Чтение онлайн

— Дурні-немов-квасоля? — вигукнула Віолета Бореґард.

— Такі, як ти! — відповів містер Вонка. — Нема часу на суперечки! Швидше, швидше!

За п’ять секунд попереду з’явилися яскраво-червоні двері, і він зненацька замахав своєю тростиною з золотою бамбулькою й закричав:

— Спинити човна!

Коли містер Вонка крикнув: «Спинити човна!», умпа-лумпи шалено завеслували назад. Човен зупинився.

Веслярі скерували його до червоних дверей. На дверях був напис: «ЦЕХ ВИНАХОДІВ — СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО». Містер Вонка витяг з кишені ключа, перехилився через облавок човна і встромив ключа в щілину.

— Це найважливіший цех усієї фабрики! — повідомив він. — Тут готуються, киплять і булькають усі мої найновіші і найтаємніші винаходи! Старий Фікельґрубер передні зуби віддав би, щоб потрапити сюди хоч на три хвилинки! Цех винаходів — вічні барбариски й волосяні іриски Не кажучи вже про Тицьноса зі Слаґвортом та всіх інших паскудних виробників шоколаду! Але послухайте мене! Коли зайдете, то нічого не займайте! Нічого не торкати, не чіпати й не куштувати! Домовились?

— Так, так! — закричали діти. — Ні до чого й не торкнемось!

— Досі, — сказав містер Вонка, — ще нікому, навіть умпа-лумпам, не дозволялося сюди заходити!

Він відчинив двері і ступив з човна прямо в цех. Четверо дітей з батьками кинулися за ним.

— Нічого не займати! — нагадав містер Вонка. — І нічого не перекиньте!

Чарлі Бакет почав розглядати велетенську залу, в якій вони опинилися. Зала нагадувала якусь відьомську кухню! Скрізь кипіли й булькали на величезних плитах чорні металеві казани, а ще свистіли чайники, шипіли каструлі, бряжчали й шкварчали дивні залізні апарати, по стінах і по стелі зміїлися труби, і всю залу наповнювали дим, пара та розкішні смачні пахощі.

Сам містер Вонка раптом розхвилювався ще дужче, і відразу стало видно, що він цей цех любить найбільше. Він стрибав довкола казанів та апаратів, мов дитина, що отримала різдвяні дарунки й не знає, який розгортати спочатку. Спершу він зняв накривку з величезного казана й принюхався; тоді оббіг барильце з якоюсь липкою жовтою речовиною, встромив туди пальця й облизав; тоді метнувся до якогось апарата й попереставляв на ньому з десяток важільців та ручечок; потім крізь скляні дверцята стурбовано зазирнув у велетенську духовку, зрадів побаченому й захихотів, потираючи руки.

Після цього підбіг до іншого апарата — невеличкої блискучої машинки, що постійно пухкала: «пух-пух-пух-пух-пух» і за кожним таким «пух» з неї вилітав і падав у кошик на підлозі великий зелений скляний камінець. Чи щось схоже на камінець.

— Вічні барбариски! — гордо вигукнув містер Вонка. — Найновіша новинка! Я їх винайшов спеціально для дітей, яким дають дуже мало кишенькових грошей. Можна покласти вічну барбариску в рота і смоктати-смоктати-смоктати, і вона ніколи не поменшає!

— Наче жуйка! — зраділа Віолета Бореґард.

— Аж ніяк не жуйка, — заперечив містер Вонка. — Жуйку треба жувати, а якщо жувати ці барбариски, то можна зуби поламати. Але на смак вони чудові! І щотижня міняють колір! І не меншають! Не зникають! НІКОЛИ! Принаймні, я так гадаю. Оце зараз одну барбариску випробовують у сусідній тестувальній залі. Її смокче один умпа-лумпа. Смокче майже рік безперестанку, а барбариска як нова!

— А отут, — збуджено побіг містер Вонка до протилежної стіни, — тут я працюю над винаходом цілком нового сорту ірисок! — Він зупинився біля великого казана. У казані кипіла й булькотіла густо-клейка фіолетова меляса. Малий Чарлі мусив зіпнутися навшпиньки, щоб туди зазирнути.

— Це волосяні іриски! — вигукнув містер Вонка. — З’їси хоч отакісінький шматочок — і рівно за півгодини на голові виросте копиця густого шовковистого волосся! І вуса! І борода!

— Борода?! — обурилася Верука Солт. — Кому та борода потрібна?

— Тобі б вона личила, — відказав містер Вонка, — але, на жаль, суміш іще не зовсім готова. Вийшла надто міцна. Дуже сильно діє. Я вчора випробував її на умпа-лумпі, і в нього миттю з’явилася борода, і так вона швидко росла, що незабаром укрила всю підлогу густим волосяним килимом. Вона росла швидше, ніж ми встигали її стригти! Врешті довелося стригти газонокосаркою! Але вже ось-ось я її вдосконалю! І тоді не буде жодного виправдання тим хлопчикам і дівчаткам, що ходять лисі!

— Містере Вонко, — здивувався Майк Тіві, — хлопчики й дівчатка лисі не бувають...

— Не сперечайся, дитино, прошу тебе, не сперечайся! — урвав його містер Вонка. — Не марнуй дорогоцінного часу! А зараз підійдіть осюди — я вам покажу те, чим страшенно пишаюся. Ой, обережно! Нічого не перекиньте! Відступіться трохи назад!

Містер Вонка підвів гостей до велетенської машини, що стояла в самісінькому центрі цеху винаходів. То була справжня гора блискучого металу, яка височіла над дітьми та батьками.

З її вершини галузилися сотні тонесеньких скляних трубочок, і всі ці скляні трубочки закручувалися донизу, спліталися в суцільний жмут і нависали над величезною круглою балією завбільшки як ванна.

— Що ж, приступимо! — вигукнув містер Вонка, натискаючи десь збоку на машині три різні кнопки. Наступної миті в її нутрощах могутньо загуркотіло, машина загрозливо затряслася, з усіх її шпарин зі свистом пішла пара — і всі раптом побачили, як по сотнях скляних трубочок щось тече, чвиркаючи у велику балію внизу. І в кожнісінькій трубочці це щось було іншого кольору, тому в балію хлюпали й плюскали всі барви веселки (а також багато інших). Видовище було чарівне. А коли балія майже наповнилася, містер Вонка натис іншу кнопку, й одразу з трубочок перестало текти, гуркіт стих, а натомість щось задзижчало, засвистіло й у величезній балії завирував величезний міксер, змішуючи різнобарвні рідини. Поступово суміш почала пінитися. Піни ставало дедалі більше й більше, а суміш мінилася з синьої на білу, тоді на зелену, коричневу, жовту, і знову на синю.

— Дивіться! — сказав містер Вонка.

Машина клацнула, і вир перестав вирувати. Всі почули, як машина мовби втягла в себе повітря — і піниста синя суміш з величезної балії почала всмоктуватися назад у нутро машини. Якусь мить панувала тиша. Тоді кілька разів підозріло гуркнуло. Знову стихло. І раптом машина могутньо ревнула, наче яке чудовисько, і тієї ж миті у неї збоку вискочила маленька шухлядка (як у торгових автоматах), і в тій шухлядці лежало щось таке дрібне, тонке й сіре, що всі подумали, ніби сталася помилка. Подумали, що то смужка сірого картону.

Діти й батьки втупилися в сіру смужечку, що лежала в шухлядці.

— І це все? — з відразою скривився Майк Тіві.

— Це все, — відповів містер Вонка, гордо розглядаючи отримане. — Хіба ви не знаєте, що це?

Усі мовчали. І тут пролунав схвильований крик Віолети Бореґард — тієї пришелепуватої дівчини, що безперестанно жувала гумку.

— Клянуся жуйкою, це — жуйка! — верескнула вона. — Це ж плиточка жувачки!

— Вгадала! — вигукнув містер Вонка, щосили плескаючи Віолету по спині. — Це плиточка жуйки! Найдивовижнішої, найказковішої, найфантастичнішої жуйки на світі!