Чтение онлайн

– Добрий шворiнь…

– Пайдьом дальше!..

Вийшли. Помалу затихала хода…

Корецький зрозумiв: вони шукали його. Але вже не було нi страху, нi бажання втiкати чи боронитись. Якась байдужiсть страшенна… i втома… Сон налягав на очi… Заплющив їх i зразу ж заснув.

Прокинувся, як уже було зовсiм темно. Вдивляючися в темряву, ледве помiтив трохи яснiший клаптик хмарного неба, видний крiзь дверi в другому кiнцi шопи. Пiдвiвся i встав, - почував у собi силу. Голова не болiла вже так. Мiг iти. Куди?

Вiдразу все згадав. Не знає, де Таля й дiти i що з ними. Страх обняв його. Кинувся з шопи й вибiг пiд небо.

Глянув через яр на школу: нi одно вiкно не свiтилося. Дома нема її, - мусить бути в Петра. Позирнув туди, де уявляв собi Петрову хату, але й там було темно. Невже вiн так довго спав, i це вже була глупа нiч? Хотiв глянути на годинник, але не знайшов його. Згадав, що Михайло хвалився його годинником. А, он що: його шукають, можуть убити… треба бути обережним… Та все ж мусить зараз пiти до Петра, довiдатися про Талю й дiтей.

Враз помiтив по той бiк яру, коло школи щось… щось, мов чоловiк верхи… Вiн об'їздив сад, повертав конем туди й сюди. Потiм десь узявся й другий такий, з'їхалися й тодi повернули назад та й покрились у темрявi.

Силкувався зрозумiти, що воно таке, та нiяк не мiг догадатися. I враз його думки перепинив якийсь згук - жалiбний, безнадiйний… Вiн перебив тишу й потягся в повiтрi довгою-довгою ниткою… Там, у темрявi, бiля школи…

– Гаву-у-у-у!.. гаву-у-у!..

Було стiльки суму й одчаю, стiльки болю в тому виттi, що ставало моторошно. Корецький пiзнав голос: це був Катай. Покинутий, самотнiй, вiн плакав на зруйнованому дворищi…

Вiн плакав… йому було жалко… А тi… а тим, що руйнували…

Але де ж Таля? Катай побiг тодi з нею…

Швидко пiшов, простуючи до Петрової хати. Пройшов до яру, де вiн завертає, зiйшов наниз i знову видерся просто до Петрового городу. Перелiз через тин i, плутаючись у якомусь посохлому бадиллi, пройшов до току, а з току фiрткою в двiр. У хатi не свiтилося. Гавкнув був собака й кинувся до Корецького, але, пiзнавши його, зараз стих i почав лащитися.

– А хто там ходить?
– почувся тихо Петрiв голос, i з-пiд хати одрiзнилася темна постать i пiшла назустрiч Корецькому.

– Це я, Петре…

Петро кинувся до його, вхопив за руку i, не кажучи нi слова, повiв назад на тiк у клуню. Ввiйшли в середину. Петро причинив дверi й мовчки повiв його серед темряви аж у найдальший куток.

– Сiдайте тут!
– промовив пошепки Петро й сiпнув Корецького вниз. Обидва посiдали на снопи. Тодi, схилившися йому до вуха, Петро зашепотiв:

– Прислано вас арештувати. Селом їздять козаки в шукають вас скрiзь… Були вже в мене, в Якова, в Панаса… Кажуть: попадемо - живого не випустимо…

Корецький зрозумiв тепер, що то за їздцi були бiля школи.

– А Наталя Миколаївна, дiти - де?

– Не турбуйтесь… Вони живi й здоровi…

– Та де вони?

– Одвiз я… в Гайки…

Гайки - то був хутiр Талиного батька, заможного козака, сумежно з великим селом Грабiвкою.

– Ми так думали, - шепотiв далi Петро, - що хоч Наталю Миколаївну тут i не займають, та все ж краще їм бути поки що, далi вiд Ладинки. Вони спершу не хотiли їхати, - все за вас журилися… хотiли вас шукати… Та я вмовив… Вони б шукали, а за їми слiдком козаки їздили б… Та трохи таки, признатися, й прибрехав: сказав, що вас зовсiм не занято… що ви в лiсi тепер… Вони повiрили…

Написали до вас записку… То це недавно тiльки вернувся, одвiзши…

– Спасибi, Петре!.. А дiти не дуже налякалися козакiв?

– Нi, нiчого… Лiда не зрозумiла, чого вони, а Володько, як вони поїхали, сказав: "Ну, я ж їм покажу, як виросту…"

– Наталi Миколаївни нiяк вони не займали?

– Нiяк… Вони, мабуть, i не догадалися, що то вона… i не питались нiчого… Дуже вас побито, Євгене Петровичу?

– Трохи… Тiльки по головi дуже вдарено… Одначе - нiчого… Що в школi?

– Усе погромлено… Поки я вранцi одвiв Наталю Миколаївну та кинувся по товаришах… поки туди та сюди, - прибiгаємо, аж тут уже перейшла орда… Тiльки дiд Терешко ходить по хатах та плаче… Кинулись вас, - нема… Почали шукати вас, а тут i погромники шукають… Силкуємося так, щоб нас не помiчали, щоб знайти вас та переховати, або може до лiкаря… Нiде нема… Де ви були?

– У цегельнi… в малiй шопi…

– Чи ти ба!.. А ми побачили, що Михайло з Валюшним вийшли звiдтiля, - ну, думаємо, там вас нема… та й не пiшли туди… У школi я познаходив деякi папери, - оддав Наталi Миколаївнi…

– Де лист од неї?

– Ось… тiльки свiтити тут не рука, щоб не побачили козаки: вулицями їздять…

– Правда…

– Вам треба з Ладинки кудись iнде податися, Євгене Петровичу.

Корецький замислився…

– Нiкуди, тiльки до Києва… Бо там найкраще можу притулитися… Чи тепер пiзно?

– Пiвнiч скоро.

– Поїзд уже пiшов.
– Та вам тепер у город i не можна…

– Авжеж!.. Треба пройти на Горобейку, там сiсти… Верстов двадцять буде туди од нас?

– Та буде… Може трохи й бiльш… Дiйдете?

– Дiйду.

– Бо їхати воно помiтнiше…

– Авжеж… Я й на вранiшнiй поїзд не хочу, бо дуже помiтно буде…

– Пiдождете до вечiрнього?

– Еге. Тiльки не тут… Краще я пiду в лiс на пасiку твою.

– Еге, там безпечнiше…

– Переночую в куренi й день перебуду, а ввечерi йна машину.

– Зараз хочете йти?

– Та зараз… Тiльки ти, Петре, дай хоч свого картуза, а то я без нiчого…

– Я зараз…

Петро пiшов, а Корецький остався дожидатися в темнiй клунi. Певна рiч - на пасiцi буде йому найкраще. Бджоли Петро вiдтiля вже перевiз, нiхто туди тепер не прийде, а коли що, то й у лiсi заховатися можна… Од пасiки до станцiї Горобейки буде навiть ближче верстов на три…

Прийшов Петро, принiс картуза й свою чумарку. Чумарка прийшлась на Корецького саме добре, а картуза надiти було трудненько, бо голова болiла.

– А це попоїсти… Їжте!..

– Нi, це згодом… уже на пасiцi… та й iдучи можна… А тепер нема чого баритися: краще я швидше пiду.