Чтение онлайн

— Я вас не підозрюю, — ніяково відказав Трампус, — тільки з обов'язку перевірив деякі неясні моменти.

Соумар подивився на годинник.

— Гадаю, ви уже все перевірили, — мовив іронічно. — А тепер мені треба до клініки. Після того, що ви мені наговорили тут про Ліду, ох, і наставлю ж я діагнозів! Хоч би холери не виявити…

— Іще слово, — сказав Трампус. — Ви не були сьогодні вранці на віллі, але хтось там був. Той «хтось» знає, де висить ключ од сарая, і взагалі складається враження, що він у домі знає геть усе. Ви мені самі сказали, що належите до найближчих друзів пані Салачової. Чи не пригадаєте, хто ще знає все це, крім вас?

Соумар похитав головою.

— Чому ви не хочете мені цього сказати?

— З тієї простої причини, що я такої людини не знаю, — відповів Соумар не вагаючись. — Ходить нас до неї п'ятеро чи шестеро, це і є, можна сказати, її найтісніше коло. З них тільки я захоплююся садівництвом. Проте Ліда може мати іншого приятеля або інших приятелів, про яких мені не відомо, і хтось із них може поратися в неї в саду й знати геть усе.

Тої хвилини у двері постукали, і до приймальні ввійшла молода жінка, струнка, з природним золотавим волоссям, дуже вродлива. Одягнена вона була так, як одягаються в санаторії офіціантки: коротка чорна сатинова сукня, білий фартушок, на голові чепчик. Усміхнулася, поставила на стіл тацю і сказала приємним меццо-сопрано:

— Другий сніданок для пана професора.

Потім знову чарівно всміхнулася обом і пішла. В дверях майнули її повні гарні ноги.

— Новенька, — сказав Соумар, — я ще її не бачив. А втім, тут весь час нові люди. Скажіть мені, Трампусе, коли людство нарешті вгамується? — Не чекаючи відповіді, механічним рухом узяв з таці рогалик, одламав шматочок і поклав у рот. Було видно, що він вдячний за цю турботу про його особу. Відтак узяв виделкою трохи плову і проковтнув. Ще взяв плову, шматочок рогалика, тоді запив це кавою і вельми бадьоро підвівся:

— То я можу іти?

— Ще одне слово, — пробурмотів Трампус. — Яка нога в колишнього чоловіка пані Салачової?

Соумар, котрий уже стояв біля вішалки, здивовано зиркнув на Трампуса й засміявся.

— Не знаю, — відказав глузливо. — Ніколи не звертав на це уваги. Оглядаючи хворих, не дивлюся на їхні ноги. На жіночі теж. Я не швець.

— Ви оглядали його коли-небудь?

— Двічі. Ліда посилала його до мене, у нього хворі нирки. Я вже вам, здається, казав, що хоч вони розлучилися, Ліда, однак, дбає про нього. Втім, до мене може прийти будь-який хворий. Гадаю, в нього нормальна чоловіча нога. Мабуть, така, як у вас чи в Клубічка.

— Але в Клубічка нога мала! — мимоволі вигукнув Трампус.

— Тож і не виключено, що людина, котра завдала вам стільки мороки, був ваш шеф. Тільки Салач вродливець, а от про Клубічка, мабуть, цього не скаже навіть його найліпший приятель. А тепер ви мене справді пустіть. Сьогодні субота, а в суботу у клініці завше цирк, бо люди, якщо ви помітили, найохочіше йдуть до лікаря саме в суботу.

Соумар вийшов, однак відразу ж повернувся, взяв зі столу мармурову статуетку й поклав до портфеля.

— Гарна робота, — сказав, — продемонструю частини черепа і мозку в клініці.— І вийшов.

Тепло і тиша подіяли на Трампуса так, що він сів у крісло, сподіваючись хвильку відпочити, і непомітно заснув. Збудив його якийсь шурхіт. Розплющив важкі повіки: офіціантка прийшла прибирати посуд після сніданку. Погляд її заметався по столу, та, зустрівшись із Трампусовими очима, вона взяла хутенько тацю, всміхнулася й вийшла своєю пружною ходою.

«Справдешня манекенка», — подумав Трампус. Кілька хвилин єну підбадьорили його. Він зрозумів, що підозрювати Соумара смішно; професор не має нічого спільного з Барбароссою. Так, але, багато знаючи про Салачову, професор, однак, не прохопився б і словом навіть на тортурах. «Неясна Клубічкова телеграма мала інший зміст, ніж я гадав. Треба пильнувати, щоб Соумарові нічого не сталось. Але який зв'язок є між ним і справою Салачової? Знатиму про це тільки тоді, коли Салачова прокинеться. Тож будемо його стерегти». Трампус гукнув Голца й послав до клініки, наказавши не зводити очей з Соумара й зателефонувати до криміналки, щоб сюди прислали іншого детектива.

Розглядаючи пейзаж на стіні й мріючи про годинку сну більше, ніж про спасіння душі, Трампус уперше відчув страх, що взяв на свої плечі надсильний тягар. Коли він вимагав у Брно від Клубічка доручити йому цю справу, вона здавалась надто простою. Думав, що примусить Салачову, коли наздожене, пояснити все. Але артистка нічого не пояснила, бо Пулпан її приспав. І що найгірше — справа розвивається дедалі зловісніше, а він до неї не може підібрати ключа. Тепер усе було ще заплутаніше, ніж напочатку. Сподіватися можна тільки на те, що Салачова прокинеться завчасно і схоче дати свідчення. А як не схоче?

Зненацька задзвонив телефон. Трампус узяв трубку.

— Трампус. Професор у клініці.

— Саме ви мені й потрібні, пане, — озвався знайомий голос. — Це Кост із вілли Салачової.

— Знов щось сталося? — злякано спитав Зденек.

— Нічого не сталося, пане, але з криміналки сюди протелефонували текст нової телеграми пана Клубічка.

— Що там іще? — невдоволено спитав Трампус.

— Я вам прочитаю, пане, тут зовсім мало: «Трампусові. Ви насправді стежите за С?» Це все, пане.

Трампус поклав трубку. «Що б це могло бути? Клубічко, певне, дізнався, що хтось замишляє лихе проти Соумара, й сумнівається, чи я стережу його досить пильно… — Нараз сонливість його пропала, він підхопився з крісла. — Але ж я й справді погано стережу. Пустив без нагляду до клініки й задовольнився тим, що аж через десять хвилин послав слідом Голца. І навіть не сказав Голцеві взяти таксі». Трампус уявив собі клініку. Соумар бігає з палати до палати, як то роблять боги-професори, йде коридорами, де чекають пацієнти. Потім, відпустивши весь почет, професор ввійде до свого кабінету й прийматиме хворих. Між ними може затесатися суб'єкт, що має вчинити на нього замах. І зробить не зовсім легко, та ще й зникне непомітно. Яка там користі, від Голца? Коли б він навіть захотів піти з професором до кабінету, Соумар його напевно прожене. Треба витягти Соумара з клініки. Не роздумуючи довго, Трампус схопив телефон і попросив з'єднати його з клінікою Соумара. Минула вічність — може, хвилин п'ять, — поки озвався невдоволений Соумарів голос.

— Це я, Трампус, професоре. Ви повинні негайно повернутися до санаторію.

— Оцього я не зроблю, — відказав Соумар стомлено. — Як це ви собі уявляєте? Я допіру зробив обхід і зараз оглядатиму пацієнтів. Гадаю, що їх у приймальні щонайменше двадцять душ. Повернуся не раніше ніж за годину; точніше, це буде години за дві, навіть коли я поспішатиму.

— Але цього вимагає справа Салачової,— збрехав Трампус.

Соумарів голос набув зовсім іншого відтінку.

Що з нею? — спитав він стривожено. — Щось сталося?

— Вона прокинулась, і з нею стався новий приступ. Асистент не може дати собі ради, і тому я дзвоню вам.

— Гаразд, зараз буду.

«Хвалити бога, — подумав Трампус, — усе йде як по маслу. А тепер я його тут замкну, хай хоч гопки скаче».

За хвилю в коридорі почулися квапливі кроки — двері розчахнулися, і на порозі став захеканий Соумар.

— Що з Лідою? — вигукнув він. — Де Пулпан? Що це був за приступ?