Чтение онлайн

— Пугач… — прошепотiла Олина мати. — Виходить, ми забралися в лiсовi нетрi. Я чула, що пугач живе вдалинi вiд людей.

Пугач хитнув головою, мовби згоджувався зi словами Олиної матерi, i зненацька зареготав моторошним голосом. Потому поважно розпростер широкi крила i поплив мiж деревами.

Дощ начебто припинився. Проте натомiсть на землю опустився такий густий туман, що неможливо було розгледiти навiть пальцi витягнутої руки…

А в цей час Сергiйко i Оля стояли на узлiссi i не зводили очей з дороги, що вела вiд станцiї.

— Електричка вже давно прибула, а мами все немає, — сказала вкрай стривожена Оля. — Мабуть, з нею щось трапилося.

— Не хвилюйся, — заспокоював її Сергiйко, хоча й сам хвилювався не менше. — Що з нею може трапитися? Нiчого.

— Добре тобi так казати, — заперечила Оля i раптом схлипнула. — Я ж знаю свою маму! Вона в мене така неуважна, така неуважна! З нею завжди щось трапляється.

— Але й моя мама теж повинна приїхати цiєю електричкою…

— Значить, щось трапилося з ними обома, — сказала Оля, i з її очей покотилися сльози.

— Ну, от ще… Чого б це я плакав? — втiшав її Сергiйко. — Все буде гаразд! Ти ось що… теплiше вдягнися, i ми пiдемо їх зустрiчати.

Оля витерла очi i слухняно попрямувала до спального корпусу. А через якусь хвилину за закрутом дороги затупали моторнi копитця i на узлiсся вилетiв збуджений Бухтик. Його веселi очi палали, мов два вогники, шерсть на головi розкошлатилася так, що й рiжок не було видно.

— Ура-а! — вигукнув Бухтик, аж виляски пiшли узлiссям. — Отепер ви вже нiкуди не поїдете! Ви залишитеся з нами!.. — Зненацька Бухтик замовк i пильно подивився Сергiйковi в очi. — Щось трапилося, еге ж? Ти якийсь сьогоднi не такий…

— Трапилося, — зiтхнув Сергiйко. — Мами нашi кудись подiлися.

— Ха! — вигукнув Бухтик. — Теж знайшов чого переживати! Ми з Даванею таке втнули!

— Що? — перепитав Сергiйко. — Ви з Даванею? Та як ви посмiли? Вони ж нашi мами, розумiєш ти чи нi?

Бухтик знiтився.

— Та я що… Це все Даваня придумав.

— А хто його пiдмовив на таке. Хто, як не ти?

Бухтик скоса зиркнув на Сергiйка.

— Я його не пiдмовляв… Ну, хiба що зовсiм трiшечки. А вiн взяв та й сам пiдмовився.

— Немає такого слова — пiдмовився.

— А чому немає? — зацiкавлено запитав Бухтик.

Сергiйко лише зiтхнув. Лихо з цим Бухтиком та й годi! То йому конче треба знати, як їхнiй лiкар Микола Володимирович бореться з хворобами. То розповiдай йому, як працює телевiзор, — Бухтик мрiє створити щось подiбне у себе в затонi. А тепер пояснюй, чому немає слова «пiдмовився»…

— Бухтику, не крути хвостом…

— А я й не кручу, — вiдказав Бухтик i озирнувся на свiй хвiст. — Звiдкiля ти взяв, що вiн крутиться?

— То я просто так сказав. У людей так мовиться…

— А чому саме так мовиться? А чому не iнакше?

— Потiм поясню. Ти краще скажи, що ви зробили з нашими мамами?

— Нiчого такого ми їм не зробили. Лише в лiс заманили та й годi. Нехай трохи поблукають в ньому, нехай налякаються як слiд — i тодi Даваня знову наверне їх до станцiї.

— Навiщо ви це зробили?

— Ну як же ти не розумiєш? Вони злякаються, сядуть на електричку та й поїдуть собi. А ви тут залишитеся. Ви ж хотiли цього, так?

— Бухтику, вислухай мене уважно, — почав Сергiйко. — Якщо нашi мами зразу ж не знайдуть сюди дорогу — я тебе знати не хочу!

Бухтик зацiпенiв. Його очi злякано вдивлялися в Сергiйкове обличчя.

— Он ти який… — повiльно сказав вiн. — А як же наша дружба?

— Та я просто так… — схаменувся Сергiйко. — Зачекай, я не те хотiв сказати!

Але Бухтик вже повернувся до нього спиною i щез у лiсi.

Обидвi матерi промокли наскрiзь i тепер тремтiли вiд холоду.

— Тiльки б зустрiти людей, — вибиваючи зубами частий дрiб, казала Олина мама. — Хоча б одну людину зустрiти!

— Або вийти на iншу дорогу, — пiдтримувала її Сергiйкова мама. — Нехай вона буде найгiршою, лише б вивела кудись!

— А туман, здається, почав розходитися, — зауважила через деякий час Олина мама. — Бачите, як посвiтлiшало?

— Бачу, — згодилася Сергiйкова мама i раптом вигукнула: — Дивiться — дорога!

I вони наввипередки подалися по нiй.

Незабаром дорога вивела обох мам на широку галявину. По той бiк вишикувалося кiлька будинкiв з великими прозорими вiкнами.

— Та це ж наш санаторiй! — в один голос вигукнули мами.

Їм назустрiч вже бiгли Оля з Сергiйком.

— Матусю, ти приїхала! — ще здалеку гукала Оля. — Нарештi ти приїхала!

Мати пригорнула до себе доньку i заходилася цiлувати її так, нiби кiлька рокiв не бачила.

— Коли б ти тiльки знала, — сказала вона через хвилину, — що з нами трапилося по дорозi!

— Ось бачиш, — Оля з-пiд маминої руки подивилася на Сергiйка сяючими очима. — Я ж тобi казала, що з моєю мамою завжди щось трапляється!

А неподалiк вiд них, за густими ожиновими кущами зачаївся Бухтик.

— Вони поїдуть… — з розпачем шепотiв вiн сам до себе. — Тепер вони напевно поїдуть. А я… тодi мене все одно що й не буде на свiтi!

— Трохи не забув, — сказав тато i знову схилився над сумкою. — Я ж тобi подарунок привiз!

I ось на Олинiй долонi лежить чудернацька пухнаста iграшка. Спочатку Оля подумала, що це Чебурашка. Проте в Чебурашки повиннi бути великi вуха. I великi очi. А в цiєї й не розбереш — чи то вуха, чи то рiжки. I очi iграшка мала зовсiм iншi, i вуста в неї склалися так, начебто вона ось-ось вимовить: «Бу-бу-у…» А на обличчi сяяла така зворушлива усмiшка, що Оля не втрималася i мiцно притиснула таткiв подарунок до щоки.