Чтение онлайн

До моїх рук потрапив документ авторства проф. Станіслава Владиславовича Кульчицького у вигляді офіційного листа Міністерству юстиції України — без дати, писаний ним як керівником робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН-УПА. З огляду на бандерівсько-талмудичне пояснення суті ОУН-УПА в цьому документі, він, цей документ, вимагає, щоб віднестися до нього.

Документ має претензії кваліфікувати ОУН-УПА з юридичної точки зору і складається з двох основних частин, перша з них.

«Кваліфікація антирадянської діяльності Організації українських націоналістів і Української повстанської армії». В цій частині С.В. Кульчицький, посилаючись на те, що анексія Радянським Союзом Західної України не була визнана міжнародним правом, правильно пише, що «у період з 17 вересня 1939 р. до 11 лютого 1945 р., з точки зору міжнародного права, уродженці Західної України є громадянами Польщі», але чомусь автор листа обмежує це твердження до названого періоду, хоч воно відноситься до всього часу існування Польської держави, на якої території діяла ОУН (бо ж в радянській Україні вона зазнала краху).

В наступній точці листа його автор послуговується неадекватною для історика лексикою, він бо пише, що «утворені ними (тобто громадянами Польщі — В.П.) політичні організації, зокрема Організація українських націоналістів, а також військові формування, зокрема Українська повстанська армія, є організаціями Польської республіки». Одне коротке речення, а стільки в ньому нісенітниць: 1) не «громадяни Польщі», а невеличка кучка (усього 30 осіб!) українських націоналістів, зібралися у січні 1929 року у Відні і там на «Конгресі» проголосили постання ОУН. При нагоді слід звернути увагу на те, що, за українською семантикою, «конгресом» є «з’їзд, нарада з широким представництвом», а отже ті, що проголосили постання ОУН, не були «конгресом», а зібранням горстки людей, котрі, як це видно з постанови, узурпували собі право говорити від імені українського народу. Але до речі: хто з головних творців ОУН був у 1929 році громадянином Польщі? Невже були ними Євген Коновалець, Дмитро Андрієвський, Микола Капустянський, Микола Сціборський, отже ті, котрі були ядром твореної ОУН? Далі: ОУН і УПА, як пише автор листа, були «організаціями і формуваннями Польської республіки». В дійсності ж тільки більшість членів названих формувань були громадянами Польщі — до вересня 1939 року — самозрозуміле, а після нього до 1945 року були вони громадянами Польщі, яка перебувала у т.зв. status quo ante helium, тобто у юридичному довоєнному стані Польської держави, частину якої окупувала Німеччина, а частину анексував Радянський Союз, а ці дії ніколи не були визнані міжнародним правом. А говорити про те, що ОУН (і УПА) були «організаціями і формуваннями Польської республіки» це так само, як говорити, що злочинна група, мафія тощо є формуванням такої або іншої держави. Діяльність на території якоїсь держави не означає, що діючі на ній формування є «формуванням» тієї держави. Як Українська військова організація, так і Організація українських націоналістів були терористичними організаціями, які ставили собі за мету відірвати від Польщі її південно-східні території, а терористична діяльність у цьому напрямі кваліфікувалася як протидержавний злочин, то яким же чином С.Кульчицький хоче увібгати ОУН (і УПА) в рамки «організацій і формувань Польської республіки»?

Далі автор пише, що «за таких умов боротьба членів ОУН і бійців УПА з радянською владою і радянськими силовими структурами кваліфікується як боротьба місцевого українського населення проти чужоземної воєнної інтервенції». Справді карколомний і одночасно талмудичний висновок. «Чужоземна інтервенція» завжди скерована проти держави, а не проти населення. Якщо анексію Західної України можна називати «інтервенцією», то вона була скерована проти Польської держави, то чи «місцеве українське населення» (Західної України) боролося в інтересі Польської республіки?

С.Кульчицький правильно пише, що «після 11 лютого 1945 р. уродженці Західної України, з точки зору міжнародного права стають громадянами СРСР», але ж далі він говорить, що «за таких умов боротьба членів ОУН і бійців УПА з радянською владою і радянськими силовими структурами кваліфікується як громадянська війна в СРСР». Так можна було б писати, коли б:

а) ОУН не була терористичною організацією, коли б вона мала за собою підтримку значущої частини українського населення;

б) коли б УПА була добровільним, а не терором утвореним формуванням;

в) коли б ОУН-УПА дійсно «вела боротьбу... з радянською владою і радянськими силовими структурами».

Тільки за таких умов можна було б говорити про «громадянську війну в СРСР». Тим часом,

до а): ОУН від самого постання до щонайменше 1950 року була терористичною організацією, яка під час II світової війни і після неї не мала підтримки з боку українського народу, який не бажав мати української держави фашистського типу;

до б): УПА була шляхом терору побудованим формуванням, уже в травні 1943 року в її складі було понад 50% терором залучених до неї українців Волині, а на кінець 1943 року в ній терором залучених було не менше 90%. Кістяком посталої на Волині УПА були перші сотні галичан, командний склад ОУН Бандери покликала зі складу колишніх батальйонів Нахтігаль і Роланд, як теж з політично й організаційно підпорядкованій ОУН Бандери Української допоміжної поліції. При цьому С.Кульчицький чомусь не згадує про суттєве формування ОУН Бандери — про «Службу безпеки», яка тероризувала українське населення, силоміць залучала його в ряди УПА, застосовувала публічні тортури до непокірних тощо (не згадуючи про тортури «третього ступеня» — станок, тобто підвішування над багаттям підозрілого у зраді члена ОУН чи учасника УПА в ході його допитування);

до в): «боротьба» ОУН-УПА (по суті не УПА, а «боївок» ОУН Бандери, зокрема зі «Служби безпеки») у 1944–1950 роках зводилася до потаємних, іноді тільки для демонстрації-залякування, публічних вбивств українського населення: голів і секретарів сільських рад, голів колгоспів, трактористів, вчителів, агрономів, міліціонерів (останніх потайки, не в сутичках). Це й була, за С.Кульчицьким, «боротьба» з радянською владою та її силовими структурами. Якщо структури ОУН Бандери вбивали цих людей тому, що вони були прихильниками радянської влади, то це згідно з постановою ООН від 1948 року кваліфікується як народовбивство-геноцид. А коли йдеться про силові радянські структури, то від них рештки «бійців» ОУН-УПА ховалися, а коли їх викривали у «схронах», відстрілювалися, іноді тільки підривали себе гранатами. Це й була «боротьба» з тими силами.

Про ці факти, які підверджуються архівними документами, зокрема ж авторства структур ОУН-УПА-СБ, професор С.Кульчицький знає, але не бере їх до уваги, він їх цілеспрямовано замовчує. Він же з певністю знає про вчинені структурами ОУН Бандери в 1941–1950 роках масові вбивства українського населення. Нижче підписаний 2003 року опублікував польською і українською мовами понад 5000 прізвищ українських жертв бандерівської ОУН, вказуючи, що географія їх вчинення дозволяє зробити висновок, за яким у названих роках від рук структур бандерівської ОУН загинуло щонайменше 80 тисяч українського цивільного населення.

У другій частині листа «Кваліфікація відносин Організації українських націоналістів і Української повстанської армії з Німеччиною і Польщею» його автор допускається викривлення історії. Якщо можна говорити про відносини ОУН і УПА з Німеччиною, то вже про будь-які відносини з Польщею не може бути мови, тому що не може бути мови про відносини злочинної групи чи організації з правоохоронними органами, адже щось інше відносини, а що інше відношення. Оцим «відношенням ОУН з Польщею» С.Кульчицький намагається кваліфікувати ОУН «стороною», «суб’єктом» відносин.

Відносини ОУН з Німеччиною мали місце до 1933 року з Веймарською республікою, а від 1933 року з гітлерівською Німеччиною, вони зводилися до служіння ОУН Німеччині, за що остання виплачувала Проводові ОУН гроші. Відносини ОУН Мельника з гітлерівською Німеччиною тривали до часу падіння останньої, натомість у відносинах ОУН Бандери з Німеччиною була перерва — від квітня до грудня 1943 року, бо ж до кінця 1942 року бандерівське формування 201 батальйон Schutzmannshaften (утворений з батальйонів «Нахтігаль» і «Роланд») з Романом Шухевичем і Євгеном Побігущим на чолі перебували на службі Німеччини, на її ж службі до квітня 1943 року перебувала бандерівська Українська допоміжна поліція. Отже, повторімо, перерва у відносинах ОУН Бандери з Німеччиною тривала від квітня до грудня 1943 року, тоді ОУН-УПА домовилися з Німеччиною про співдію проти Радянського Союзу: ОУН-УПА постачала Німеччині розвідувальні дані, а Німеччина за це давала ОУН-УПА зброю, боєприпаси тощо.

Натомість ніколи не існувало відносин ОУН чи УПА з Польщею, терор ОУН в довоєнний період проти польської влади не можна називати відносинами з Польщею, як теж масові вбивства бандерівцями польського беззахисного населення у 1943–1944 роках не можна називати відносинами. У відносинах можуть перебувати, навіть ворожі до себе, юридичне рівноправні суб’єкти, але не злочинна організація з державою.

С.Кульчицький ставить під сумнів співробітництво ОУН і УПА з Німеччиною, пишучи «якби воно мало місце». Знання документів і літератури з ділянки співпраці ОУН з Німеччиною дозволяє сформулювати на адресу С.Кульчицького закид маніпуляції історичними фактами.