Чтение онлайн

Біля салунних дверей, що виходили на Головну вулицю Гембрі, стояв маленький столик, за яким зазвичай сиділа Корал Торін, хазяйка «Раю для подорожніх» (і мерова сестра), коли спускалася зі свого кабінету «приєднатися до компанії». Якщо вона спускалася, то рано, коли на старий подряпаний шинквас подавали більше біфштексів, ніж віскі, а йшла, коли піаніст Шеб сідав за свій роздовбаний інструмент. Сам мер ніколи не показувався в шинку, хоча всім було добре відомо, що йому належить щонайменше половина закладу. Клан Торінів любив користатися грошенятами, які приносив «Рай», але бачити цей свинюшник після опівночі, коли розсипана на підлозі тирса була просякнута розлитим пивом і кров’ю, вони не любили. Втім, у Корал ще залишалася та крутизна вдачі, за яку її колись прозвали «несамовитою». Молодша за свого брата-політика, вона була не такою худою і доволі привабливою — з великими очима і видовженою пичкою ласки. Поки працював шинок, ніхто не насмілювався сісти за її столик — Гавкучий миттю поклав би край будь-чиїм спробам всістися — але заклад уже давно було зачинено. П’яниці здебільшого розповзлися по своїх норах чи залягли нагорі, Шеб скрутився в клубок і заснув у кутку біля піаніно. Придуркуватий хлопець-прибиральник пішов близько другої години ночі, супроводжуваний, як завжди, п’яними насмішками, уникаючи кількох пивних кухлів, пожбурених у нього (особливо його незлюбив Рой Діпейп). Хлопець повертався десь о дев’ятій ранку, щоб знову підготувати дім розваг до чергової розвеселої ночі. А до тієї пори заклад був у повному розпорядженні чоловіка, що сидів за столиком Хазяйки Торін.

Він розкладав пасьянс: чорні на червоні, червоні на чорні, прагнучи, як будь-який чоловік у житті, отримати «Придворний квадрат», вже частково створений. У руці він тримав решту колоди. Він перегортав карти по одній, і на правій руці в нього рухалося татуювання. Видовище було не для слабких, адже домовина ніби дихала. Картяр був підстаркуватим парубком, не таким худим, як мер чи його сестра, але тонкої статури. Довге сиве волосся сплуталося на плечах. Шкіру рівномірно вкривала засмага, майже всюди, крім обгорілої шиї, де теліпалися клапті. Його вуса були такі довгі, що посічені сиві кінці звисали аж до нижньої щелепи. Багато хто міг би подумати, що він вдає з себе стрільця, але ніхто не насмілився б сказати про це Елдредові Джонасу у вічі. На ньому була біла шовкова сорочка, а низько на поясі висів револьвер із чорним руків’ям. Великі червоні очі спершу здавалися сумними, і тільки зблизька, з другого погляду можна було роздивитися, що вони лише сльозяться. Життя й емоцій у них було ще менше, ніж в очах Зірвиголови.

Він відкрив туз жезлів. Місця для нього не було.

— Пхе, сто чортів тобі в печінку, — в нього був дуже дивний голос: тонкий і тремкий, наче він от-от заплаче. Досконало доповнювали картину очі, що сльозилися, з червоними повіками. Він перемішав карти.

Проте перетасувати не встиг: нагорі тихо відчинилися й зачинилися двері. Джонас відклав карти й опустив руку на руків’я свого револьвера.

Потім у коридорі почувся знайомий тупіт чобіт, і Джонас облишив револьвер, а натомість витяг з-за поясу кисет із тютюном. Спершу в полі зору з’явився край Рейнолдзового незмінного плаща, а потім уже й сам Рейнолдз, умитий, розчесаний, рудий і кучерявий, спустився сходами. Пан Рейнолдз дуже дбав про свою зовнішність. Та й чому б ні? Його член побував у більшій кількості теплих вологих щілин, ніж Джонас бачив за все своє життя, а Джонас же був удвічі старший.

Спустившись, Рейнолдз пройшовся уздовж шинкваса, зупинився вщипнути Петті за товсте стегно і пішов до столика, де з куревом і картами сидів Джонас.

— Доброго вечора, Елдреде.

— Ранку, Клаю, — Джонас відкрив кисет, витяг папірець і насипав на нього трохи тютюну. Його голос тремтів, але рука була тверда. — Курнути хочеш?

— Не відмовлюся.

Рейнолдз витяг стільця, розвернув його і сів, схрестивши руки на спинці. Коли Джонас передав йому цигарку, він прокрутив її в пальцях, як це віддавна робили стрільці. Великі мисливці за трунами тільки те й робили, що вдавалися до стрілецьких фокусів.

— Де Рой? З Її Милістю? — В Гембрі вони вже перебували трохи більше місяця, і за цей час Діпейп встиг спізнати пристрасть до п’ятнадцятирічної повії на ймення Дебора. Дивлячись на її криві ноги, важку ходу і звичку примружуватися, вдивляючись у далечінь, Джонас підозрював, що та була просто черговою ковбойською дівахою, яких у Діпейпа було хоч греблю гати, але трималася вона досить пихато. Саме Клай почав називати дівку Її Милістю, або Її Величністю, або часом (коли напивався в дим) «Роєвою королівською щілиною».

Рейнолдз кивнув.

— Здається, він п’яніє від неї.

— Та нічого йому не буде. Він не кине нас через якусь сучку з прищавими цицьками. Вона така дурна, що не може назвати по буквах слово «кіт». Навіть таке просте не назве, я питався.

Джонас скрутив другу цигарку, дістав з кисета сірника і запалив його об ніготь великого пальця. Дав підкурити Рейнолдзові, потім розкурив сам.

Попід дверима шинка проліз маленький і рудий бездомний пес. Чоловіки мовчки курили і стежили за ним поглядами. Собака пройшов через усю кімнату, понюхав загусле блювотиння в кутку і заходився його їсти. Обрубок хвоста в нього під час трапези мотилявся туди-сюди.

Рейнолдз кивнув на пораду не нарікати на карту, яка випала.

— Та шавка тямить.

— Не сказав би, не сказав би, — заперечив Джонас. — Це просто собака, собака, який жере блювоту. Двадцять хвилин тому я чув, як хтось прискакав на коні, а потім поїхав геть. Це що, був один із наших вартових?

— Повз тебе й муха не пролетить, га?

— Це окупає себе, так, окупає. Вартовий?

— Угу. Цей хлопець служить у одного малого землевласника на східному краї Крутояру. Він бачив, як вони приїхали. Троє. Шмаркачі. — Останнє слово Рейнолдз вимовив так, як його вимовляли в Північних бароніях: шшмаркаччі. — Жодних проблем.

— Ну, ну, ми цього поки що не знаємо, — тремтячий голос Джонаса звучав так, наче належав нерішучому стариганеві. — Кажуть, молоді очі далеко бачать.

— Молоді очі бачать те, що їм показують, — відказав Рейнолдз. Повз нього, облизуючись, саме трюхикав пес, і Рейнолдз копнув його чоботом, а тварина виявилася недостатньо спритною, аби ухилитися від удару. Зі скавучанням собака пролетів під створками дверей, і Гавкучий голосно хропнув з-під лавки перед піаніно. Його рука розтулилася, з неї випали гральні карти.

— Може, так, а може, й ні. Хай там як, але вони діти Альянсу, сини великих маєтків у далекому Зеленому Невідомоде. Звісно, якщо Раймер і той кретин, на якого він працює, правильно все зрозуміли. Тобто ми маємо діяти обережно, дуже обачливо. Ходити уважно, наче по яєчній шкаралущі. Ми тут пробудемо щонайменше три місяці! А ці юнаки можуть весь час плутатися в нас попід ногами, рахуючи щось там і записуючи собі на папірці. Зараз нам рахівники не потрібні. Тим, хто займається постачанням, вони ні до чого.

— Та годі тобі! Це все лише видимість. Їм дали по руках за непослух. Татусі…

— Їхні татусі чудово знають, що Фарсон зараз у силі й керує всім Північно-Західним Краєм. Мабуть, шмаркачам теж відомо, що Альянсу і його козлячим монархам невдовзі гаплик. Вони не можуть цього не знати, Клаю. З такими людьми ніколи не знаєш, звідки вітер віє. Щонайменше вони спробують хоч наполовину пристойно виконати свою роботу, щоб знову повернути собі ласку батьків. Побачимо їх — зрозуміємо, що до чого. А поки що скажу тобі одне: ми не зможемо пристрелити їх і скинути у яму, якщо вони щось не те видивляться. Може, їхні татусі й сердяться на них живих, але за мертвих вони нам голови відірвуть. Усі татусі такі. Нам треба бути дуже обережними, Клаю, якомога обережнішими.

— Тоді краще нічого не казати Діпейпу.

— Рой упорається, — сказав Джонас своїм тремтячим голосом. Він кинув недопалок цигарки на підлогу і розтоптав підбором. Потім подивився в скляні очі Зірвиголові та примружився, наче щось підраховуючи в голові. — Твій приятель сказав, що вони прибули сьогодні ввечері?

— Угу.

— Слід думати, що завтра вони навідають Ейвері. — Товстун Герк Ейвері, пухкий, як гора невипраної білизни, був Верховним Шерифом Меджису і Головним Констеблем Гембрі.