Чтение онлайн

Троє хлопців перелякано перезирнулися.

«Стрибай до мене, стрільцю», — раптом озвався чийсь голос. То був голос тонкоходу, голос його батька і голос чаклуна Мартена, спокусника Мартена. А найстрахітливіше — то був його власний голос.

Стрибай, і забудеш про свої негаразди. Тут тебе не турбуватиме кохання до жодної дівчини, і смуток від втрати матері не лежатиме тягарем на твоєму дитячому серці. Тільки дзижчання діри в центрі всесвіту, тільки гнила солодкавість зітлілої плоті.

Ходи, стрільцю. Стань частиною тонкоходу.

Алан, з замріяним обличчям і порожніми очима, пішов уперед, уздовж краю урвища. Його права нога ступала так близько до нього, що підбором він скидав у прірву град камінців і піску. Перш ніж він встиг зробити п’ять кроків, Роланд ухопив його за пояс і різко потягнув на себе.

— Що це ти надумав?

Алан дивився на нього невидющим поглядом сновиди. Очі вже прояснювалися, але повільно.

— Я не… знаю, Роланде.

Під ними бурмотів, стогнав і співав тонкохід. Звук був тягучий, як гній, що просочується з рани.

— Зате я знаю, — сказав Катберт. — Знаю, куди ми зараз підемо. Назад до Смуги К, от куди. Ходімо, ми повертаємося. — Він благально зиркнув на Роланда. — Будь ласка. Це дуже погане місце.

— Гаразд.

Та перед тим, як повести їх назад до стежки, він ступив на край і кинув погляд на трясовину, що клубочилася під ними.

— Порахували, — сказав він, і в його голосі явно звучав виклик. — Порахували один тонкохід. — І, стишуючи голос: — І будь ти проклятий.

Дорогою назад вони прийшли до тями. Після мертвого і якогось присмаленого запаху каньйону та тонкоходу свіжий вітер в обличчя подіяв як цілющий бальзам.

— Що нам робити далі, Роланде? Ти знаєш? — спитав Алан, коли вони їхали вгору Крутояром, зрізаючи кут, щоби бодай трохи заощадити сили коней.

— Ні. Чесно кажучи, не уявляю.

— Для початку треба повечеряти, — бадьоро заявив Катберт і для переконливості постукав по порожній черепушці вартового.

— Ти знаєш, про що я.

— Так, — погодився Катберт. — І скажу тобі так, Роланде.

— Будь ласка, називай мене Віллом. Ми знову на Крутоярі. Тут я Вілл.

— Еге ж, гаразд. От що я тобі скажу: так далі тривати не може. Ми не можемо й далі рахувати неводи, човни, ткацькі верстати й залізні обручі. У нас от-от закінчаться предмети для безглуздого переліку. Гадаю, після того, як ми перейдемо до коней, вдавати з себе йолопів стане набагато важче.

— Еге ж, — погодився Роланд, зупинив Вітра і озирнувся в той бік, звідки вони приїхали. І на якусь мить його зачарував вигляд коней, на яких вочевидь напала якась місячна хвороба, бо вони весело басували на сріблястій траві. — Але знову повторю вам обом: справа тут не в конях. Чи потрібні вони Фарсону? Еге ж, можливо. Альянсові вони теж потрібні. Як і воли. Але коні є скрізь. Може, вони й не такі гарні, як тут, але, як то кажуть, у степу і хрущ м’ясо. Отже, якщо причина не в конях, то в чому тоді? І поки ми це не з’ясуємо чи не переконаємось, що з’ясувати це не вдасться ніколи, ми робитимемо все так, як робили раніше.

Частина відповіді чекала на них біля барака в Смузі К: сиділа на перекладині й енергійно розпушувала хвоста. Коли голуб пурхнув Роландові на руку, той побачив, що одне крило в нього пошарпане. Либонь, якась тварина, швидше за все, кіт, підкралася до нього і вхопила кігтями.

Записка, прив’язана до лапи голуба, була коротка, проте суттєво прояснила не зрозумілі для них моменти.

«Мені треба ще раз із нею зустрітися», — подумав Роланд, прочитавши записку, і відчув приплив радості. Серце закалатало швидше, і в холодному срібному світлі Місяця-Торговця було видно, що Роланд усміхається.

Місяць почав убувати, а разом з ним закінчувалася найгарячіша й найпрекрасніша пора літа. Через чотири дні після повні, в розпал дня, біля будинку, де Сюзен мешкала разом зі своєю тіткою, з’явився старий mozoз будинку мера (Міґель став у тому домі конюхом, коли Гартом Торіном у ньому ще й не пахло, і, певно, лишався б на службі ще довго після Торінового повернення на своє ранчо). Він вів на припоні прекрасну гніду кобилу — другу з обіцяних коней, — і Сюзен одразу впізнала Феліцію, свою улюбленицю з дитинства.

Сюзен обійняла Мігеля і розцілувала його в обидві щоки, густо порослі щетиною. Усмішка старого була такою широкою, що неодмінно було б видно всі зуби (якби вони в нього лишилися).

— Gracias, gracias, тисячу разів дякую, батечку, — сказала вона йому.

— Da nada, [15] — відповів він і передав їй віжки. — Мер дарує її тобі від щирого серця.

Вона дивилася, як старий конюх іде геть, і її усмішка потроху блякла. Феліція слухняно стояла коло неї, і темно-коричнева шкура у сонячному сяйві літа відливала золотом. Наче уві сні.

Але то був не сон. Спершу здавалося, що сон — тепер вона збагнула, що те відчуття нереальності було ще одним кроком до пастки, — але то був не сон. Вона пройшла перевірку на цнотливість, а тепер отримувала «щирі подарунки» від багатія. Звісно, ці слова конюха були лише даниною умовностям… чи гірким жартом, залежно від того, як на це подивитися. Феліція не була подарунком так само, як і Пілон. Даруючи їх, мер Торін просто виконував пункти угоди. Якого б враженого вигляду не напускала на себе тітонька Корд, Сюзен знала правду: на неї чекала доля повії. От так просто і щиро.

Коли Сюзен вела свій подарунок (а насправді, на її думку, просто повернуту власність), тітка Корд стояла біля вікна кухні й гукнула щось веселе, щось на кшталт того, який гарний цей кінь і як турбота про нього допоможе Сюзен забути про свій поганий настрій. У Сюзен крутилася на язиці гостра відповідь, проте вона втрималася від неї. Після сварки через сорочки між ними двома встановилося сторожке перемир’я, і Сюзен не хотіла порушити його першою. Надто великий тягар лежав у неї на серці. Здавалося, ще одна сварка з тіткою — і вона не витримає, переломиться навпіл, як суха гілочка під важким чоботом. «Тому що мовчання в багатьох випадках золото», — відповів їй батько, коли десятирічна Сюзен поцікавилася в нього, чому він завжди такий мовчазний. Тоді його відповідь її збентежила, і лише тепер, через стільки років, вона зрозуміла, що він мав на увазі.

Вона поставила Феліцію біля Пілона, обтерла її й дала корму. Поки кобила жувала овес, Сюзен оглянула її копита. Вигляд залізних підков Феліції їй не надто сподобався, тож вона зняла з гвіздка біля дверей стайні сумку для підков, повісила її через плече і пішки попрямувала до коваля, чия майстерня розташовувалася за дві милі. Відчуваючи, як шкіряна сумка стукається об стегно, Сюзен згадала батька, і цей спогад був такий свіжий і чіткий, що смуток знову заходився шкрябати їй душу. На очі навернулися сльози. Батько вжахнувся б, якби побачив, у яку ситуацію вона потрапила. І, можливо, йому було б гидко. А Вілл Деаборн йому точно сподобався б. Цей вибір татко схвалив би. І від цього їй хотілося плакати ще сильніше.