Чтение онлайн

Скажи, паніматко, щиро, чи думаєш ти оддати за мене Лесю, чи в тебе другий єсть на прикметі?
– І єсть, і нема; і нема, і єсть,- каже, сміючись, Череваниха.
– Що отеє в вас за загадки?
– аж скрикнув з досади Петро.- Уже коли рвати, то рви, не дьоргавши! Скажи мені, паніматко, щиро, кого ви собі маєте на думці?
– Е, паничеську!
– каже Череваниха.- Потривай-бо трошки: ще рано брати нас на

ісповідь! Замовк Петро, понурив голову, а на виду поблід, мов хустка: доняла йому до живого Череваниха. Вже й сама Леся, зглянувши на матір, похитала головою. Усміхнулась горда мати да й каже: - Ну, козаче, коли вже тобі так пильно припало, то от тобі уся історія. Леся моя родилась у чудну планету; ще як я нею ходила, приснився раз мені сон дивен-дивен на прочудо. Слухай, козаче, та на ус мотай. Здалось мені, ніби посеред поля могила; па могилі стоїть панна, а од панни сяє, як од сонця. І з'їжджаються козаки і славні лицарі з усього світу - од Подолля, од Волині, од Сівери і од

Запорожжя. Вкрили, бачся, все поле, мов маки зацвіли по городах, вкрили да й стали битись один на один, кому буде та ясная панна. Б'ються день, б'ються другий,- як де не взявсь молодий гетьман на коні. Усі склонились перед ним, а він до могили - да й поняв ясную панну. Такий-то був мені сон, козаче! Проходить день, другий - ніяк його не забуду. Ударилась я до ворожки. Що ж ворожка? Як ти думаєш?
– Я думаю тілько,- каже Петро,- що ти, паніматко, з мене глузуєш, от і все!
– Ні, не глузую, козаче. Слухай да на ус мотай, що сказала ворожка. «А що ж,- каже,- пані, сей тобі сон пророкує дочку із зятем. Дочка в тебе буде на весь світ красою, а зять - на весь світ славою. Будуть із'їжджатись з усього світу пани й гетьмани, дивоватимуться красі твоєі доні, дароватиму'гь їй срібло-злото, та ніхто її не обдарує краще од судженого. Суджений буде ясен красою між усіма панами і гетьманами; замість очей будуть зорі, на лобу - сонце, на потилиці - місяць». Так промовила мені, віщуючи, стара бабуся. Як ось, справді, дав мені господь дочку - справдилось бабусине слово: півроку їй, не послідуща між дівчатами. Трошки згодом зашуміло по Вкраїні, закипіло, мов у казані, і стали з'їжджатись у Київ пани да гетьмани - справдилось друге бабусине слово. Усі дивовались на мою дитину, даровали їй сережки, дорогі перстені; тілько ж ніхто так не обдаровав її, як той гетьман, що мені снився. Дорожчий над усі подарунки був його подарунок, і кращий над усе панство і лицарство був молодий гетьман: замість очей - зорі, на лобі - сонце, на поіилиці - місяць Справдилося ще раз ворожчине слово. Усіх панів і гетьманів затемняв він красою. І говорить мені:

«Не оддавай же, паніматко, своєї дочки ні за князя, ні за лицаря; не буду женитись, поки виросте - буду їй вірною дружиною». Дай же, боже, і ти, мати божа, щоб і се справдилось на щастє й на здоров'є! Тут саме виїхали вони із за гори. Перед ними так і заблищало, так і замиготило, так і замережило церквами, хрестами, горами і будинками. Святий город сіяв, як той Єрусалим. Сонце ще не піднялось високо; так не то що церкви й хоромини, да й зелені сади, і все, що загледіло око в Києві, усе горіло, мов парча золототканая Прочане перехрестились і сотворили моличву. А Петро іде собі і не бачить, і не чує нічого: так опентала його Череваниха. IV Весело й тяжко згадувати нам тебе, старий паш діду Києве! Бо й велика слава не раз тебе осіяла, і великії злигодні на тебе з усіх боків збирались. Скілько-то князів, лицарства і гетьманів добуло, воюючи за тебе, слави; скілько то на твоїх улицях, на тих старосвіт ських стогнах, на валах і церковних цвинтарях пролито крові християнської' Уже про тих Олегів, про тих Святославів, про ти ясири половецькії нічого й згадувати. Ту славу, тії злигодні вибила нам із голови безбожна татарва, як уломився Батий у твої Золоті ворота. Буде з нас і недавніх споминок про твою руїну. Іще ж от і дванадцяти літ не налічив Шрам, як у той нещасливий Берестецький рік прийшов до Києва Радзівілл із литвинами, усе попалив і пограбував, а міщане, сівши на байдаки, мусіли до Переяслава втікати. Та люта пожежа іще не зовсім загладилась: куди не кинь оком, усюди виден був по

їй прослідок. На коморах, на станях, на огорожах, поміж свіжим деревом чорніють колодки, а інде гарний колись сад стоігь пустирем незагороджений; на спустошалому дворищі стирчать тілько печі да ворота; а де чи ділованнє, чи щит над ворітьми, чи яка хоромина, то все те нове, іще й дерево не посиніло. Смутно було дивитись Шрамові на тії признаки пожежі. Тількі й краси було в

Київі, що церкви божі, да городи з червоними маками, да ще тії гори крутоярі, з зеленими покотами. Тоді ще трохи не весь Київ містився на Подолі, Печорського не було зовсім, а

Старий, або Верхній, город після Хмельниччини безлюдовав. Де не де сгояли по

Подолу кам'яниці; а то все було дерев'яне, і сини з баштами круг Подолу, і замок на горі Киселівці. Улиці були узенькі, плутались то сюди, то туди; а інде замість улиці майдан, і ніхто його не забудовує, і нічого на йому нема, тілько гуси пасуться. Ідуїь паші прочане по тих закоулках, аж дивляться - посеред улиці збились вози у купу. Шрам послав сина прочистити дорогу. Поскочив Петро до возів, гляне, аж. за водами, коло хати, перед ґаночками, сидить юрба людей. Посередині килим, на килимі пляшки, чарки і всяка страва.

Петро зараз догадавсь, що се, мабуть, чоловікові дав бог родини абощо, так на радощах частує вся кого, хто б не йшов або їхав улицсю. Юрба гостей зібралась уже чималенька, і все були міщане. Знаті були міщане раз уже з того, що не носили шабель,- тілько ніж коло пояса: одні пани да козаки ходили при шаблях. А вдруге, знаті були з того, що підперізувались по жупану, а кунтуші носили наопашки (тоді було коли не пан або не козак, то по кунтушу й не підперізуйсь, щоб інде носа не втерто). Іще ж із того були вони знаті, що не важились ходити у кармазинах: ходили тоді в кармазинах тілько люде значні да шабльовані, а міщане одягались синьо, зелено або в горохвяний цвіт; убогії носили личакову одежу.

Через те козаки дражнять було міщан личаками, а міщане дражнили козаків кармазинами. Гості сиділи за трапезою не мовчки: балакали таки й геть-то голосненько, що

Петро мусив добре гукнуть через вози «Добридень». Обернулось тоді до нього дві чи три голови.
– Пане господарю!
– каже.- І ви, шановная громадо! Просить паволоцький Шрам пропуска через табор,

Скоро назвав Шрама, зараз деякі повставали да й дивляться; а господар пізнав

Петра да й каже: - Де ж той Шрам? Це хіба десята доля старого Шрама.
– Де тобі десята!
– підхопили, шуткуючи, гості,- Хіба сота!

–  І сотої нема!
– закричали усі гурбою.- Хоч тисячу таких красних жупанів ізложи докупи, то все-таки не буде Шрам! Усі були раді з такої вигадки; інші аж реготали: клюкнули вже зранку добре. Як ось під'їхав і сам Шрам. Скоро загледіли його сиву бороду, зараз вози поодкочували геть і повиходили до його назустріч. Господар із пляшкою й чаркою попереду.
– От наш старий Шрам!
– кричали міщане.- От наш батько!
– Що се, Тарасе?
– каже тоді Шрам господареві (а господар колись був у охочих козаках у Шрама сурмачем). Супротив кого се ти заложив такий табор? Здається ж, тихо на Вкраїні?
– Де тобі тихо, пане полковнику чи панотче?.. Я вже не знаю, як тепер тебе й величати, - кажеТарас Сурмач.
– Де тобі тихо? Сьогодні народивсь у мене такий лицар, що аж земля затрусилась. Дав мені бог сина, такого ж, як і я, Тараса Коли миш голови не одкусить, то й він по-батьківськи трубитиме козакам на приступи; та й тепер уже трубить на всю хату.
– Нехай велик росте да щаслив буде!
– каже Шрам.
– Чим же тебе шанувати, вельможний пане?
– Нічим не треба, Тарасе.
– Як то нічим? здивовавшись, каже Сурмач.- Хіба зарок положив?
– Не зарок, Тарасе, а, прибувши до Києва, всяк християнин повинен перше поклонитись церквам божим. Не таківський же був і Тарас, щоб угомонивсь одразу.
– Добродію мій, - каже, - любезний! Коли б я знав, що така мені па старість буде честь од пана Шрама, то враг мене візьми, коли б я засурмив вам хоч на один приступ! Хіба ж ти не рад моєму Тараскові, що не хочеш попорськати його пелюшок?

Тобі, мабуть, байдуже, чи виросте з його добрий козак, чи закорявіє, як жидовча!
– Рад я йому з щирого серця,- каже Шрам, пошли йому, господи, щасте й долю; тілько ж не та пора тепер, щоб гуляти напідпитку.
– Та на добре діло, добродію, завсегда пора. Дивись, скільки возів коло хати!

Ніхто не одцуравсь моьі хліба солі. Інший на ярмарок брався, інший у гай по кіллє, інший з пашнею до млина; та отже коли припало пильне діло, що треба привітати нового чоловіка, то нехай ярмаркує собі хто хоче, нехай свині лазять у город, а жінка рве на собі волоссє,- тут ось треба запобігги, щоб новому чоловікові не гірко було на світі жити. А то скаже: «От у мене батько такий сякий був! Поскупивсь ісправити як слід родини, а тепер і їж хліб пополам із слізьми!» -Одумайся, бога ради, Тарасе! каже Шрам (уже йому докучило слухати п'яне верзяканнє).
– Чи до речі ж осе чоловікові, приїхавши до церков божих, до мощей святих, застряти на хрестинах?
– Та що чи, куме, коло ньою панькаєш?
– сказав хтось ізбоку товстим голосом. Хіба не знаєш, що се таке? Знай нас, панів! От воно що! Сказано - кармазини. Себто вже наш брат їм не куппанія,- от воно що! Як сказав, то паче іскру в порох укинув. Усі так і загорілись, бо міщане вже давно на городозе козацтво да на старшину важкім духом дихали.
– Е, пек же його матері! закричало десягеро разом.- Так ми тілько тоді кунпанія кармазинам, як треба виручати їх із-під кормиги лядської?
– Пхе,- каже господар,- якого ж чорта нам коло них панькати?
– К дияволу кармазинів!
– загукала громада, роздрочившись, як бугаї.- Вони тілько вміють бряжчати шаблями; а тоді де були сі брязкуни, як безбожний

Радзівілл загуркотав із гармат у городські ворота? Закипів же й Шрам, почувши такі речі.
– А ви ж,- каже,- прокляті салогуби, де тоді були, як ляхи обгорнули нас під

Берестечком, мов горщок жаром? Де ви тоді були, як припекли нас з усіх боків, що трохи не половина війська википіла? Ви тоді бряжчали не шаблями, а талярами да дукатами, що понабирали од козаків за гнилі підошви да діряві сукна! Га! А

Радзівілл прийшов, так ви, окаянні, не одвітовали йому й разу з гармати!

Плюгавії страхополохи! Оддали самохіть Радзівіллові місто і, як тії баби, заголосили: «Згода!» Як же запалав Київ да почали литвини душити вас, що овечок, так хто підскочив до вас па підмогу, коли не козаки? Бідолаха Джеджелій із жменею тих сіромах улетів у Київ, як голуб у гніздо за шуляком; а ви підперли його, зайці нікчемнії? Дурень покійник був! Я не Литву, я вас би сік да рубав, бісові діти! Я вас навчив би боронити, що одвоювали вам козаки!
– Який гаспед одвойовував наше добре, опріч нас самих?
– кричали міщане.-

Одвоювали козаки!.. Та. хто ж були ті козаки, коли не ми самі? Се то тепер, з вашої ласки, не носимо ми ні шабель, ні кармазину. Козацтво ви собі загарбали, самі собі пануєте, ридванами їздите, а ми будуй власним коштом стіни, палісади, башти, плати чинш, мито і чорт знає що! А чом же би і нам по козацьки не причепити до боку шаблі ча й не сидіти, зюрнувши руки?
– Козаки сидять, згорнувши руки!
– каже Шрам. Щоб ви так по правді дихали! Коли б не козаки, то давно б вас чорт ізлизав, давно б вас досі ляхи з недоляшками задушили або татарва погнала до Криму! Безумнії глави! Да тілько козацькою одвагою і держиться на Вкраїні предся Русь і благочестива віра! Дай їм усім козацьке право! Сказали б ви се батьку Богданові: він би якраз потрощив об ваші дурнії голови свою булаву! Де в світі видано, щоб увесь люд жив при однаковому праві? Усякому своє: козакам - шабля, вам - безмін да терези, а поспільству - плуг да борона.
– Коли усякому своє,- каже Тарас Сурмач (а пляшкою махає так, що аж горілка ллється),- коли усякому своє, то чом же нам шаблю і козацьку волю не назвати своєю? У козаків не ставало війська,- ми сіли на коні; у козаків не було грошей,- ми дали їм і грошей, і зброю; укупі били ляхів, укупі терпіли всякі пригоди, а як прийшлось до розквітання, то козаки зостались козаками, а нас у поспільство повернено! Що ж ми таке? Хіба ми не тії ж козаки?
– Хіба ми не тії ж козаки?
– підхопила громада, позакладавши із зневагою руки за пояси.- Хто жив із нами запанібрата, дак тепер гордує нашим хлібом-сіллю! Шрам не раз починав говорити, так куди! Галас той так і покриває слова його.
– Та постривайте, постривайте, папи кармазини,- гукнув один товстопикий синьокаптаннпк,- швидко ми вам хвоста вкрутимо! Не довго гордуватимете нами!