Чтение онлайн

Він знизав плечима, підхопив громіздку драбину і притьмом побіг до дверей.

Вітер набирав ураганної сили. Починалася велика хуртеча.

«Майбах-І — Айсблуме. Атаковані групою червоних десантників чисельністю в сім чоловік. Серед них я помітив гауптмана Айхлера, якого раніше було послано на чолі групи з чотирьох чоловік з оперативним завданням. Силами загону ми відбили атаку диверсантів. Під час перестрілки вбили трьох нападників. Вбито й гауптмана Айхлера. З нашого боку втрат немає. Причини, з яких гауптман Айхлер опинився серед ворогів, з'ясовуються. Доля очолюваної гауптманом групи поки що невідома. Враховуючи співвідношення сил, підстав для занепокоєння не бачу. Гревер».

Цей текст він дав Ерслебену для термінової передачі в Центр. «Чи встигнуть передати до того, як розіграється хуртовина і зв'язок перерветься?.. Червоні припустилися помилки, а саме, випустили вперед цього покидька. Якби не Айхлер, навряд чи мене насторожило б звичайне пересування вартової зміни. Лише коли вдалося розгледіти, що поруч із Айхлером немає обер-фельдфебеля, і я уважніше придивився до супровідників, розпізнав чужих».

Він згадав, як дивився на Айхлера поверх дула, повільно з'єднуючи дві точки — мушку й проріз, як палець плавно, майже невагомо, потягнув спуск.

«Цікаво, де вони перехопили його?.. Іхній командир, мабуть, народився в сорочці. Напевне, він розраховував, що ми, побачивши свого гауптмана, тут-таки розквітнемо від радості. Звідки було знати йому, що в мене з цим гауптманом особисті порахунки? Він правильно розрахував, але недарма сказано: недовідомі шляхи Твої, Господи. А те, що обидві групи — явно на очах одна в одної — злагоджено й швидко наближалися до об'єкта, змусило мене звернути увагу й на варту. Адже все могло б обернутися для нас катастрофою. Вони б хутко розібралися з нами. Отже, пост у ворожих руках, і я втратив ще дев'ятьох бійців. Ран, Фегман, Вебер, Хензель теж, звичайно ж, убиті. Найкращі солдати... Кепські справи. А що в розпорядженні червоних? Скільки їх?» — Він уявив собі, як вони разом вийдуть з-за найближчих горбів, білі, страхітливі, і рушать крізь снігову заметіль та виття вітру, мовчки, невідворотно. СЮДИ! І ніщо їх не зупинить.

Гревер мерзлякувато зіщулився, незважаючи на задуху.

— Текст передано, пане майоре. Однак підтвердження прийому ми не отримали. Щойно дозволить погода, ми повторимо передачу, — стомлено доповів Ерслебен, який зайшов до кабінету. Сів на запропонований Гревером стілець і провадив далі, уже неофіційним тоном:

— Дивно все це.

Гревер промовчав. Потім задумливо запитав:

— Ви гадаєте, він потрапив у полон? Ерслебен стенув плечима:

— Найвірогідніше. Щось інше важко припустити. Гревер встав і, підступивши до круглого вікна-ілюмінатора, втупив очі у білий крутіж за подвійним склом. Він стояв нерухомо майже хвилину, немов прагнув побачити крізь сніг щось далеке, невідоме, страшне. В його очах зблиснув недобрий вогник.

— Хай там як, це — надзвичайна подія, і нам усім належить добряче подумати над тим, як подати в рапорті начальству те, що сталося. У будь-якому разі поведінка гауптмана Айхлера плямує увесь загін. Навіщо нам зайвий клопіт і неприємності, чи не так, графе?

Ерслебен мовчав.

«Дурниці все це, — несподівано тверезо подумав Гревер. — У мене безсумнівна перевага над Айхлером: гауптмана немає серед живих, і, хай би що я скажу, спростувати мене він уже не зможе. Але в таких випадках взаємного протистояння, або, простіше кажучи, партійних чвар, вирішальне значення має не правота й доказовість, а чинник випередження — хто перший доніс, той і правий. Хоч би як змінилися подальші обставини, той, на кого доносять, назавжди залишиться звинуваченим. Запущений маховик звинувачень зупинити вже неможливо, він ламає хребет звинуваченого навіть після смерті або зрадництва самого донощика. Це закон. Четвертий парадокс Гревера? Лайно! Лайно... Яке ж навкруги лайно!»

«Під час дізнання Рюдлофф, що стояв за кулеметом, безумовно, підтвердить, що я відштовхнув його від кулемета і особисто розстріляв обидві групи, включно із Айхлером. Цей факт — проти мене. Вони, звісно, тлумачитимуть його як зведення особистих порахунків. Та чи міг я вчинити інакше? Ні. У кулеметника тремтіли руки, й він злочинно довго зволікав із відкриттям вогню, ворог міг підійти на небезпечну для об'єкта відстань. Я не мав вибору. Такої версії мушу триматися перед хлопцями з гестапо. Чи перетягне вона шальки терезів на мій бік? Все залежатиме від їхньої упередженості, від того, що передав Айхлер у своїй радіограмі. Кумедно: його вже нема, а папірець, цей донос, наповнений отруйною брехнею «партійного обов'язку», залишився. Хоч з якого боку підходь — мені не виплутатися, даремно тішуся надією».

А за склом згущувалася біла імла. Він знав, що це таке, і ставився до цього явища надзвичайно серйозно. Видимість погіршується, аніж за найсильнішої хуртовини, в білу імлу занурюєшся, немов у вату. Звукові орієнтири не діють, і, йдучи на шум, насправді можна йти в протилежному напрямку. Виникають оптичні ілюзії, розміри предметів спотворюються: замет здається велетенською горою, птах — страхітливим птеродактилем.

«Але це ненадовго, надто дме низовий вітер. Скоро почнеться хуртеча. А коли вона скінчиться, доведеться спорядити групу для розкопок. Треба неодмінно відкопати трупи тих, кого я встиг покласти на льодовику. Якщо червоні дозволять. Цікаво, скількох я застрелив, окрім Айхлера? Всі вони красиво падали, доки не затягло снігом... Якщо червоні дозволять... Тепер доводиться припускати можливість оточення й облоги. Наше становище вельми скрутне. Напевне, вони почнуть атаку».

— Ідіть відпочиньте, обер-лейтенанте. Хуртовина дає нам таку нагоду.

«А я мушу вирішувати. Доля не дає вибору. Рішення... Єдино можливе і, отже, правильне. Єдине? Навіщо дурити себе? Є ще одне, яке справжній солдат завжди мусить тримати в голові. Обірвати власне життя. Чи то з допомогою ампули, чи — власної кулі або ж кулі ворога — це не так уже й важливо».

«Так, свідків того, що тут відбуватиметься найближчим часом, не буде. А «Фленсбург»? Вони вже йдуть сюди. Чи встигнуть? Садист Айхлер, напевно, уже замовив мені місце на тому світі... — Він уявив собі зловтішне торжество своїх «доброзичливців», фальшиву скорботу на їхніх обличчях, бухгалтерську байдужість паперових «щурів» з партійної канцелярії, що закривають його справу і передають її до «саркофагу», — так їхнім жаргоном зветься архів, — і відчув у собі хвилю шаленого протесту. — Ні, я не дам їм такого задоволення!»

Всі мовчали. Рухатися не хотілося. Джафар перев'язував Назарова, якому куля влучила у стегно й застрягла в м'якоті. Виймати її поки що не зважилися.

— Трохи праворуч і вище, і грала б інша музика, — похмуро мовив Назаров. — Ледь усе чоловіче не відстрелив, гад. Дотягнутися б зараз до нього, я б за такі штуки...

Німець, отримавши кулю від своїх (куля пробила передпліччя), враз знітився, втратив пиху і перетворився на звичайну людину, що страждає від болю. В очах з'явився запобігливий полиск. Сиротін перев'язав його і зауважив, що фріц цілком боєздатний і на спуск натискати може.

Самому Сиротіну автоматною чергою перерубало лижну палицю. Ото прошерстив фашист!

«Ні, нам з ними на цьому острові не розминутися, — подумав Щербо, кожною кісточкою відчуваючи, як розпливається тілом ломота від тепла... — Розворушитися! І хлопців розворушити. Хомич правильно зорієнтувався. Передусім треба скористатися перевагами нашого теперішнього становища, а про недоліки ще буде час поміркувати. Хуртовина тільки починається».

— Чого затужили, ледарі? Сама доля потурбувалася, щоб ми повечеряли й відпочили. Давай, старшино, по банці кожному. Економити не будемо, нам тут недовго нидіти. Хоча, — Щербо прислухався до завивання вітру, — годин на вісім хуртовина затягнеться. Вечеряти і спати. Чергувати по годині. Перший — Гаральд, — закінчив він і взяв із рук старшини відкриту банку яловичини.

Прокинувся раптово, і тіло одразу відгукнулося пружною готовністю до праці. Відпочило тіло... «Котра година?» Погляд був ясний, і він ще раз здивувався своїй бадьорості: «Як у молодості... Зараз друга, отже, я спав рівно шість годин...» Прислухався. Скиглення вітру ледве долинало з-за щільно прикритих віконницями бійниць. «Шабаш відьом триває. Чи довго ще? Якби знаття...»

У завивання вітру зненацька вплелися нові звуки. Він не одразу збагнув, що це. Але шум виразно долинав з правого кутка, де поряд з брезентовим рулоном приткнувся пофарбований у біле металевий ящик. Це ожила німецька радіостанція. У запалі сутички з ворогами хтось звалив її з лави на підлогу. Трохи осторонь валялася відкинута кришка.