Чтение онлайн

Я рвучко звелася і захиталася, відчувши, що сп’яніла куди сильніше, аніж здавалося. І безсило квакнула навздогін Валерії:

— Сподіваюся, ми візьмемо таксі?

— Ага, зараз. Ще не було мені куди гроші викинути, маючи власне авто.

— Але ж ми п’яні!

— За себе говори. Я лише трохи випила. Ну? — Лера стояла у кухонних дверях, як портрет у рамі — гарна, розкута і зла. І дуже стривожена. — Ти зі мною чи ні?

Екстрасенс Таня мешкала на околиці Києва, в лісистому районі, вельми тихому і привітному. По війні полонені німці набудували тут безліч двох- і триповерхових цегляних будиночків, що в народі називалися «сталінками» — з високими стелями та товстими стінами, затишних і стильних. У Тетяни, як пояснила мені подруга, недбало витискаючи зі свого джипа-всюдихода сто двадцять кеме на столичному шосе, була трикімнатна квартира, куплена за гонорар, отриманий за вигнання привидів із дому якоїсь дами-депутата. Разом з привидами пішов і чоловік гранд-дами, причому, за чутками, до екстрасенса, але останнє лише збільшило суму гонорару. Щоправда, з тим чоловіком Тетяна давно розбіглася і наразі жила сама, що суттєво спрощувало справу. Мало хто із чоловіків буде в захваті спостерігати, як дружина пропадає бозна-де днями, як не тижнями, не ночує вдома, а повертається бліда і змучена, з темними колами під очима та порепаними вустами, ще й навідріз відмовляється від усіх подружніх обов’язків, окрім миття посуду, мотивуючи це тим, що постує для очищення. На той момент, коли Лера в силу прибуття до місця призначення перестала думати, що її джип — це «Конкорд», і подзвонила у двері Тетяни, я знала про екстрасенса майже все, навіть розмір одежі. Та все ж виявилася не готовою до вигляду жінки, що відчинила нам. Чорнява і похмура, вбрана в усе чорне, крихітного зросту, з жирно підведеними очима кольору газового полум’я і яскраво нафарбованими крупними вустами, вона здалася мені героїнею дешевої пародії на хороший фільм жахів, переконливою, як душ із поливалки в якості дощу. Не вітаючись, взагалі не зронивши жодного слова, вона просто посторонилася, пропускаючи нас у коридор, а потім розвернулася і пішла, не озираючись. Ми рушили за нею. Я зразу відчула, що будинок наскрізь просякнутий якимись екзотичними пахощами.

— Ти їй теж сподобалася, одразу видно, — прошепотіла мені Валерія, і я ледь стрималася, щоб не спитати, з чого ж це, в біса, видно — з її спини? — Ти, головне, мовчи. Зовсім. Говоритимеш, як тебе спитають, ясно? І всі свої шпильки тримай при собі. За потреби — ковтай. Зрозуміло?

Я кивнула, як китайський болванчик. Втома від довгої подорожі та стрес від усього пережитого чавунною вагою налягли на мої плечі. Мене знову заколотило, як було завжди, коли я знесилювалася або нервувала. Екстрасенс Таня між тим з’явилася із надр кімнати, у якій було зникла, залишивши нас у вітальні, і в її пронизливих очах промайнуло щось схоже на співчуття.

— Прошу, — рука з довгими аристократичними пальцями вказала на крісла обабіч журнального столика, заваленого різною містичною періодикою (хоча мені здалося, що це виключно для антуражу), і ми з Лерою слухняно опустилися на продавлені багатьма сідницями подушки. — Чаю, кави? — звертаючись до мене, поцікавилась жіночка. На Леру вона не зважала, але подругу це, на диво, не бентежило.

— Чаю, будь ласка, — попросила я і зразу ж осіклася, наштрикнувшись на незадоволений позирк Валерії, і мстиво додала, — а Лері — кави.

Господиня кивнула і рушила на кухню, а я прошепотіла:

— Ну, що таке? Вона сама запропонувала. Крім того, протверезіти тобі не завадить.

— Я твереза, як скло. А ти сюди у справі приїхала чи чаї ганяти? Сама, до речі, пила не менш за мене.

— Я не сідала за кермо.

Тетяна — хоча вона, до речі, так і не назвалася — знову виникла у дверях з тацею, на якій парувало три глиняних горнятка, стояла цукерниця і мініатюрний глечик для вершків, і вправно примостила усе вищезгадане на столик.

— Я не знала, як ви любите, — її голос дисонував із загальним виглядом і звучав мелодійно, як дзвіночок. — Тому принесла цукор і вершки. Якщо ви почекаєте ще хвилинку, я нарешті вмиюся, бо від цього макіяжу я сама собі здаюся клоунесою. Не знаю, що на мене найшло, коли я так мазалася. Я миттю.

— Послухай, — мовила я до Лери, коли з ванної долинув шум води, — а ти впевнена, що вона допоможе? Вона не виглядає як жінка, здатна впоратися з привидами. Вона...

— Схожа на гнома-акселерата, я знаю. Але вона найкраща. Я бачила її в ділі, — голос подруги здригнувся, і я здивовано вирячилася на Леру. — Давно це було, і я не люблю про це згадувати, але заради тебе... Нічого не вийде без віри, Лі. Ти мусиш вірити — їй і у неї. Тому я розповім.

Валерія вбухала у свою каву всі вершки, від чого на блюдце потекла білувато-бежева рідина, випила те все єдиним ковтком, кашлянула, скосила очі на двері і понизила голос до шепоту, такого тихого, що кожне друге слово мені довелося читати по губах.

— То було рівно двадцять років тому. Ми тоді з нею щойно познайомилися. Зійшлися на якійсь вечірці в універі: я тоді щойно вступила на історичний, а вона закінчувала факультет психології, останній курс і все таке... Доросла жінка, вся огорнута таємницями, немов туманом. Ми заприязнилися — не найкращі подруги, як-от із тобою, але приятельки. Зустрічалися кілька разів — плітки, кава, танці, хлопці... Але тієї ночі її зі мною не було.

— Якої ночі?..

— Тієї, коли я та Женька бавилися спіритизмом. Ніч перед Різдвом.

— Ви що, ідіоти?

— Ну, не всі ж такі премудрі, як ти, преподобна матінко, у свої вісімнадцять, — огризнулась Лера. — Ти не питаєш, хто такий Женька?.. Ну й правильно. Я тобі й так поясню. Він був моїм нареченим — ти не повіриш, але я насправді збиралася заміж, ледь досягнувши повноліття! А Євген... він вважав те, що я вмію ворожити, страшенно захопливим. Його зачаровувало, що я можу бачити майбутнє, а сам він цікавився окультизмом, магією... Одним словом, ми догралися. Тієї ночі ми вирішили викликати чорта. І він прийшов.

— Леро...

— Я ледве встигла перевернути дошку та дзеркало, але секунд двадцять ми обоє бачили його, так би мовити, в усій красі. Нестерпно смерділо сіркою, було і холодно, і жарко водночас, а він... чи воно... у мене й досі деколи бувають кошмари, люба. У тих снах я бачу його, знову і знову. Він забирає у мене Женю.

— Я ...

— Він насправді забрав його. Геник збожеволів від жаху, з мого дому його забрала «швидка», а за рік він наклав на себе руки в психушці. Десь знайшов чайну ложку, загострив її, як лезо, і перепиляв собі вени.

— Господи...

— Ага. Але я про Таню. Вона довідалася про те, що сталося. Не від мене, звичайно, — я не хотіла загриміти до Павловки, оповідаючи всім, що зустрілася з нечистим. І вже точно не від Жені. Але вона знала. І те, що сталося тієї ночі, і те, що після неї у мене в хаті почало коїтися таке, що твій полтергейст, мабуть, дитячим садком виглядає поруч із усім тим. Я не можу про це говорити, мені заборонено, але... один крихітний епізод, найбільш невинний... Коли я прокидалася ранком, усі голки, шпильки та булавки для шиття стирчали в моїх щоках, наче у поролонових подушечках. Усі голки з усіх моїх трьох кімнат. Це було жахливо.

— І що ж Таня?..

— А Таня кількома словами, але дуже ємко, описала усе, що відбулося тієї ночі, так, ніби вона теж там була, і запропонувала свою допомогу.

— А ти?..

— Я, так би мовити, засумнівалася у її профпридатності. Метр на стільці в кашкеті, а збирається тягатися з нечистим! Я їй так і сказала. А вона відповіла, що тоді я можу й надалі насолоджуватися життям із потойбічним, аж доки просто не помру. Або помру не просто. Що мені залишалося? Лише погодитися. Про те, що саме вона робила, я розказувати теж не буду — маю виразне враження, що скоро ти побачиш те на власні очі, але... вона впоралася. Він відступився від мене. Сподіваюся, назавжди.

— І після цього ти ще й ворожиш? — жахнулася я.

— Ну, ти ж в курсі, шибайголова — моє друге ім’я.

Я приголомшено замовкла, але ненадовго. Ледь до мене повернулася здатність говорити, як я згадала дещо, що весь час дивувало мене у Валерії. Вона могла матюкатися, як боцман, знала лайки з багатьох мов, але жодного разу за весь час нашої дружби я не чула, щоб вона сказала «чорт забирай». Або «хай йому грець»! Чи, приміром, «дідько б його вхопив!». Лера примудрялася використовувати під час сварки навіть імена літературних героїв та історичних осіб, вигукуючи «І-пать-ій Коловрат!» з такими акцентами, що й дошкільнятку стало б ясно, що вона хотіла сказати — але слово «чорт» було для неї табу. В усіх варіаціях.