Чтение онлайн

Вона в свою чергу спостерегла моє здивування i втiшно кивнула головою.

– Я слухаю.

– Давай хоч познайомимося - Юрiй.

– Шолоро.

– Що?

– Мене звуть Шолоро.

– Так я i знав. А то... Тетяна. Так ось, заявляю урочисто й вiдразу, аби уникнути непорозумiнь. Особистого iнтересу у мене до тебе нема. Старий я для тебе... Коли б вiдкинути з десяток рокiв... Проте я - молодий учений, який подає величе-е-знi надiї. Тому швиденько переймись до мене повагою i слухай. Тебе треба вивчати.

– Навiщо?

– Ти хоч розумiєш, що не така, як iншi?

– Нi. Я така, як усi. Просто у мене є певнi здiбностi.

– Гм, виходить, усе ж таки думала про це?

– Думала. I знаю, що не можна вважати себе не таким, як усi. Тодi я перестаю вiдчувати чужий бiль.

– А ти його вiдчуваєш? Як?

– Не знаю... Просто... стає шкода людину. I намагаюся забрати його бiль. У мене тодi починають дуже тремтiти руки й болить... у тому мiсцi, звiдки я забираю бiль хворого.

– Навiщо тобi потрiбно вiдчувати чужий бiль?

– Не знаю...

– Пояснити цього, мабуть, не можна. А втiм, мене зараз iнше цiкавить. Те, що було вчора. Зможеш пояснити?

– Нi. Не можу. I не певна, що хочу.

– Не злись... Скiльки тобi рокiв?

– Сiмнадцять...

– Школу закiнчила?

– Навеснi.

– Атестат поганенький?

– Чому? Чотири з половиною.

– Так. А тепер слухай мене уважно. Лiто ще можеш байдикувати. А з першого вересня я за тебе вiзьмуся. Пiдеш працювати. Або до нас в iнститут, або в якусь клiнiку. Де ти живеш?

– У тiтки...

– Житимеш у гуртожитку. Я з тобою займатимуся. Одночасно проведемо деякi дослiдження. Це не страшно. Наступного лiта поступиш до медичного. Тихо, не заперечувати! Твої... здiбностi... найпотрiбнiшi саме в медицинi.

Шолоро сидiла якась розгублена. Вона дивилася на мене з безмежним подивом.

– Ти, бува, з глузду не з'їхав?

– Не грубiянь дорослим. Що тебе не влаштовує?

– Якось... все несподiвано. Я нiколи не думала про медицину... Та менi й не снилося...

– Ох, Шолоро, ну не снилося, i не треба. Ти собi не належиш баста!

Я не випадково наполягав саме на медичному. Екстрасенсорнi (екстрасенсорнiсть означає всього-на-всього надчутливiсть! I нiякої мiстики. А наплели ж...) здiбностi, безсумнiвно, пов'язанi з розвитком мозку. Якщо припустити, що прояв екстрасенсорних здiбностей - черговий крок в еволюцiї людини, закономiрний наслiдок кiлькiсних змiн у бiосоцiальному свiтi, то початок екстрасенсорної ери - наслiдок прогресу розуму, а не iнстинктiв.

Я припускаю, що залежнiсть екстрасенсорних здiбностей вiд розвитку iнтелекту неоднозначна, насамперед тому, що нескiнченно складний сам мозок. Але зараз справа не в тому. Зараз я повинен умовити Шолоро.

– Слухай мене, дiвчино, слухай уважно. Ти знаєш, що таке друга сигнальна система?

– Ну, приблизно.

– Бiльше поки що й не треба. Так ось, коли дуже спрощено, можна сказати, що всiм людина завдячує другiй сигнальнiй. Це те, що ми називаємо розумом. Отже, двi сигнальнi системи. Але ось що цiкаво: еволюцiя триває. Зупинитися вона не може. Це постiйний процес. Що вона ще може зробити з людиною? Вже зараз ми активно i здебiльшого напомацки втручаємось у свiй власний розвиток, змiнюємо середовище iснування, режим харчування... Метикуєш?

Здається, я її налякав. Вона дивилася на мене широко розкритими очима. Я вiдчував - Шолоро мене розумiла. Вона не була байдужою. I це головне.

– А от уяви собi третю сигнальну систему, четверту, - продовжував я.
– Менi здається, що людинi настав час оволодiти телепатичним зв'язком. Адже мозок розвивається, а ми використовуємо його дуже непродуктивне. Що ж далi? Ну, давай вiзьмемо те, на що хоч термiни попридумували: телекiнез, екстрасенсологiя... Чула про таке?

Шолоро кивнула.

– Чудово... Та ти у нас iнтелектуалка! Може, й сама вмiєш?

Воно повiльно повела плечем. I пачка сигарет разом з сiрниковою коробкою поповзли полiрованою поверхнею стола.

– От бачиш, як просто! Але на чому я зупинився? Ага. Еврiстичне мислення, звiльнений творчий потенцiал людства, кожен - генiй! Однак це справи навiть не завтрашнього дня. Давай спочатку розбиратися разом, хто ти є. Згодна?

Шолоро довго мовчала. Нарештi пiдняла голову й подивилася менi просто в очi.

– Я згодна. Але менi треба дещо владнати вдома. За два тижнi повернуся.

– Що вдома? Я можу допомогти?

В моїй уявi завирувала екзотика: табори, кибитки, батькiвський гнiв...

– Не треба. Я напишу додому. Мама буде заперечувати. Плакати буде.

– А мати де?

– На Кубанi. Вона в радгоспi працює. Батька... нема. Я у мами найстарша. Окрiм мене, ще е два брати i двi сестрички...

– Розумiю. Не сумуй. Я щось придумаю. Знайдемо приробiток. А потiм, коли навчишся, i матерi зможеш допомогти, i молодшим. Адже це не так уже й довго. Ось адреса моєї лабораторiї й телефон. Приходь, скажiмо, пiслязавтра. Я замовляю перепустку. Можна провести тебе?

Весь наступний день я думав про неї. Щось таке вона про мене та про всiх нас вiдає, чого ми не вiдаємо...

Я повiрив у Шолоро. П'ять рокiв iнституту i два iнтернатури. Часу - цiлий вiз. Сiм рокiв я зможу спокiйно, не поспiшаючи, спостерiгати. Дiвчинка не вередлива, здiбна. Попрацюємо.

Андрiй набрид менi до краю. Вiн сьогоднi якийсь дивний: мовчазний, замрiяний. Потiм з'ясувалося, що вiн бачив страшний сон. Наснилося йому, що вiн динозавр. Коли я вiдреготався, то пояснив Андрiйковi, що це, мабуть, ввiмкнулася генетична пам'ять. Хлопець повеселiшав. Цiкаво, що бачить у снi Шолоро?

Вона замислилася, потiм усмiхнулася:

– Якщо хочеш, я покажу тобi.

– Тобто?

– А ось...

Вона встала. Розвела руки, закинула голову. Очi заплющила. Тiло напружилося, спина вигнулася, нiби ось-ось мали прорiзатися крила... Рвучко виставила вперед руки зверненими до пас долонями.

I я побачив...

Потрiсканi стiни стародавнього храму, застиглу пластику багаторуких iдолiв... Бiля стiни храму - дiвчина. її постава повторює грацiознi вигини кам'яних фiгур. Вона й сама наче витончена статуя, коли б не трiпотiв на нiй од вiтру полум'яний шовк i не тремтiли у волоссi пелюстки орхiдей. Невловимий рух - ледь вигнулися пальцi рук, ледь моргнуло лукаве око, ледь ступнула маленька нiжка. I дiвчина попливла, пiдкоряючись ритмам чаклунської мелодiї. Вони то наростали, ставали несамовитими, й тодi танцiвниця перетворювалася на вогняний вихор, то млосно завмирали, i вона летiла пiр'їною, торкаючись землi кiнчиками пальцiв ноги.