Чтение онлайн

Ні, це неможливо! Там дуже мало сонця. Щоправда, на Фаетоні його теж небагато. Але ж кисень…

— Ти ж сам сказав, що життя без кисню зародитись не може, — трохи розгублено промовив Микола.

— Так звикли у нас думати. Так навчають у храмах. Але це неправда! Юпітер — це совість нашої системи. Найстарша, наймогутніша планета…

Ечука говорив так, наче молився. То була молитва вільної людини, чий дух визнає тільки одного бога — саме Життя.

…Що ти є, Життя? Що ти є, матеріє-мати? Ось у моїй руці камінець. Ти кажеш про нього: матерія… І, сказавши так, ти гадаєш, що твоє визначення несхибне. Якби твої слова несли в собі повну Істину — життя у Всесвіті справді було б рідкісним винятком. Та й чи могло б воно зародитись? Ні! Всесвіт був би мертвий. Бо тоді походження життя слід було б пояснити із речовини. А це практично неможливо…

— Стривай, тату! — перебив Микола. — Ти ставиш під сумнів матеріальність світу?..

— Матеріальність? Ех, сину мій… Матерія — це слово надзвичайне! Його не можна прикладати до камінця. Камінець — це тільки речовина, маса.

Будь-який предмет називати матерією — це елементарна безграмотність. Матерія — це не предмет, не маса, навіть не планета. І навіть не галактика…

Матерія — це ота безконечна глибинність, яка веде наше пізнання від поверхні предмета до його Субстанції. А Субстанція — це не електрон і не якась частка. Це безконечність, що веде нашу думку у власну глибочінь. І коли ми доходимо до неї — до Субстанції, — коли ми хоч приблизно пізнаємо її глибинну якість, то лише тоді маємо право сказати, що якоюсь мірою наблизились до розуміння світу.

Якщо наше око бачить предмет, а не сягає в його глибочінь; якщо думка неспроможна крізь видиме пробитись до невидимого; якщо ми не пізнали Субстанції — першопричини світу; якщо ми ділимо матерію на живу і мертву… Словом, якщо для нас існують усі ті «якщо» — наша цивілізація ще не здобула зрілості.

Загляньмо у цей камінець. Чи можемо ми повернути його в лоно Субстанції? Якщо розщепити ядра атомів, з яких він складається, весь він розгорнеться у промінні. І нічого більше, окрім проміння!..

Що ж він є, коли не згущення силових ліній?

Вони — силові лінії — і становлять оту Субстанцію, яка тче видимий світ сама із себе. Для Субстанції ми так само прозорі, як міжзоряний вакуум прозорий для нас. З неї народжуються і наші відчуття, і наше мислення. То як ти гадаєш: сама вона мислить чи не мислить?..

Субстанція мислить! Бо тільки вона — а не щось інше! — і є матерія. А наш розум є крихітною часткою її неосяжного Розуму.

Субстанція — це суб'єкт, а не об'єкт.

А суб'єкт не може не мислити…

Він мислить нами і в самих нас.

Проти цих положень виступають люди, які поділяють матерію на «живу» і «мертву». Та якщо пошкребти їхню думку, одразу ж виявиться, що під словом «матерія» вони бачать не Субстанцію, а тільки речовину.

Так бачити світ — це значить зовсім його не бачити.

Ці люди визнають, що світ володіє Об'єктивною Логікою. Але власну логіку — логіку суб'єктивну — вони не вписують у Логіку Єдиної Безвідносної Субстанції. Суб'єктом така людина бачить лише себе. І тоді їй здається, що всі галактики обертаються заради неї. Або навіть навколо неї…

Невміння заглибитись думкою в Логіку Безвідносної Субстанції пояснюється тим, що наївні матеріалісти намагаються пристосувати світ до власних відчуттів.

Наш мозок діє у хвилинному вимірі. А вона — Об'єктивна Логіка Світу — стає помітною лише в десятиліттях або навіть у віках. Земний час для неї не існує, бо вона живе Безмежністю Всесвіту…

Ось що я називаю Світовим Розумом, який діє у глибинах Субстанції.

Через те здатність до життя треба виводити не безпосередньо з речовини, а лише із Субстанції. А це практично означає: живий сам Всесвіт! А ми — лише краплини в океані його Життя…

Саме тому, сину, я бачу Всесвіт як суцільний мозок. Я бачу його в Субстанції, а не в тих зернятках, якими є зорі й галактики. Їх — оті зернята — можна назвати нейронами Всесвітнього Мозку. Вони породжують мислячих істот. Та якщо ті істоти починають гадати, що мислення — їхня цілковита монополія, вони ще не досягли зрілості. Бо куди ж ми маємо вписати власний розум, якщо Всесвіт бачимо нерозумним? Невже ми здатні уявити себе десь поза Всесвітом? Тоді де саме? І хто ж тоді ми? Боги чи люди?

Та коли навіть боги, то де цим богам жити, окрім Всесвіту?..

Через те розмова про богів завжди виглядає безглуздо. Є Життя, Життя в безконечності. І всюди діють єдині закони Субстанції…

Чому ти мовчиш, Акачі? Ти розумієш, про що я кажу?..

Я знаю: людині дуже важко уявити власну залежність від якихось невидимих сил, що несуть у собі Життя. Але саме ці сили творять Діалектику Світу.

Світло і Антисвітло. День і Ніч. Тепло і Холод. Відштовхування і Стискання. Вибух і Антивибух, що здобувають найвищу рівновагу в своєму синтезі.

Тоді з'являється планета…

Природа цих протидіючих сил сягає у глибини Субстанції, де у вищому синтезі зливаються в суцільний океан буття гравітація і антигравітація. Пізнавши ці сили в механічних проявах, ми не пізнали їх у проявах духовних.

Не всі люди здатні бачити це в реальному житті. Життя здається їм нагромадженням випадковостей. А це не так! Бо навіть загальна сума випадковостей підпорядкована взаємоборству, що існує між гравітацією і антигравітацією, які несуть у собі Добро і Зло…

Я, мабуть, говорю непослідовно. Бо ти чомусь мовчиш…

Микола мовчав…

Те, що казав батько, не вкладалося в його уяву. Охопити думкою Всесвіт, сягнути внутрішнім зором до глибин Субстанції, з якої все народжується і куди вливається знову, було дуже важко. Бо як пояснити народження тіла із безтілесної Субстанції? Хіба промінь можна бачити, як щось тілесне? Але промінь — це вже матерія. Отже, все виникає із променя…

Батько казав правду: будь-яка маса здатна цілком перетворюватись на променеві хвилі. Це відомо кожному фаетонському школяреві. А частки у променях мають нульову масу…

Потім він уявив невидиму нитку павутини. Якщо нитка заплутується в кільця — вона стає видимою. І тоді це вже тіло. Отак, мабуть, завихрюється сонячний вітер, народжуючи у своїх завихреннях корпускули, які групуються в атоми…

Вузлик на промені. Так він бачив Лочу…

Коли тіло зникає, невидимі кільця променевої павутини розгортаються знову. Розгортаються так, як нитки пружної спіралі. Вони тепер дзвенять у силових лініях міжзоряного простору — невидимі Струни Життя…

І справді: чому всі небесні тіла круглі? Хіба можна це пояснити поза дією двох силі гравітації і антигравітації?