Чтение онлайн

"Що таке?"

"Де горить?"

Але Кощій Безсмертний тільки верещав і розмазував сльози по неголених щоках.

"Та що таке?"

"Що трапилося?"

Кощій Безсмертний мовчки показав пальцем на свій годинник.

Змій Горинич і Баба Яга подивилися, потім, витягнувши шиї, глянули на свої годинники.

"А-а, ясно",—мовив Горинич.

"Зіпсувався,— сказала Яга.— Відстає на цілу добу".

Очі Кощія спалахнули:

"Та ви що? Це ж вічний годинник! Хронометр безсмертя! На транзисторах. Він не може зіпсуватися. Це ж не те, що ваші будильники-чортопхайки".

"Ану вас! Усе у вас, Кощій Кощійович, завжди вічне, безсмертне, все не може зіпсуватися. Аж бридко. А бач, і зіпсувався. І я дуже рада, ото щоб ви знали і не нахвалялися! Хи-хи!"— Баба Яга захихикала, трясучи головою і дзьобаючи себе носом у підборіддя.

"Ах, рада?— скипів Кощій.— Може, це ти й підстроїла, кривобока?!"

"Брате!— обернулася Баба Яга до Змія Горинича.— Він мене ображає! Захисти!"

Змій Горинич випнув уперед підборіддя й підступив до Кощія:

"Ображаєш? Сестру? Дівчину! Ху!"

І він хукнув полум'ям просто Кощієві в обличчя.

Та Кощій легко збив полум'я рукою і сказав:

"І ти, зміюка, з нею заодно!"

Кощій схопив з протипожежного щита вогнегасник і тріснув ним Змія по голові.

Змій крекнув і знову хукнув на Кощія. Та промахнувся, і полум'я шугнуло на Бабу Ягу. На її голові затріщало волосся, і запахло смаленим.

"Ой! Моя зачіска! Ти що?!"— Баба Яга схопила з землі ступу і швиргонула її у Змія Горинича.

І знялася веремія.

"А тепер швидше,— сказав Мить Митьович.— Поки вони б'ються, вони нічого не бачать. А Кощій забув замкнути двері. Вперед!"

Ми кинулися до розчинених дверей хати Кощія. Вскочили всередину. У кутку на підлозі лежала зв'язана Тайфун Маруся.

"Хлопці!" —радісно усміхнулася вона...

І...

Журавель замовк.

— Що?— нетерпляче спитав Марусик. Журавель зітхнув:

— І... я прокинувся.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ,

в якому починається підготовка до прийому. "Ви ж мені — як батько рідний!" Де ж усе-таки Тайфун Маруся? Голова на велосипеді. "Їдуть!.. Їдуть!.. Їдуть!.."

— Як?!— Марусик отетеріло закліпав на Журавля.

— А так... Як усі прокидаються. Очі розплющив та й усе.

— Та ну тебе з твоїм сном!— розсердився Сашко Циган.— Не міг ще хвилинку зачекати, не прокидатися. То що, так ми й не визволили її?

— Ну, як це не визволили? Мабуть, визволили... Звичайно, визволили,— Журавель відчував себе винним.

— О! Дивіться! Хтось сюди їде,— сказав Марусик.

По дорозі швидко наближалася автомашина — колгоспівський "бобик". Біля гаю "бобик" звернув з дороги, під'їхав прямо до хлопців і спинився. З переднього сидіння важко, як мішок з картоплею, вивалився бригадир Бобешко. За ним, повільно витягаючи свої довгі ноги з машини, виліз Бобинець.

За ними, крекчучи, полізли з заднього сидіння їхні жінки —тітка Вустя (Бобешкова) і тітка Настя (Бобинцева). Спершу вилізли самі, потім почали витягати якісь корзини, кошики й клумаки.

Бобешко повернувся усім тулубом до хлопців:

—Ану киш звідси, комашня!

І зробив ледь помітний лінивий рух рукою. І оцей короткий рух був образливіший для хлопців за будь-що, стільки в ньому було зневаги.

Вони вчора це все встановлювали у поті чола, а тепер їх— киш!

— А чого це ми комашня?!— закопилив губу Сашко Циган.

Та Бобешко не удостоїв його навіть поглядом.

Тітка Вустя й тітка Настя виймали вже з корзин посуд (тарілки, склянки, ножі, ложки, виделки) і розставляли на довжелезному столі, перемовляючись.

— А казали, що новий такий принциповий, такий чесний...

— Як кришталь...

— Ага. Такий порядний...

— Ні перед ким не запобігає..,

— А бач, прочув, що дідова онука... і одразу...

— Прийомчик! Хе-хе! От тобі й кришталь!

— Ага... Тільки чогось не дозволив із ферми нічого брати. "Обійдіться, будь ласка, своїми ресурсами. Самі ж їстимете, не хтось".

— То для початку, не інакше. Для враження. Щоб показати: бач, який я хазяїн. А мине трохи часу — й почне з ферми кабанчиків на прийоми тягати. Куди він дінеться!

Бобешко, що мовчки курив біля машини, раптом сердито гримнув на них:

— Ану цить! Цитьте, дівчата! Не розпускайте язики! Прикусіть!

І кинув красномовний погляд на хлопців, які з лавок поставали, але від столу принципово не одійшли.

Ви ще не знаєте наших гарбузянських хлопців. То впертий народ. Їх так просто не проженеш.

Жінки примовкли й ображено підтягли губи.

Під'їхала вантажна машина з людьми, і біля столу відразу стало гамірно. Розкладали по тарілках наїдки, розставляли на столі. Оскільки кожен ніс своє, то й товклися біля столу майже всі. І саме тому, що несли з дому, на столі була така ряснота, така велика кількість усього (кожен намагався показати свою щедрість), що ніде було й пляшку встромити.

Бобешко і Бобинець попрямували до дідового двору.

Хлопці, побачивши це, за ними. Дуже кортіло їм подивитися, як же вони тепер балакатимуть з дідом.

Дід стояв біля воріт, спершися обома руками на граблі та поклавши на них підборіддя, і дивився примруженими очима на оту метушню коло столу.

— Здрастуйте, здрастуйте, діду,— незвично лагідно привітався Бобешко.

— Здрастуйте, дорогий,— не те що лагідно, а якось навіть облесливо привітався Бобинець.

Дід глянув на них лукавим поглядом:

— Здрастуйте, здрастуйте, як не жартуєте.

Звичну свою примовку він вимовив особливо підкреслено.

На мить запала мовчанка. Вони, мабуть, вирішували, чи зважати якось на те підкреслення, чи ні. Та то була тільки; мить. Вирішили — не зважати. І вже наступної миті в обох: уста розпливлися медовими усмішками.

— Що ж ви нам не сказали, дорогий діду... Іване Івановичу,— почав Бобешко,— що ваша онука Галочка та виходить заміж? Негарно! Дід наморщив лоба:

— Як? Я, по-моєму, казав... От вам,— дід тицьнув пальцем на Бобешка.

— Ні!— категорично відрубав Бобешко.

— Ні-ні!— замотав головою Бобинець.— Не казали! Хлопці перезирнулись. Вони вперше бачили, щоб дорослі так дружно й так упевнено говорили неправду.

Як же дід не казав? Бобешко ж іще радив залишатися гоцати онуків! Що це ви, дядьки, хіба так можна?