Чтение онлайн

І горобчика-пташеня під стіною у прохідному дворі згадав Лесик.

І шматок фрески…

То виходить, що він непорядний, утратив совість? Що він по один бік із негідними імені людського?

Лесик так заглибився в свої переживання, що аж здригнувся, коли раптом Іваницький підвівся з-за столу:

— Вибачайте Спасибі вам щире. Дуже радий був познайомитися зі славною вашою родиною. До побачення… Всього доброго… Ну, а з вами завтра зустрінемося, — усміхнувся він Песикові й Жорі уже в дверях

Тато й дід пішли до ліфта разом з Іваницьким — поїхали проводжати його до готелю «Київ».

Примхлива, загадкова людська доля вибирає іноді в житті людини дні, в яких збігається стільки подій, стільки різних поворотів і несподіваних відкриттів, що їх вистачило б на місяць, а то й на рік.

Саме такий день був у Песика сьогодні.

І день іще не скінчився.

Ще треба було ухвалити рішення, від якого залежало дуже багато — і завтрашній день, і післязавтрашній, і рік, і дитинство, а може, і все життя

Песик подивився на Жору.

Жора зітхнув і опустив очі.

Ніч із неділі на понеділок була тиха, зоряна, ясна Місто спало, готуючись до початку нового трудового тижня. Спав і той дев'ятиповерховий будинок на Печерську, де ми щойно з вами були.

Тільки одне-єдине вікно, мов безсонне око, світилося на сьомому поверсі І рогатий місяць, зазираючи в те вікно, здивовано переморгувався з зірками.

Багато у своєму довгому житті надивився на землі старий дядько місяць Але такого йому, здається, бачити ще не доводилося.

У понеділок зранку учнів чекало відразу дві несподіванки.

По-перше, знаменита альпійська гірка перед входом у школу сяяла неймовірною красою. Вона була значно яскравіша й барвистіша, ніж раніш. І квітів було більше, і кущ штамбових троянд нагорі з кількома величезними, якогось небаченого небесного кольору квітками був просто дивовижний. Всі, хто підходив до альпійської гірки, не могли втриматися від захопленого вигуку І ті вигуки були нагородою зусиллям Прометея Гавриловича та Зінаїди Семенівни, які протягом другої половини суботнього дня і неділі дістали у Ботанічному саду, привезли й висадили таку силу всіляких квітів

Та ще у неділю півдня падав дощ…

Прометей Гаврилович та Зінаїда Семенівна стояли на шкільному ґанку, ловили вдячні й захоплені погляди учителів й учнів і лише скромно опускали очі.

Це була перша несподіванка

Друга несподіванка чекала учнів (та й учителів) у самій школі…

У коридорі біля дверей шостого «Б» висіла «Блискавка».

На великому аркуші ватману була намальована витолочена альпійська гірка перед школою, збоку кущі бузку, а під кущами — двоє принишклих зайців. Зайці були дуже кумедні, та головне — в одного зайця було обличчя… Лесика. В другого — Жори

Під карикатурою великими літерами виведено:

Знайте всі, що друзі ці — Найостанніші зайці! Так злякались, так злякались, Що признатись побоялись Тож обом тепер ганьба, Чинить так лише слабак: Зробить капость — I тікає, Хоч свою провину знає… Отже, скажемо всі хором: Сором! Сором! Сором! Сором!.

З інших класів підходили, дивились, читали, сміялися. Намальовано було справді здорово Недарма дивувався дядечко-місяць Тато-художник на сина карикатуру зробив блискучу. Постарався

Тільки з шостого «Б» не сміявся ніхто.

Навіть Агашкін лише розвів руками:

— Ну, чилдрени, не вірю…

Але краще б вони сміялися

Коли люди щиро не вірять, що це ти зробив, що ти на таке здатний, це ще дошкульніше.

Після Агашкіна перші висловилися Леся Чорнобривець і Аліна Гончарук.

— Неправда! — рішучо сказала Леся. — Це не вони.

– І я не вірю! — сказала Аліна.

– І я! — підтвердив Ясик Гриценко.

— То вони у благородних граються, — махнув рукою Сашко Чуприна. — Доручили їм намалювати карикатури на трійцю, а точно ж не доведено — то вони вирішили на себе

— Або… просто побоялися на трійцю… — сказав Слава Коваленко

— Ну, це ти даремно! — вигукнула Леся. — Хто це буде себе отак на посміховисько виставляти через…

Вона дивилася на Лесика так жалісно, що в нього аж залоскотало в горлі

Найдивніше повелася, між іншим, трійця «Блискавка» справила на них якесь приголомшливе враження Довгий чухав потилицю, Злюкін ховав очі, а Малявка дивився так, наче його вдарили по голові.

Вони не тільки не сміялися. Вони вперше, може, в житті позирали співчутливо, по-людському.

Мабуть, вони собі просто не уявляли, як це можуть люди самі на себе написати сатиричні вірші й намалювати карикатуру І взагалі — признатися, коли ніхто не схопив їх на гарячому. І коли всі були певні, що то, як завжди, зробили вони, трійця…

Стьопа Чичибабін теж був украй здивований:

— Оце сюрприз. Редактор стінгазети… Відповідальний за роботу в технічних гуртках… І раптом така петрушка!. Неймовірно!

Лесик і Жора ніколи не думали, що це так важко — спокутувати вину…

— Чилдрени! Так ви хоч розкажіть, як же воно трапилося, — вигукнув нарешті Агашкін.

Довелося їм чесно розказати все як було.

Та оскільки хлопці дуже хвилювалися, збивалися, говорили досить плутано й нескладно, ми з вами їх не слухатимемо, а просто повернемося у той вечір, коли це сталося.

<