Чтение онлайн

— Роман Гнатович?!

— Обережно поспитав його, з ким мав розмову, і він сказав, що з Придибою.

— Ех!.. Адже Балюк колишній розвідник,— за­значив гірко.

— Учитель вірив Придибі, як собі. Він врятував йому життя. А Шмигло змикитив, що пахне смале­ним. Ну і попросив Хавару, ніби заради Олі, по­стежити за тобою і про все доповідати йому. І я за­цікавився Придибою. Послав запит у Харків, у тій області він народився, і почав чекати відповіді.

— Не попередив я Балюка, щоб мовчав.

— Він хотів тобі допомогти. Сподівався, що Придиба щось згадає цікаве. А тим часом ти повідомив мені найважливіше. Вгадай що? — Слідчий зупи­нився і лукаво поглядав на мене.

Я гарячково копирсався у пам'яті.

— Про буду на дорозі в Березівку? — запитав я невпевнено.

— Хм, була теж важливий факт. Ну-ну, поду­май,— відверто втішався з моєї скрути.

— Про бороду, яку носив колись Придиба?

— Борода — штрих. Здаєшся?

Мені було соромно визнати себе переможеним, але я досі не бачив тієї провідної нитки, яка б при­вела мене, без допомоги слідчого, до Шмигла.

— Здаюсь.

— Придиба — колишній гицель,— із задоволен­ням сказав Великошич.— Добував собі сировину для кушнірства.

— Який же зв'язок? — стенув я плечима.— Ги­цель.

— Прямий, Арсене. На щастя, ти не знав, що гиц­лі їздили підводами з будами, куди садовили ви­ловлених собак. То який висновок, лейтенант За- гайгора?

Мені стало ще соромніше.

— Вік живи — вік учись,— промимрив я.

— А почув щось незрозуміле, розпитай до дріб­ниць,— повчально додав слідчий.— Я розшукав старожилів, і вони підтвердили, що Придиба до вій­ни і кілька місяців після визволення міста гицелював. Тепер моя підозра зміцніла, але прямих дока­зів ніяких. І тут будівельники у глинищі знаходять останки жінки,— слідчий підійшов до стола і здій­няв газету.— Впізнаєш?

Під нею лежали поруділі жіночі черевики, які ні­би впізнав Балюк. І я вирішив здивувати Сергія Антоновича.

— До вас приходив Роман Гнатович і сказав, що знав власницю цих черевиків.

— Гм, приходив,— посміхнувся Великошич. — Він справді їх бачив на одній жінці, навіть згадав, що на одному на підошві набито шкіряний косячок,— узяв правий черевик і показав мені.

Косячок був.

— Хто ж та жінка?

— Про неї теж далі,— пообіцяв слідчий — 3 роз­повіді Балюка про жінку я зрозумів, що маємо справу з неабияким спритником, до речі, необізна­ним з сучасною криміналістикою, що якоюсь мірою нам допомогло.

— Хто ж та жінка? — нетерпілося мені.

— Зараз,— Великошич розгорнув папку і вийняв пожовклий аркуш паперу.— Балюк наштовхнув ме­не на думку переглянути архів із матеріалами все­союзного розшуку. Й ось що я знайшов. Читай,— подав мені аркуш.

На ньому видруковано фотографію молодої гар­ної жінки з відкритим поглядом, з вінком товстих кіс, викладених калачиком, у сукні з трикутним ви­різом на грудях. Вона достоту копія тієї, яку зна­йшли за образом у Шмигла при обшуку... Сіванич Марта Йосипівна, вчителька, зникла в 1941 році з однорічною донькою Олею. Особливі прикмети: волосся біляве, ніс рівний, очі голубі, на передньому зубові золота коронка...

Раптом у мене майнув здогад.

— Вона — Олина мати?!

— Так.

— І Шмигло її...— у мене не повертався язик ви­мовити страшне слово.

— Так, Арсене.

— То він і не батько Олї?

— Ні. Марта з біженцями аж із Києва дійшла до нашого міста, і тут їй дав притулок Придиба, що жив самотньо,— продовжував розповідь Велико­шич.— Коли він підібрав у глинищі Балюка і при­віз додому, то сховав його в погребі. До Романа , Гнатовича часто навідувалась Марта, приносила їсти, робила перев'язки. Спускалася до нього по драбині, і вчитель завжди спершу бачив її череви­ки. Тому й запам'ятав. Іще Балюк помітив, шо вона і Сава різні. Вона й призналася йому, що Придиба не її чоловік. Словом, якось усе розповіла про себе,

— За що ж він її?

Зізнався, що після вбивства і пограбування Замрики в хліві розглядав коштовності, а тут нагодилась Марта і побачила їх,— слідчий налив з графина склянку води і спрагло випив.— Між ними виникла сварка. Придиба не відбрехався. Потім пу­стив чутку, що вона втекла з якимсь військовим. Але я забіг наперед,— Великошич потер переніс­ся.— Ага, знайшов цей розшук, прикмети збіглись із свідченням Балюка, та доказів чортма, щоб за­арештувати Придибу за вбивство Сіванич, не ка­жучи вже про трьох військових.

— Були ще черевики,— нагадав я.

— Мало. Крім Балюка, їх ніхто не пам'ятав. До того ж від звинувачення Придиба міг легко викру­титись і ми б залишилися ні з чим.

— А кульчики і перстень, які Мошняк подарував своїй дружині?

— Теж припущення, Арсене. Вони побічно дово­дили, що саме в нашому місті знаходились коштов­ності. Ага, щоб не забути. Придиба продав їх ков­баснику, а коли після грошової реформи в сорок сьомому приніс браслет, той злякався і не купив, запитав, де взяв,— і наклав життям. Я знову забіг наперед,— Великошич сів за стіл.— Спритник від­чув, що ти поволі намацуєш його слід. Найдужче він боявся Дубовенко. Здогадався, що бачила його буду на дорозі. А твої відвідини Дубовенко оста­точно переконали його, що вона найнебезпечніший свідок. Тому і рішився на вбивство... Лише на один день запізнилася відповідь з Харкова. На один день,— він скрушно похитав головою.— Придиба виявився бандитом Шмиглом Терентієм Демидовичем, сином куркуля, а Придиба Сава Архипович— убитий ним у двадцять сьомому році голова комне­заму. Шмигло, на прізвисько Кріт, власноруч за­катував учительку, двох комсомольців, вирізав охо­рону ешелону з хлібом. Його, пораненого, зловили, але з госпіталю втік. Усе тут,— поляскав долонею

по старій грубій справі,— записано. В жовтні со­рок четвертого, їдучи з Березівки після гицелювання, зустрів на дорозі твого батька. Він попросив підвезти, пообіцявши добре заплатити. Розговори­лись, і Шмигло зрозумів, що батько віз велику су­му грошей... Потім він майже щовечора, вже на­вмисне, виїздив на березівський шлях. Після Замрики перестав. Показав, де вони поховані: в гаю, лі­воруч, за двісті метрів од містка через Лебідку. От і все. Ти, Арсене, викрив запеклого злочинця.— По­мовчав, по тому співчутливо запитав: — Куди пере­нести останки твого батька?

— У Березівку, до пам'ятника загиблим на вій­ні однесельчанам,— не задумуючись, сказав я.

— Гаразд,— переклав на столі папки, якісь па­пери.— Про наші пошуки я повідомив обласне ке­рівництво карного розшуку, і вони теж підключили­ся до встановлення особи злочинця.

Сергій Антонович зволікав із відповіддю на пи­тання, яке незримо витало в кабінеті. Воно, мабуть, було написане на моєму обличчі, бо слідчий пово­дився так, наче чимось завинив переді мною. Я здо­гадувався, що в Олі знайшовся рідний батько і його адресу роздобув Великошич. Він чесно виконав свій обов'язок.

А чи потрібна мені адреса Олі? Чи я поїду до неї?

— Не горюй, Арсене. Може, з часом усе налаго­диться. Час і робота — найкращі ліки,— задумли­во зауважив Великошич.— Вона в Києві, батько її працює на «Арсеналі» токарем... Шмигло спалив усі документи Марти і записав Олю своєю дочкою. Він по-своєму її любив, цей злочинець, оголошений із двадцять сьомого року поза законом.

Правильно: І злочинець на старість хотів мати прихисток та догляд, скуштувати любові й ласки. Тому й записав Олю дочкою.