Чтение онлайн

Потім я закричала від жаху і прокинулася.

Зелені цифри електронного будильника на тумбочці біля ліжка показували третю ночі. Біля мене тихо сопів Михайло — може, я й не кричала насправді, лише в уяві. Я полегшено зітхнула і провела рукою по тілу. Моя нічна сорочка була вся мокрісінька від поту. Воно й не дивно, побачити таке уві сні... Хоча це вже занадто. Цікаво, а від щастя бувають стреси? Напевно так, адже я почувалася щасливою, що переїхала сюди, мені страшенно сподобався цей дім, а ще... мені й досі здавалося, що хтось тримає мене за щиколотки. Сяк-так перевівши дух, я підвелася з ліжка і, похитуючись, рушила до валізи в кутку кімнати, у якій кублилися мої ще не розібрані речі. Навпомацки знайшла якусь футболку, скинула просякнуту потом сорочку прямо на підлогу й натягнула сухе, насолоджуючись цим відчуттям, як ще кілька годин тому насолоджувалася червоним шампанським, моїм улюбленим. Вечеря вдалася на славу, Михась розстарався, та все ж не варто було мені аж стільки пити. Алкоголь долучився до втоми від переїзду, плюс чимале емоційне навантаження — кажуть, новосілля лише на кілька балів менш травматичне, аніж розлучення — і ось результат. Кіт, який ходить задки, тіні в дзеркалі — і на додачу такий кошмар, що не в кожному фільмі жахів зустрінеш. Та нічого. Скоро все владнається, все піде своїм порядком, а поки що чому б мені не зануритися під ковдру і не погріти боки об теплу спину Михайла? Сказано-зроблено. Я знову вмостилася на ліжку, покрутилася, влаштовуючись зручніше, і смачно позіхнула, готуючись заплющити очі і покликати солодкі сни. Мій погляд вдруге впав на тумбочку із годинником. Біля неї смутно маячила якась постать. Сірувато-біла в цій темряві й... маленька, зовсім дитяча. Мені стало холодно, я часто-часто закліпала повіками, перш ніж ще раз глянути туди, де на мене чекало чергове марення.

Біля тумбочки нікого не було.

«Пити треба менше, Аліно, — сказала я собі. — У всьому потрібна міра. От тоді й не будуть увижатися ані прозорі дитинчата, ані зелені чортенята. Амінь».

І з цією тверезою думкою я нарешті заснула. Міцно, без сновидінь.

9. / Михайло / Дім, любий дім

Увесь наступний день був присвячений розбиранню речей — Аліна невтомно носилася по хаті з кімнати в кімнату, як павучок, що прагне оповити увесь дім, тільки не павутиною, а своїми уявленнями про ідеальну оселю. Одежу в шафи, новопридбані занавіски на вікна, килимки під кожні двері, консервацію в комору. Коли увесь скарб нарешті знайшов своє місце в будинку і той набув вигляду справжнього затишного людського житла, дружина зайнялася облаштуванням свого кабінету. Після кількох захоплених вигуків, що стосувалися мальовничого виду за вікном, вона заходилася творити своє робоче місце з виглядом людини, яка абсолютно точно знає, де і що має стояти. Вирішивши не заважати їй, я самоусунувся від допомоги й пішов шукати Тигру, аби показати старому товстуну прилеглі території. Йому мало сподобатися тут: що таке бездушна коробка у загазованому місті в порівнянні зі справжнім лісом, повним дрібних пташок та інших цікавинок? Я сумнівався, що наше смугасте ледащо вполює навіть равлика, тому лісові мешканці могли бути спокійними за себе, зате місця для неквапних прогулянок йому тут більш ніж достатньо.

Намарно обійшовши обидва поверхи, я з подивом знайшов Тигру на нашій веранді, за зачиненими дверима. Він згорбився у дальньому кутку і, коли я зайшов, лише кинув на мене похмурий погляд, геть нетиповий для нього.

— Старий, якого дідька ти тут робиш? — Я підійшов, присів і почухав його за вухом. Раніше цього було достатньо, аби кіт почав голосно муркотіти, а потім взагалі перекинувся догори лапами, але зараз він прийняв ласку мовчки.

— Ти що, всю ніч тут просидів? — Я згадав, що після нашого з Лі учорашнього бенкету не бачив Тигру в домі, але тоді не звернув на це особливої уваги — кіт мав звичку залазити в наше ліжко серед ночі й довго вмощуватися, при цьому обов’язково наступаючи мені на промежину. Але вночі він теж не з’явився. — Ти не захворів часом?

Тигра промовчав. Я взяв його на руки, збираючись віднести в дім. Він дозволив це неохоче, лише щось невдоволено буркнув. Та з кожним моїм кроком у глиб будинку його тіло почало відчутно напружуватися, немов кулак, що передчуває серйозну бійку. А коли я увійшов разом з ним до вітальні, кіт неначе сказився. Він загорлав так протяжно, що в мене волосся встало дибки; потім запустив пазурі мені у груди прямо через сорочку, здалося, що в тіло уп’ялися кілька велетенських рибальських гачків (і чому ми їх не зістригли?), і, перестрибнувши через моє плече, гепнувся на підлогу й чкурнув у прочинені двері на двір. Я тільки й устиг скрикнути:

— Ай, твою маму, зараза-а-а!

На мій крик зі свого кабінету вискочила Лі й вирячилася на мене. Було на що подивитися — сорочка на грудях повисла смужками, а тканина навколо них швидко розквітла плямами крові.

— Миханю, що... що це було?

Вона не впізнала крик свого смугастого улюбленця. Мабуть, вирішила, що це я загорлав. Та я й сам ніколи не чув від нашого кота такого лементу. Здурів він чи що, чорт забирай?!

— Ця смугаста паскуда мене розпанахала, — прошипів я, притулившись до стіни. — Взяв його на руки, хотів занести до будинку. І ось.

— Господи. Ходи сюди, треба змазати подряпини.

Аліна завела мене до ванної кімнати, де я клаптями зідрав із себе сорочку (а була ж зовсім новісінька) і сів на краєчок ванни. Дружина між тим витягла з аптечки перекис, йод, шматок бинта і пластир. Продезінфікувала рани, а потім швиденько розмалювала їх йодом, від чого я знову завив:

— А-а, щоб його!

— Учора відразу по приїзді Тигра теж дивно поводився, — сказала Аліна, холоднокровно накладаючи на моє тіло смужки пластиру. — У нашій спальні, пам’ятаєш? Зашипів, неначе побачив щось. Він мене просто перелякав.

— Зараз знайду ремінь і дам йому добрячих чортів, — злобливо пообіцяв я, хоч і не був упевнений, чи дійсно я збираюся це зробити. — Клята тварюка.

— Припини, Миханю. Він чогось боїться.

— Чого він може боятися у його віці?! Вже давно не кошеня.

— Можливо, це через переїзд. — Аліна наклеїла останню смужку й обережно поцілувала постраждале місце. — Для котів будь-який переїзд — це стрес. Він же в нас корінний городянин. А може... може він дійсно щось бачить тут?

— Ага, привида померлого кота попередніх хазяїв. Тільки не треба мені метафізики. — Я підвівся на ноги й глянув на своє відображення у дзеркалі. Раптом зауважив, що сивини в моєму волоссі майже немає. Дивина. — Ми його розбалували, та й усе. Хай краще не підходить до мене щонайменше тиждень, бо отримає капцем під зад.

Втім, Тигра і не підходив. Він узагалі не бажав виходити зі свого кутку на веранді. На «киць-киць» Аліни й грюкіт персональної миски не реагував, тому дружина досить скоро покинула свої спроби витягти кота звідти й стала годувати його прямо там. Я бачив, що ця дивна поведінка смугастого збентежила її, і втішав її тим, що це в нього така адаптація, а щойно Тигра звикнеться з думкою, що ми тут всерйоз і надовго, то знову стане компанійським хлопцем. Я й сам хотів сподіватися на це. Не дивлячись на те, що подряпини боліли ще кілька днів, злість на тварину минулася досить скоро. Мені навіть почало бракувати його нічних тупцювань по моєму животу.

Адаптація самої Аліни проходила куди швидше. Перші дні після її приїзду ми гуляли практично з ранку до ночі, неначе намагаючись компенсувати попередній стаж життя у Києві: блукали лісом навколо нашої ділянки, вдихаючи чисте повітря на повні груди, або ж прогулювалися шляхом аж до Зеленого. Коли ми верталися додому, я витягав з кухні на двір невеличкий стіл, і ми обідали й вечеряли на свіжому повітрі — мисливськими ковбасками, котрих я купив у Кардашеві аж три кіла і без яких віднині не міг прожити ані дня; курячими шашликами; печеною картоплею; нарешті, юшкою з дрібних карасиків, насмиканих з нашого озерця. Ми сиділи на колоді, вдихали ароматний дим вогнища й спостерігали, як вересневе сонце тоне між стовбурів, з кожним днем дедалі раніше. Поки ми були надворі, Тигра теж складав нам компанію: сидів поруч, обкрутившись хвостом, і філософськи споглядав хитання верхівок дерев, однак заходити в будинок все ще відмовлявся. А я більше не ризикував його примушувати.

Лі порушила свою обіцянку на четвертий день. Як правило, я прокидався раніше за неї, але цього ранку отямився від украй неспокійного сну (в тому моторошному видінні я сидів поруч з якоюсь страшною жінкою без очей і зовсім не міг поворушитися) в порожньому ліжку. Прийшовши до тями й відчувши бажання ковтнути холодної води, я пішов униз і ще на сходах почув торохтіння її клавіатури. Судячи зі швидкості натискання на бідолашні клавіші, які невідомо чому не розліталися в різні боки, як попкорн з розпеченої сковорідки, мою дружину відвідала не якась там тендітна муза, а ціла Монсеррат Кабальє. Це, мабуть, той останній її роман, котрий забуксував було у Києві. Зате тепер тріскотіння, що линуло з-за зачинених дверей кабінету, обнадіювало — зміна оточення далася взнаки, й Аліні знову працюється добре. Я мав би радіти цьому... але чомусь не радів. Може, це все через кошмарний сон, але гарячковий перестук пластикових квадратиків під пальцями дружини здався мені неприємним.

Я підійшов до дзеркала на стіні. До люстра, яке вона назвала тріснутим. Вічно бовкне якусь нісенітницю. Де ті тріщини? Я провів пальцями по бездоганно рівній поверхні, потім подивився відображенню в очі. Вони таки карі.

І сивина у волоссі нікуди не ділася. І взагалі обличчя навпроти мене якесь дивне. Наче й моє звичайне віддзеркалення, але вилиці немовби випирають більше, губи стали вужчі, погляд набув пронизливості, а між бровами пролягла глибока зморшка, що нагадала палю, на які в давнину живцем нахромлювали людей. Чудне лице... Моє й не моє водночас. Таке відображення подобалося мені набагато більше за те, звичайне, що у дзеркалі на аптечці. Може, це люстро відбиває кращий бік мене? Не дарма воно мені припало до душі, щойно я його побачив...