Чтение онлайн

— Я всією душею розкаююсь у тому, що сказав тоді, під час танцю. Невже ти мене не пробачиш?

— Еге ж, — сказала вона, і якби тієї миті він стис її в обіймах, вона послала б усе під три чорти й притислася до нього. Але він лишень зняв капелюха і чарівно вклонився. І вітер стих.

— Дякую, сей.

— Не називай мене так. Я це ненавиджу. Мене звуть Сюзен.

— А ти називатимеш мене Віллом?

Вона кивнула.

— Гаразд. Сюзен, я хотів би щось у тебе спитати. Не як хлопець, що скривдив тебе, бо ревнує. Це щось геть інше. Можна?

— Еге ж, мабуть, можна, — сторожко відповіла вона.

— Ти за Альянс?

Вона глянула на нього, мов громом уражена. Це було останнє, що вона сподівалася почути… але він дивився на неї без тіні усміху.

— Я думала, ти й твої друзі збиралися рахувати корів, списи, човни й таке інше. Але навіть не підозрювала, що вам віддали наказ рахувати ще й прибічників Альянсу.

Вона побачила, як на його обличчі поволі з’являється здивований вираз, а на губах — усмішка, що наче робила його старшим. Обдумавши свої слова, Сюзен зрозуміла, що його вразило: слово «вам» вона вимовила так, як казали в старовину. І тихо та трохи розгублено засміялася.

— Моя тітка часто переходить на високу мову. Мій татко теж так робив. Ми перейняли її від секти Древніх, які називали себе Друзями.

— Я знаю. В моїх краях теж досі мешкають Друзі.

— Правда?

— Так… або еге, якщо тобі це більше до вподоби. Мені подобається їхня мова. Надзвичайно мелодійна.

— Тільки не на устах моєї тітоньки, — сказала Сюзен, згадавши сварку через сорочку. — Відповідаю на твоє питання. Так, я, мабуть, за Альянс. Бо за нього був мій татко. Якщо ж ти спитаєш, чи я палка прихильниця Альянсу, то відповім заперечно. Нині про Альянс взагалі мало чути. Здебільшого то чутки й історії, які нам приносять заброди й мандрівні торговці. А тепер, коли нема залізниці… — вона знизала плечима.

— Більшість мешканців вашого містечка, з яким я говорив, думають так само. Проте ваш мер Торін…

— Він не мій мер Торін, — відрізала вона.

— Гаразд, мер баронії Торін надав нам усю допомогу, про яку ми просили, і навіть ту, про яку не просили. Варто мені лише клацнути пальцями, й переді мною з’являється Кімба Раймер.

— Тоді не клацай пальцями, — сказала вона, мимоволі озираючись. Потім спробувала всміхнутись і перевести все на жарт, але їй не дуже добре це вдалося.

— Містяни, рибалки, фермери, ковбої — всі відгукуються про Альянс добре, але без ентузіазму. А от мер, його канцлер і члени Асоціації конярів: Ленґіл, Ґарбер та інші…

— Я їх знаю, — відказала вона.

— Вони дуже активно демонструють свою відданість. Шериф мало не танцює, коли в його присутності згадують Альянс. У кожній вітальні на ранчо нам пропонували випити з меморіального кубка Ельда.

— Випити чого? — збитошно спитала вона. — Пива? Елю? Ґрафу?

— А також вина, віскі й самогону, — додав він, не відповідаючи на її усмішку. — Складається таке враження, ніби нас підштовхують до того, щоб порушити клятву. Це не здається тобі дивним?

— Еге ж. Але зовсім трішки. Це може бути звичайна гембрійська гостинність. У наших краях, коли хтось, особливо молодий чоловік, каже, що він заприсягнувся не пити, всі думають, ніби він капризує чи жартує.

— А ця повна готовність надати підтримку Альянсу поміж скотарів і конярів? Якою вона тобі здається?

— Дивною.

Так і було. По роботі Пат Дельґадо мало не щодня зустрічався з тими землевласниками й конярами, і Сюзен, бігаючи за татом хвостиком усюди, куди він міг її взяти, свого часу чимало їх бачила. Здебільшого вони справляли на неї враження холодних і незворушних людей. Їй важко було уявити, щоб Джон Кройдон чи Джейк Вайт розмахували келихом Артура Ельда, виголошуючи сентиментальний тост… особливо в розпалі дня, коли треба було переганяти й продавати худобу.

Вілл не відводив від неї пильного погляду — наче читав ці думки.

— Мабуть, зараз ти вже не так часто зустрічаєшся з великими людьми, як раніше, — сказав він. — Тобто до смерті батька.

— Авжеж, ні… але хіба шалапути вчаться вимовляти слова з кінця?

Цього разу не обережний осміх, а справжня усмішка засяяла в нього на обличчі. О боги, який він був гарний!

— Гадаю, що ні. Принаймні, не більше, ніж коти міняють свої місця, як каже наше прислів’я. А мер Торін не розмовляє про таких, як ми, в ті хвилини, коли ви лишаєтеся з ним наодинці? Чи я не маю права питати про таке? Мабуть, так.

— Хіба мене таке обходить? — відрубала вона, зухвало скинувши голову, щоб стріпнути косою. — Як мені сказала одна добра людина, я не маю жодного уявлення, що таке пристойність. — Проте зненацька вона зрозуміла, що не так це вже й приємно — бачити, як він опускає погляд і заливається рум’янцем сорому. Вона знала дівчат, які полюбляли дражнити не менше, ніж фліртувати з хлопцями, і то сильно дражнити, але особливої втіхи від цього не відчувала. Авжеж, їй не хотілося заганяти йому в душу пазурі, тож, коли вона знову заговорила, її слова були лагідні й необразливі.

— Я не залишаюся з ним наодинці.

«Ох ти ж і брехуха, — похмуро обізвала вона себе подумки, згадавши, як Торін стиснув її того вечора в коридорі й обмацав груди, як дитина, що лізе в коробку з ласощами, і сказав, що згоряє від бажання її мати. — Ох і брехуха».

— Хай там що, Вілле, але ж вас мало обходить, якої думки про тебе й твоїх друзів Торін, чи не так? Вам доручили певну роботу, от і все. А якщо він вам допомагає, то чом би не прийняти допомогу й не подякувати за неї?

— Бо тут коїться щось дивне, — сказав він, і серйозні, майже грізні нотки в його голосі трохи її збентежили.

— Дивне? З мером? З Асоціацією конярів? Про що ти говориш?

Певний час він пильно дивився на неї, а потім, здавалося, на щось зважився.

— Я довірюся тобі, Сюзен.

— Не впевнена, що мені потрібна твоя довіра, так само, як і твоє кохання.

Він кивнув.

— І все ж, щоб виконати роботу, задля якої мене сюди відрядили, я маю комусь довіряти. Ти можеш це зрозуміти?

Зазирнувши йому у вічі, вона кивнула.

Він підійшов і став коло неї, так близько, що вона майже відчувала тепло його шкіри.

— Подивися вниз. Скажи мені, що ти там бачиш.

Поглянувши туди, куди він показував, вона знизала плечима.

— Крутояр. Такий самий, як завжди, — осміхнулася вона. — І так само прекрасний. Він завжди був моєю найулюбленішою в світі місциною.

— Еге ж, він прекрасний. А що ще ти бачиш?

— Коней і поней. — Вона всміхнулася, щоб показати, що жартує (насправді то був давній жарт її татка), але він не всміхнувся у відповідь. Гарний на вроду, хоробрий (якщо вірити чуткам, що гуляли містом), стрімко рухається і швидко думає. Проте почуттям гумору трохи обділений. Втім, траплялися й гірші вади. Зокрема, хапати дівчину за груди, коли вона цього зовсім не чекає.