Цар соловей
Шрифт:
Х
І остатню співак думу Грати зачинає, І дрижить земля від неї, Камінь розпукає. І двадцята коло льоху Брама затріщала, Враз із крюками, гаками Хрьопнула, упала, І затрясся стовп камінний, Набік похилився, І вершок його зламався, Покотом звалився. І далеко на степові Затряслась могила, І у сонної царівни Засвербіли крила. І царівна пробудилась, Все припом'янула І на вдяку до причепи Льотом полинула. А там уже і мисливий Конем своїм грає І сто тисяч своїх слугів З вуха випускає. І царівна свої крила Раптом потрясає - Сорок тисяч свого війська Із крил висипає. «Виступай, негідний враже, В чисте поле битись! Не будемо ми з тобою До смерті миритись!» І причепа у столиці Слуг своїх збирає І, чи радий, чи нерадий - В поле виступає. І обняло його силу Дві великих сили, І причепине все військо До ночі побили. А самого неубитим У полон узяли І сиділи і гадали, Кару вимишляли, Аж іде пастух-царевич І став розважати: «Не годиться нам брат брата За гріхи карати. Всі ми винні перед батьком, Зле усі ми жили, А ходім на суд і правду В степи до могили. Нехай батько знов явиться, Очі нам розв'яже І розсудить, і научить, І всю правду скаже». XI
Нічка тиха, зорі світять, В небі місяць грає; Степ туманом обгорнувся І сном засипає. Не шумить сухий чорнобиль, Коник не стрекоче, Перепілка не співає, І вуж не сикоче. І дрімає степ широкий, І кругом біліє; Тільки давняя могила В степу зеленіє. І в могилі цар, цариця Сном опочивають. Над могилою їх діти Варту відбувають. Вдруг по степу загуділо. Затряслась могила, Стало сумно, стало страшно, Північ наступила. І дух царя Соловея Став наверх могили; Як діамант, його шати Пишнії світили. І на вінку несмертельнім Квітки виростали, Виростали, розпукали, Чоло обвивали. «Діти мої, любі діти!– Став їм говорити.- Не вміли ви шануватись, Не вміли ви жити! Єсть три сили в чоловіка: І першая - знання, Другая - добротворіння, Третяя - кохання. І в коханні три гілляки: І першая - грати, Друга - чари малювати, Третя - їх писати. І по силі із вас каждий Відібрав від бога, І каждому із вас була Простая дорога. Мисливому - розмишляти, Тайни пізнавати, Причепі - за все чіплятись, Добро вибирати. Пастухові - дивно грати, Дочці - помагати: Чари в краски малювати, Піснями писати. А усім вам - разом жити І в'язати сили... Діти мої, любі діти! А чи ж так ви жили?
XII
Сину старший, сину перший, Стань передо мною, Най розсуджу суд і правду Перше над тобою. Тобі, сину, добре серце Дала твоя мати, І ти міг би від кохання Гілля всі обняти. Лиш життя твоє пастуше Того не давало: Воно тебе в твоє серце Власне замикало. І з дитинства ти всі чари В серці лиш находив, І ті чари на світ божий Голосом виводив. Все то, сину, милий сину, Все то розважав я І по мислі тобі царство І дарунок дав я. І спасибі тобі, сину, Нічого казати: Ти умів на своїм місці Хороше стояти. Тим лиш тілько не хвалю я, Що-сь в собі замкнувся, Що й умерших відцурався, За живих забувся. Стань і ти передо мною, Донько злотокрила, Наіі розсуджу, чи так, донько, Як повинна-сь, жила. Тобі, доню моя мила, Опісля цариці Оставались на дідизну Степи без границі. Степи пишні і розкішні, Степи, чарів повні. Да і ти на серці мала Склони полюбовні. Ото й дав я тобі крила. Щоб ти скрізь літала, Що чарує - малювала, Піснями співала. А на що ж ти обернула Свої сильні крила? Тілько з розуму зводила, Кров людськую лила. І хоть близька з родом була, Ти ума не вчилась, Нахилилась до худібства І все погубила-сь. Доню моя злотокрила! Ти дитя миленьке! Не втішила-сь мене, доню, Ані свої неньки. XIII
Стань і ти, мисливий сину, З своїм даром з неба! Чи той дар святий із неба Ти ужив, як треба? Тобі дав бог добрий розум До розпізнавання, І ти, сину, ще з дитинства Любив полювання. І, полюючи по лісу, Зілля виучав-єсь, І, полюючи за звіром, Звірів пізнавав-єсь. І як бігав через гори, Скали і обвали - Тобі думки і за землю В голови впадали... І як здобич попадалась, Треба ж було бити, Треба ж було в ціль ціляти, Луком не схибити. Все то розуму бажало, Щоб розміркувати, Все то мало тобі, сину, Розум розкривати. І по мислі дав я землю Для зізнання твого І на поміч, на підмогу Коня вороного. Но й ти, сину, мало, мало Розуму учився! Замість тихої науки, Ти з ріднею бився!.. Стань і ти сюди, причепо! Стань передо мною, Най розсуджу свою правду І суд над тобою. Сину мій! Любив ти, сину, Все покуштувати, Лиш не хтів ти з-поміж злого Доброго пізнати. Ти допився до худібства, Душу затопив-єсь І від батька замість всього Лиш вина просив-єсь. Правда, діти, що і того Треба в вашім віку, Тілько здержпим в тому бути Треба чоловіку. Діти мої, любі діти! От вам правда щира: Не впивайтесь і не бийтесь, Не соромте мира! Жийте кожне свою силой, Тілько-но кохайтесь І всі четверо збирайтесь - Правди научайтесь». 1857 года
10-18 декабря
Поделиться с друзьями: