Чтение онлайн

Коли поблукати островом серед зелених велетнів – буків, дубів, сосен – і вийти на галявину, на шпиль одного підвищення, невеличкої гори, – перед очима вималюється фортеця. Навкруги неї зелена трава, і з одного боку, з-під кам'яної стіни, дзюрчить ручай. До воріт на гору веде стежка. Фортеця вся – як невелике селянське подвір'я. Кам'яна стіна, і всередині – до стіни притулилися будівлі. Є ґанок біля білою глиною вимащеного будиночка старшого мисливця. Кухня. Сарайчик із топливом. Будка, в котрій живе ведмежа. Невеличка башта для вартового – з бійницями. Касарня, в котрій живе п'ятеро солдатів. (Усього на острові солдатів одинадцятеро: сім у фортеці і чотири в лісі по халупках.) Над баштою трикольоровий прапор. По подвір'ї ходить півень. Спечний день, порожнє подвір'я, дерево, що росте під стіною, не дає тіні.

Кухня. Бородатий куховар, прив'язавши до шиї бороду, порається біля плити. Він щось куштує ложкою і посміхається ввесь час до своїх думок. Погордливо розправляє вуса і надимає груди. Рідина з ложки падає на гарячу плиту, здіймається пара і заволікає обличчя куховара. Серед неясного тла постає молодий безбородий солдат – куховар сам своєю персоною. Біля нього дівчина. Він погладжує чорненькі початки вусів на верхній своїй губі і підморгує лукаво оком. Робить елегантний рух рукою і раптово підскакує на місці. Це вже – бородатий його образ, старий куховар, що опікся рідиною, котра вилилася з ложки внаслідок елегантності. Та це швидко минає. «Він каже, що я наймолодший з них усіх!» – усміхається куховар і замислюється. «Дійсно – це похоже на правду», – думає він далі. «Такий симпатичний парняга», – промовляє куховар до того ж варева, котре він мішає ложкою.

Кімната старшого на острові. Меблі з дощок, чисто прибрані. Посередині стіл, біля столу солдат з ножицями коло шматка матерії. Це – кравець, що шиє сукню дівчині. Він міряє шпагатинкою довжину, зав'язує вузол, приміряє ще й, врешті, звільняє дівчину. Та тікає з хати, залишивши кравця та свого батька. Старший стоїть і дивиться на роботу. На стіні з-за його спини великий портрет царя, нижче – царська родина. «Поший, Оверку, на зріст», – каже старший. Кравець не заперечує. «Вона росте, як коза, – каже Оверко, – як тая коза, що ми її бережемо для царської рушниці». Старший посміхається. Старший бере книжку, що лежала на столику в кутку перед іконами, і звично розгортає її. Це, очевидно, єдина втіха старшого – розглядати написане в книзі і згадувати тих, котрі писали до неї. Це, певно, щоденний ритуал, яким уцікавлює своє життя старший. На сторінці написано: «Дякую за службу. Микола». На іншій сторінці: «Його величність забив сьогодні козу. Зволив сказати, щоб цей острів назвати царським і закопати в землю дві бочки токайського, сто пляшок венгерського, барило меду. Решту вин берегти, як зіницю ока. Міністр двору (підпис)». Ще далі: «Його величність з шатра не виходив цілий день. Дав англійської солі. Лейб-лікар (підпис)». Остання сторінка: «Сподобалось. Приїду ще. Микола». Старший складає книжку і кладе її на місце. Каже до кравця: «Коли їх виглядати?» – «Мабуть, не швидко, – од-повідає кравець, – коли вже й золоті погони тепер не в моді». Старший сердиться: «Ти не дуже слухай того хлопця». Кравець пробує захищати сурмача. «Він такий милий – каже, що я один наймолодший з усіх!» Старший одягає окуляри і насмішкувато дивиться на кравця.

Дівчинка заглядає крізь віконечко до касарні, де сидять четверо бородачів і п'ятий – сурмач. Вони грають у карти, сидячи на підлозі. Весела вдача сурмача дає йому натхнення: він грає, як митець. Його рухи страшенно поважні, він тримає карти, як який міністр не тримає міжнародної угоди. Серед усіх бородатих – він мимоволі хоче й собі гладити бороду, але, не довівши до краю цього автоматичного наслідування чужих рухів, опускає ліву руку. Гра якась чудна, старовинна, сурмач силкується її розуміти і зосереджено грає. Раптом він бере одну карту в себе і показує її сусідові. «Це виновий валет чи бубнова краля?» – питає сурмач. І дійсно, карти неймовірно засмальцьовані. «Це дама – бачиш, он крапка є на лобі!» – відповідає сусіда. Грають далі. Дівчинка слідкує з вікна. «Хлопці!» – раптом кричить сурмач і кидає карти з рук. Всі здригнулися. «Хлопці – молодці! Є нова гра з фронту», – каже сурмач. Дівчина затуляє вуха долонями. Сурмач хватає з голови картузика і кидає його на підлогу посеред грачів. «Оце буде банк, – кричить він. – У цю гру сам цар грає і не завше очко набирає!» Сусіда зацікавився картузом і знаком на ньому – зіркою. Питає, а картузик іде по руках, і кожний роздивляється зірку. «Це носять усі солдати тепер, котрі знають, куди їм стріляти, і котрі ніколи не мажуть», – урочисто відповідає сурмач. Його сусіда показує свою стару кокарду. «Справжні стрільці носять тільки зорю», – безапеляційно заявляє сурмач. Другому грачеві незрозуміло, чому саме п'ять кінців у зірки. Він запитує про це, показуючи на пальцях цифру п'ять. «Є п'ять країн світу, і на кожну показує один кінчик зорі». Дівчинка уважно прислухається до розмови і раптом зникає від вікна.

Одчиняються й зачиняються, наче самі собою, двері хатини, ніби пройшов вихор. Ще двері. Ще дверцята. За верхом скрині, котрий раптом падає і зачиняє скриню, – дівчина. Вона замислилася, перебираючи в руках різні клаптики матерії. Вона розчарована, бо не знаходить потрібної речі, її очі блукають по кімнатці, доходять до вікна, дивляться – і помічають трикольоровий прапор над баштою. На дівчинку находить спокійна усмішка – вона до чогось додумалась.

Гра вже зробилася дуже азартною. Всі захопилися грою і пожвавішали. У сурмача на голові картуз козирком назад. Він банкує, щось приказуючи до кожної карти. Дивиться крізь двері на подвір'я, бачить, як помалу спускається з башти прапор. «У вас революції тут не було?» – питає сурмач. «Це коли студенти бунтують?» – питає бородач. «Студенти – гідра! У революції солдати й матроси мають голос», – починає оповідати сурмач. Він починає про окопи і людей в окопах – вошивих, хворих, мертвих. Про гори трупів після атаки. На вузенькій річці провалилися на льоду, стоять по пояс над льодом солдат німецький і руський. Як божевільна, рветься коняка, запряжена в гармату: решта коней лежить без руху, і людей десь розкидав ворожий набій. Сурмач оповідає про ниви, витолочені боями, розриті, розкопані. Безліч хрестів і могил понад дорогою. Процесії ранених, калік. Обличчя сурмача. «У банкові 500 карбованців», – каже сурмач несподівано. Посередині лежить ціла купа зеленого листя з різних дерев – гроші. «Я йду по банкові!» Він набирає карти і горне до себе всю купу листя. У відчинені двері він бачить, як прапор підноситься і стає на своєму місці. Не хватає тільки одного кольору: прапор має лише двоє полотнищ. Сурмач оповідає далі грачам про війну, розмахуючи руками. Генерал-мумія, високий і засушений, говорить у землянці по телефону. Він хвилюється, щось кричить у трубку і раптом валиться на стіл непритомний. З окопів вилазять солдати і, поклавши рушниці на плечі, прикладами догори, рушають назад. Порожні окопи. Лежать трупи.

Дівчинка, зачинившися в кімнаті, ножицями вирізує з червоного шматка прапора зорі. Вони незграбні, великі. «Найкраще стріляє батько – йому я дам найбільшу», – каже собі дівчинка і старанно працює ножицями.

Сурмач сурмить. Навкруги нього зникає день і касарня, постає чорна, глупа ніч. Повз сурмача пробігають поодинокі солдати й матроси, наче йдучи на штурм. їх безліч. Біжать солдати, робітники в цивільному, але з рушницями, проводять городовиків, біжить офіцер, зриваючи погони з плечей, тягнуть кулемета по землі, пробігає гармата і, нарешті, грузовик, повний людей і зброї. Потім – панцерник, неповороткий, як черепаха. Сурмач сурмить, і знову – навпаки вже – зникає ніч, видно бородатих його товаришів, касарню фортеці і купу листя. Сурма пересовується за спину. «Цареві дали по шапці!» – каже сурмач, і в уяві слухачів вимальовується чудний образ царя в мантії і короні, якась рука, велика і міцна, б'є його по короні. Слухачі здивовані до краю.

Дівчинка вибігає з кімнати, біжить до касарні, до того свого віконечка, де вона раніш уже підглядала. На її здивування – там сидить просто на землі її батько і плаче. Нахиляється до нього, щоб утішити, але батько плаче нестримно, і сльози котяться по бороді.

Сурмач стоїть у гурті грачів біля стіни, на котрій написано крейдою колони цифр – виграшів і програшів за кілька років. Цифри – майже астрономічні. Одну колону закреслено навхрест зверху донизу. По ній, очевидно, хтось розквитався. Справді, перехід на могилку з хрестом стверджує ту думку, що грач покінчив свої рахунки із життям на острові. Сурмач у гурті. Починає закреслювати всі колонки цифр. «Однією партією в очко ми ліквідували старі борги!» – каже сурмач і не зупиняється, доки не закреслює всіх колонок на стіні. «Треба заарештувати вашого старшого і кинути цього острова, щоб повернутись до нового життя», – тоном проповіді виголошує сурмач.

За вікном – старший і його донька сидять на землі. Старший невидячими очима дивиться перед себе. Дівчинка гладить його по голові. Старший шепоче: «Мене заарештувати?! Ще побачимо, як-то воно вийде!»

Ліс і кущі на схилі крутої гори. Ближче крізь кущі видко, що під ними лежить і не рухається людина – мертва наче. На спині в неї сурма. Гвинтівка, випавши з рук, зачепилася шпагатиною за галузку і похитується разом із нею. Стоїть дерево. Раптом од нього одривається галузка і падає додолу – від кулі. На ніжній корі іншого дерева раптом з'являється крапка чи дряпина – теж куля. Здійнявся пил із землі, злетіли листочки – знову куля. Жодної людини ніде не видко. Зламане молоде деревце, чорна яма біля нього – від набою. Гладенька кора товстого дерева. Раптом з'являються одна за одною чорні крапки – кулі з кулемета. Ще – падає галузка з дерева. Здіймається цілий вихор із землі торішнього опалого листя. Людина під кущем заворушилась. Вона поплазувала по землі в тому напрямку, як вона лежала. Це – інстинктовий, майже позасвідомий рух. Гвинтівка залишилась висіти на кущі. Людині видко чиїсь ноги, що витикаються підошвами до неї з трави. Мрець лежить горілиць, руки розкидані, чудний ракурс з того місця, як дивиться на нього сурмач. (Це він!) Поза неймовірна – людину зустріла смертельна куля. Сурмач підповзає ближче. На нього дивляться скляні очі ворога. Так, це ворог, в нього на плечах є погони. «Обдурили тебе, землячок», – каже сурмач і шарить по кишенях у трупа. «Дай, браток, закурити!» Сурмач скручує цигарку, запалює її і солодко затягається. Курить. Потім, машинально одкозирявши мертвякові (так роблять після прикурки), сурмач повзе далі. Він часто зупиняється, його, очевидно, контужено.

Це все – сурмач на подвір'ї фортеці оповідає. Надворі вечір. Слухачі – ті ж солдати, дівчинка, ведмежа, осторонь трохи – старший. Куховар і кравець теж у гурті. Старший скидає мундир і тримає його на колінах. Говорить: «Ти нам розповів, що билися свої із своїми. За що?» Сурмач оглянув чотирьох своїх спільників поглядом переможця, мовляв, «що я вам казав?», і одповів: «Одні були за революцію, а другі – за царя». – «Тепер дивись уважно», – перебив його старший. Він дістав з кишені ножа і помалу споров собі погони. За погонами – пішла кокарда. Все акуратно поклав на землю. «Принеси, Оверку, зарізаного». Оверко пішов до кімнати, виніс пошматованого ножем царя, поклав на купу. «Ти думав, що будеш володіти моїм островом?» – сказав старший. Оверко приніс прапор і поклав його на землю. Старший дістав револьвера з кишені і поклав собі на коліна, на мундир. «Ти мій арештант, хлопче», – сказав до сурмача. Сурмач зніяковів і розгублено подивився на бородачів, але ті не протестували. «Ми за революцію, а тебе ми не знаємо!» – закінчив старший. Велика довга пауза. Ніхто не знає, що має трапитись далі. Дівчина злякано дивиться на батька. «Споріть із плечей погони», – наказує старший. І знов пауза, коли люди борються із своєю приголомшеністю. «Розповідай, хлопче, далі», – каже сурмачеві старший. Сурмач, ще не розібравшися у всіх своїх думках і здогадках, поволі продовжує почату розповідь.

Учуднений план оповідання. Сурмач блукає лісом. Сходить по якихось схилах. Іде обережно, як мисливець, котрий боїться пополохати звіра. Дерева меншають, ідуть кущі і, нарешті, внизу видко, як виблискує море. Біля берега стоїть парусник на якорі. На березі – шлюпка і матрос біля неї. Палуба парусника гола: паруси змотано, і людей не видко. Сурмач підходить до матроса. «Де у вас тут лазарет?» – питає сурмач серйозно. Матрос ніяково дивиться. «Виклич сюди головного лікаря», – продовжує сурмач. Матрос одступає до шлюпки. «Може, хоч шматок хліба є? – нарешті питає сурмач матроса і простягає йому руку. – Здоров, братішка!» Матрос здоровкається з сурмачем і зацікавлено його оглядає. Потім запрошує до шлюпки. Сурмач сідає до весел і гребе в напрямку до парусника. «Кого чекаєте?» – питає сурмач, схиляючись і розгинаючись. «Якогось вантажу, а якого, і сам не знаю. Певно, контрабанда», – поволі говорить матрос. «А куди йтимете далі?» – питає сурмач. «Уздовж берега день путі», – інформує матрос і раптом починає пильно дивитися на сурмача, що дужче став налягати на весла. Очі сурмача звернені на берег – там з-за дерев вийшов на берег загін – до 30-ти чоловіка. Човен причалив до парусника, матрос і сурмач вискочили на палубу. Палуба порожня, матрос штовхнув сурмача до люка, а сам почав махати шапкою на берег, відповідаючи на позивні сигнали з берега. Забіг до каютки, вибіг звідти з якимось шматтям, підбіг до люка в трюм і шпурнув шмаття туди. «Передягнись там і кажи, що ти матрос!» – крикнув матрос досередини. Сурмач сам у трюмі. Зверху крізь люк падає косе світло. Різні покидьки, бочки, дошки і все інше, що може бути в порожньому трюмі. Заховатися абсолютно немає де. Сурмач знімає з себе сурму і ховає її десь у кутку разом із картузом. Передягається в матроську одежу. Повз люк починають ходити постаті. По палубі чути їхні кроки, сурмач прислухається: рот чийсь, що говорить. «Поставити паруси! Людей – до трюму!» Сурмач, почувши такого наказа, вже не вагається, спокійно підходить до драбинки і лізе нею нагору. Потрапляє одразу до гурту солдатів і офіцерів, що вештаються палубою. Біля керма стоїть знайомий матрос, поруч нього хазяїн, котрий слідкує за тим, як починають ставити паруси. Матрос каже таємничо до хазяїна: «Хазяїне, обережно! Отой обшарпаний – мабуть, самий головний з усіх. Його знає тільки начальник, а солдати – ні. Наказав, щоб він був нашим матросом!» Хазяїн насупився і подивився на сурмача, що саме спокійно проходив палубою і простував до корми. Солдати мимоволі уступали йому з дороги, а офіцер ніби підкреслено одвернув голову, не дивлячися на сурмача. Це сталося випадково, але на хазяїна справило враження. Свій останній сумнів він виклав матросові: «На ньому наче твоя сорочка, Іване?» – «Тихше, бо почує!» – прошепотів Іван, і в цю хвилину наблизився сурмач. «Добридень, хазяїне, – привітався він, – може, у вас знайдеться робота?» Хазяїн підморгнув сурмачеві і зробив вигляд, що все розуміє. «Ставайте ось до Йвана – тут важко одному біля керма». Така робота – фікція, і сурмач це зрозумів як незрозумілу свою перемогу. Хазяїн одійшов, а Йван став інформувати сурмача, як йому триматися.

Сурмач оповідає на подвір'ї фортеці. Вже спустився вечір. Ледве можна розпізнавати обличчя слухачів. Старший говорить: «На сьогодні досить, докінчиш узавтра. Оверко з Петром, – запріть його до льоху і дайте їсти». Оверко і Петро виконують наказа – ведуть сурмача геть. Потроху розходяться всі, крім дівчинки й старшого. Вечір. Старший поволі устає з місця і йде до кімнати. Дівчинка сидить, перебирає руками купу погон, прапор, кокарди, порізаного портрета. Потім забирає все, складає в прапор і несе слідом за батьком. Заходить до кімнати. Старший сидить на лаві, похнюпився. Горить і гойдається світло каганця. Дівчинка кладе на підлогу те, що вона принесла знадвору, і сідає поруч батька на лаві. Тулиться до нього. «Життя скінчилося, – каже старший, – треба його починати знову». – «Ти мене любиш, тату?» – питає дівчина. «Важко зійти з рейок, а коли зійшов, то котишся до краю», – відповідає старший. Заходить Оверко і віддає старшому ключа від льоху. Старший бере і тримає його в руках. Оверко виходить. «У тебе не болить голова?» – питає старший. «У тебе холодні руки, тату», – каже дівчина. Старший довго мовчить, не рухаючись. «Піди, дитино, благай його, – нарешті каже він, – проси його всім на світі, моли його – хай утече від нас, бо він омана і мара!» Дівчина скочила на ноги, зрадівши, але не цілком зрозумівши, до кого їй треба йти. Старший простягнув їй ключа. «Він приніс нам дух неспокою», – сказав старший. Дівчинка вибігла. Старший знову похилився, він шепоче: «Хто знає себе до краю?»