гий со­болі привіз мос­ковські.

Хоть ми собі жи­вем у Січі прос­то,

Та нас ве­ликі по­тен­та­ти зна­ють.

Хоть по Дніпру сто­ять ха­ти без­верхі,

Двори не­об­го­род­жені ко­зацькі,

А до ко­го прис­та­не­мо у прий­ми,

Над усіма той візьме пе­ре­ва­гу:

Помститься дос­хо­чу над во­ро­га­ми,

Зневагою відпла­тить за зне­ва­гу.

(Виходить із Тульчинським).

Чути їх співаннє.

Та не спав я нічку тем­ненькую,

Та не бу­ду спа­ти ще й дру­гую:

Ой чо­гось мені тяж­ко

Та на сер­деньку важ­ко,-

Я й сам, мо­лод, не вга­даю.

Княгиня

О пред­ки Виш­не­вецьких і Ко­рецьких,

Фундатори ма­нас­тирів спа­сен­них!

Ви, що скле­пи цер­ковні пос­пов­ня­ли

Лицарськими прес­лав­ни­ми кос­тя­ми!

Чи сниться вам у вашім сні підземнім,

Що ваш по­то­мок хва­литься на зам­ку

Козацькими ко­ша­ми да ха­та­ми,

Пишається наз­ван­ни­ми бра­та­ми?

Йому бай­ду­же батьківщи­ну ки­нуть,

Плачущу матір до­ма за­не­ха­ти

Для тих пус­тинь, ко­чо­вищ за­по­розьких,

Затонів, ко­мишів, лугів Дніпро­вих.

Він Бай­дою зне­важ­ли­во наз­вав­ся,

Титулу Виш­не­вецьких од­цу­рав­ся.-

Не ки­дай же хоть ти ме­не, Кат­ру­сю,

Самітної-бездітної зо­зулі.

Не йди в чер­ниці: я тобі весь за­мок

Окрию тра­ву­ром, як до­мо­ви­ну,

А ти мені по­мо­жеш сльози ли­ти,

По си­нові і день і ніч ту­жи­ти.

Тим пог­ля­дом по­ну­рим ув Ост­розі

На нього смерть, не пан­на, по­зир­ну­ла.

Буяннє се з наз­ван­ни­ми бра­та­ми

Зазначиться кри­ва­ви­ми бо­ями.

Я ба­чу всю йо­го судьбу гря­ду­щу

І чую сер­цем ги­бель не­ми­ну­щу.

(Виходить, схи­лив­шись на Кат­ру­сю).

У Виш­невці на зам­ку крес­то­ва світли­ця, з предківськи­ми порт­ре­та­ми.

Байда, в пер­на­то­му шли­ку, в руці бу­ла­ва, си­дить на ста­ро­давньому стольці. Над ним ко­зак дер­жить бун­чук і хре­ща­тий стяг. По бо­ках сто­ять дво­ря­не-поб­ра­ти­ми і чу­ра.

Байда

Негайно при­ведіть пос­ли до ме­не:

Мені не по нут­ру на­ряд хи­мер­ний.

Колись но­си­ли ми вла­дичні бар­ми,

Та нас у Києві сми­рив та­та­рин,

Тепер по­ту­га на­ша у ко­зацт­ва,

А честь у прос­то­люд­но­му ли­царстві.

Один з поб­ра­тимів

Лицарства прос­то­люд­но­го все панст­во,

Всі ко­ролі, царі й князі бо­яться.

Не тим єсьмо по­тужні, щоб хо­ва­ли

Срібло та зо­ло­то в своїй скарб­ниці,

А тим, що ти­сячі і тьми ко­зацт­ва

Одною во­лею і ду­хом ди­шуть.

Другий

Нехай си­дять на зо­ло­тих прес­то­лах,

Під бал­дахіна­ми із ок­са­ми­ту:

Столець твій, кня­зю, ще тогді прос­ла­вивсь,

Як їх ім'я на світ не на­ро­ди­лось.

Третій

Варязьке сер­це завіща­ли пред­ки

Тобі в наслідство ра­зом із ти­ту­лом,

І ним-то Бай­да сла­вен між ца­ря­ми,

За нього Бай­ду чест­ву­ють да­ра­ми.

Четвертий

Бо чу­ють, що у Бай­ди в руських гру­дях

Сидить за­ло­гою ко­зацька си­ла.

П'ятий

Вона, мов та Фор­ту­на таємни­ча,

Народам щастє чи біду віщує.

Шестий

За ко­го Бай­да на кри­вавім суді

Тягтиме ру­ку, той і візьме го­ру.

Тим і ко­роль впа­дає ко­ло Бай­ди,

І цар мос­ковський, і сул­тан ту­рецький.

Байда

Та де ж пос­ли? Не так ос­ти­ло

Мені на зам­ку че­лядь їх поїти

Да з бе­сур­ме­ном хрис­ти­ян ми­ри­ти,

Як тут сидіти у князькій по­вазі

Серед мо­го ко­зацт­ва-поб­ра­тимст­ва,

Мов той вла­ди­ка по­се­ред попівства.

Тульчинський

Ідуть… Се так мос­каль сту­пає важ­ко.

Таке пре че­ре­во по­пе­ред се­бе,

Що за­да­вив би і ко­ня бах­ма­та.

Під зо­ло­том та жем­чу­га­ми ша­та

В пу­за­тої мос­ковської ка­зю­ки. [10]

Насилу вдвох ве­дуть йо­го під ру­ки.

Силкуючись, дя­ки аж по­потіли,