Чтение онлайн

— Живий. Прийміть з рук у руки. Та дивіться, щоб не задихнувся. Я йому в рот цілий індивідуальний пакет забив.

— Оце спритно! — Другий підводник відкинув кінець плащ-палатки, поглянув на бліде обличчя у густій чорній щетині. — Хлопці будуть задоволені. А то з початку війни скільки їх здалека потопили, а поблизу не бачили жодного. Коли їхні кораблі на дно пускали, мріяли: хоча б одного за волосся витягти, подивитися, які вони, ці фашисти.

— Тепер налюбуєтесь, — твердо сказав Агєєв. — Дивитися особливо нема на що. Ви тільки його в море не впустіть помилково. Тепер він наш казенний інвентар.

Підводники відштовхнулися од каміння. Гребли в напрямку підводного човна, який ледве виднівся вдалині.

— Ну, товаришу Агєєв, — сказав Медведєв, піднімаючи рюкзак, — тепер командуйте походом. Куди поведете нас? Завдання вам відоме?

— Так точно, відоме… Хочу вас повести на висоту Чайчин дзьоб сопками, гірськими оленячими стежками, куди німцям, хоч вони й гірські єгері, повік не добратися. Поки що безлюдними місцями підемо, можна і вдень, а дійдемо до опорних пунктів — треба до темряви сховатись.

Він підняв голову, неначе нюхаючи повітря.

— Вітер скоро зміниться, туман розжене. Та й сонечко вже сходить. Тут о десятій годині патруль з опорного пункту буде вартового змінювати. То, може, розберемо речі і… повний вперед?

— Повний вперед, — повторив Медведєв.

Вони йшли по мокрому, слизькому, обплутаному морською травою камінню. Море вдалині закипіло, рубка підчовна сховалася під хвилями. Розвилки колючого дроту, мов фантастичний чагарник, вимальовувалися у розколині між скелями.

— Товаришу командир, прошу йти за мною слід у слід, — сказав, обертаючись, Агєєв, — берег, бачте, мінований, якщо куди попало ступати, то, дивись, і кишки вирве. Там, трохи далі, дохлий тюлень лежить — надало йому на міну нарватися…

У дротяному загородженні був зроблений вузький прохід. Агєєв обережно розширив його, прослизнув сам, допоміг пролізти Медведєву. Розвиднялося все дужче. Іржаві переплетені шипи звідусіль тягнулися до одягу.

— Дріт краще не смикати, — Агєєв допомагав пролізти Фролову, підтримуючи його рюкзак, — він, можливо, з мінним полем зв’язаний, хто його знає.

— Я тепер сам вогненебезпечний, — Фролов випростався, поправляючи гранати на поясі. — Людина-торпеда! Бачиш, — увесь боєзапасами обвішаний.

Він по-дружньому і широко посміхнувся Агєєву, але не зустрів усмішки у відповідь.

Розвідник дивився холодно і ніби згорда. Був роздосадуваний чимось. Витягнув з кишені маленьку люльку з рівним мундштуком, не запалюючи, взяв у зуби, почав посмоктувати, відвернувшись від сигнальника. Пройшов уперед кілька кроків.

— Товаришу командир, тепер можна йти і не один за одним, шлях вільний. Тільки прохання — вбік не відходити.

Вони йшли болотною розколиною вздовж струмочка, що біг по камінню. Болотне купиння чвакало під ногами. Фролов тихенько чиркнув сірником, прикурив, наздогнав розвідника. Діма Фролов з усіма любив підтримувати хороші взаємини.

— Прикурюйте, товаришу провідник у пустелі! У вас, здається, вогоньку немає.

Агєєв різко обернувся до нього. Фролов мало не відсахнувся, зустрівши суворий, знищуючий погляд.

— Вам хто дозволив курити, товаришу червонофлотець?

— Мені?.. Я гадав, можна… Адже ти люльку жуєш… — Фролов розгублено дивився на Медведєва. — Товаришу старший лейтенант…

— Зараз тут командує старшина, — суворо сказав Медведєв. — Треба було спитати дозволу в нього.

— А я можу й кинути, товаришу старший лейтенант! — Фролов зовсім засмутився, кинув самокрутку на каміння. — Я ж йому хотів зробити послугу.

Із здивуванням він побачив, що розвідник нахилився, підняв самокрутку, поклав її в кишеню. Але ще більше здивувало його швидке, різке запитання.

— Запальничкою прикурювали чи сірником?

— Ну, сірником, — Фролов поправив автомат, досадливо сплюнув.

— Де сірника кинули?

Фролов подивився з обуренням. Йому здалося, що розвідник сміється з нього.

— Не знаю, де кинув… Може, вважатимемо інцидент вичерпаним, товаришу старшина?

Агєєв обернувся до Медведєва.

— Товаришу командир, прошу вашого наказу червонофлотцеві знайти цей сірник.

Медведєв теж дивився здивовано.

— Чи потрібно це, старшина… у такому безлюдному місці?..

— Потрібно, товаришу командир. Йдемо на важливу операцію, ніхто не повинен знати, що ми висадилися тут. Накажіть розшукати сірник.

— Виконуйте наказ, Фролов, — сказав Медведєв.

Повільно, всією постаттю виявляючи приховане обурення, Фролов пішов уздовж мокрого каміння. Де, в який бік він кинув треклятого сірника? Може, його давно поніс струмочок… Клятий причепа-розвідник ішов поруч, теж вдивляючись у грунт.

Розшуки тривали довго.

Фролов обурювався, але він одержав наказ і повинен був сумлінно виконати його. З усіх сил вдивлявся в гострі розколини серед темного каміння, ще огорнутого напівтемрявою, у сріблясті плями моху.

Може, старшина і правий. Попереджували ж їх перед походом, що на ворожій території не можна залишати ніяких слідів свого перебування. Але малесенький сірник на цьому безлюдному березі! Він

пригадував, що прикурив обережно, прикривши долонями вогник, хоча й знав, що єдиний ворожий вартовий, який був поблизу, знешкоджений Агєєвим. А от про сірника забув.

Чим більше він шукав, тим дужче звинувачував себе. «Поганий ти розвідник, Дімко Фролов, легковажний ти хлопець… Завдав товаришам зайвої роботи…» Він бачив, як Агєєв, нарешті, розігнувся, підійшов до Медведєва.

— Не знайти в таких присмерках, товаришу командир, — гірко сказав розвідник. — А затримуватися тут більше не можна. Що ж, може, обійдеться як-небудь… Дозвольте рушати далі?

— Ходімо, старшина, — сказав Медведєв.

Вони йшли вперед. Запах моря лишався позаду, змінювався запахом гниючих рослин. Оранжовим м’яким світлом наливався край неба за пасмом скель. Неначе освітлені зсередини, піднімалися звідти легкі хмари.

Ущелина вела вгору в хаос здибленого, нагромадженого один на одного, відшліфованого вітрами каміння. Далекі округлі хребти м’яко вимальовувалися у ранковому небі. Деякі висоти наче димилися: їх огортали смуги голубого туману.