Чтение онлайн

Обличчя в сивоголового аскета порізане глибокими зморшками, очі розумні, добрі.

— Тоді скажи, — спитав він у верховного, — чому Безсмертний заборонив знайомити земних рабів а нашою технікою? Чому він не дозволяє виробляти на Землі залізо? Єдине, що він дозволив передати землянам, — тільки бронзу…

— А срібло і золото? — невдоволено буркнув верховний. — А благородний оріхалк?.. Хіба не ми навчили їх виготовляти цей сплав? Тепер їхня аристократія навіть стіни й підлоги вкриває оріхалком…

— Я кажу про метали, з яких можна виготовляти плуги, сокири, борони… Дуже важко рубати дерева бронзовими сокирами.

— Залізо — це метал могутності Безсмертного. Хто володіє залізом, той володіє світом. Це розуміють навіть засновники бунтарських держав. Одержавши залізну зброю, раби перестануть бути рабами… А фаетонець перестане бути богом.

Рагуші запросив верховного в окрему кімнату. Невідомо, про що вони там розмовляли, але Рагуші вийшов звідти з сяючим обличчям. Наблизившись до Ечуки, непомітно стиснув йому руку й тихо сказав:

— Тобі поталанило… Домовився!

Про що він домовився з верховним, стало відомо лише наступного дня, коли раби під особистим наглядом Рагуші почали завантажувати корабель якимись ящиками.

Підвівши Ечуку до шафи, вмонтованої в стіну ракети, Рагуші відчинив легенькі дверцята. Там стояли сотні надійно запаяних пробірок.

— Робочий матеріал для твоєї лабораторії, Ечуко!..

Рагуші розповів, яким чином йому вдалось одержати це таємне устаткування. Воно давним-давно лежало в підвалах храму — вісімнадцять ящиків, повний комплект лабораторії.

— Верховний довго торгувався, — розповідав Рагуші. — Для нього це звичайнісінький брухт, але він дуже боїться, щоб я десь не проговорився. Я запевнив його, що ця посуда мені потрібна для переплавки. Там є чимало золота. А тебе, Ечуко, я відрекомендував як майстра золотих прикрас. Ми їх, мовляв, удвох переплавимо, і половину золота я поверну верховному.

Як зрадів батько!..

Вражений і розчулений, він вдячно потискував то одну, то другу руку космонавта. Раптом він спохмурнів і занепокоєно звернувся до Рагуші:

— А де візьмеш стільки золота?.. Йому ж справді треба повернути.

— Це вже мій клопіт, — усміхнувся Рагуші. — Повернути треба не тут, а на Фаетоні. Вони майже всі… за винятком отого кістлявого, що сперечався з верховним… потай передають золото на Фаетон. Там його тепер майже не добувають. А возить ці передачі Рагуші… Якось викручусь!..

— Спасибі, друже!..

Вилетіли з Атлантиди на третій день. Летіли низько, майже понад самою землею, на гравітаційних двигунах. Рагуші увімкнув екран великих горизонтів. Микола, не відриваючись, вдивлявся у простір, що розкривав йому таємниці гірських ущелин і густих лісів, степових просторів і безплідних пустель.

Ось вони пролітають понад берегами якогось моря. То тут, то там серед голого каміння, поміж деревами чи на береговому піску Микола помічає людські постаті.

Он гойдається човник на морській хвилі. В човні сидить напівгола бородата людина і неквапно перебирає трав'янисті сіті.

Он попід скелями, біля печер, куряться невеликі вогнища. Біля них смагляві жінки у шкурах якихось тварин готують вечерю. Серед каміння граються діти.

Несподівано перед очима з'явилася гола випалена земля. Обвуглені дерева лежать з вивернутим корінням, їх поволі поглинає пісок…

— Верховний нещодавно провів тут атомну розчистку, — пояснює Рагуші. — Тут, серед лісів, жили могутні племена, які не визнавали його влади. Племенами керували наші каторжани. Більшість людей вони вивели з-під удару…

Коли пролітали над густими лісами, яким не було ні кінця ні краю, в ракеті пролунав дужий чоловічий голос:

— Чого хоче твій корабель? Якщо ти спробуєш скинути хоч одну бомбу, я вимкну твоє поле!.. Ваш верховний знає, чим це кінчається. — Голос той звучав невідомо звідки — чи з неба, чи з лісових хащів, чи, може, з іншої планети.

Микола розумів, що ця загроза для Рагуші не страшна: він міг увімкнути водневий двигун. То кораблі атлантів кружляли над Землею тільки на гравітаційних двигунах.

Рагуші поставився до загрози цілком спокійно. Він відповів:

— Це — я, Рагуші! Хіба ти не бачиш мого знаку на борту корабля?

Голос невідомого полагіднішав. У ньому прозвучали дружні нотки. А за мить у просторі, що насправді був широким екраном, з'явилося бородате обличчя в скафандрі.

— Рагуші, ти до мене?..

— Ні. Хай іншим разом. Вимикай свій шахо, бо нас можуть почути на Атлантиді.

Обличчя на екрані зникло. Попливли знову ліси й ліси…

— Так ось ти хто, Рагуші! — захоплено, майже побожно сказав батько. Рагуші засміявся.

— Не шукай того, чого в мені немає. Я просто люблю, коли виникає нове життя. — І додав серйозно: — Серед оцих лісів незабаром розвинеться така цивілізація, що атланти позаздрять. Тут працює великий вчений…

— Шарука? — вихопилось у батька. — Безсмертний вислав його на Землю чотири оберти тому. Це він розмовляв з тобою?..

— Він…

— Як же я не впізнав?.. Ми ж колись дружили…

— Постарів. А дружити будете тут… Я везу для тебе і шахо, і кілька плащів… У ящиках є все для виготовлення кисню.

Рагуші повів корабель у височінь — мабуть, для того, щоб космічні переселенці охопили оком весь материк, який віднині мав стати їхньою новою батьківщиною.

Обпечені руки й обличчя переселенців взялися водянистими пухирями. Проте очі поволі звикали до яскравого освітлення. Значить, незабаром звикне й тіло. Перші дні доведеться жити в затінку, а коли загояться опіки, слід почати опромінення шкіри невеликими дозами…

Рагуші відкрив нижні штори. Серед синяви морів та океінів з'явилися чітко окреслені контури великого материка, цо починався в південних тропіках, а кінчався далеко на півдні — там, де гори навіть улітку вкриті сніговими шапками. Материк містився дуже далеко від інших земель. Він був утроє більший від Атлантиди. Його північна частина забарвлена в густо-зелений колір. Очевидно, то тропічні джунглі. Далі на південь, зелень не така яскрава, інколи навіть прохоплюється жовтуватий колір. То, мабуть, степи…